Тема 11 Державне регулювання розвитку науки і техніки.

1. Державне регулювання промислового виробництва.

2. Державне регулювання розвитку агропромислового комплексу.

3. Державне регулювання транспорту.

4. Державне регулювання розвитку регіонів.

1. Промисловість України має такі галузі: електроенергетику, нафто­видобувну, газову, вугільну, торф’яну, чорну металургію, кольорову металургію, хімічну та нафтохімічну, машинобудівну і металообробну, лісову, деревообробну та целюлозно-паперову, промисловість буді­вельних матеріалів, скляну та фарфоро-фаянсову, легку, харчову, мукомольно - круп’яну, комбікормову, мікробіологічну, поліграфічну та ін.

Галузевий поділ промислового виробництва є в основі галузевого державного регулювання.

Об’єктами державного регулювання на макроекономічному рівні є міжгалузеві комплекси - єдині господарські системи, які склада­ються з групи взаємопов’язаних галузей і покликані забезпечити по­требу національної економіки у певному виді кінцевої продукції (по­слуг). Кожен комплекс має низку спеціалізованих галузей, технологіч­но, економічно й організаційно пов’язаних між собою.

До складу міжгалузевих комплексів промислового виробництва належать такі: паливно-енергетичний, металургійний, машинобудів­ний, хіміко-лісовий.

Державне регулювання промислового виробництва у складі Міні­стерства економіки України провадить департамент розвитку базових галузей промисловості та виробничої інфраструктури, у складі якого функціонують відділи: економіки чорної та кольорової металургії, економіки хімічного та нафтохімічного комплексів, економіки розвит­ку енергетики, економіки лісопромислового та лісогосподарського комплексів, економіки машинобудівного та оборонного комплексу; департаменти: реалізації соціальної політики з відділом економіки виробництва непродовольчих товарів та послуг; розвитку агропромис­лового комплексу з відділом виробництва продовольчих товарів.

Суб’єктами державного регулювання промислового виробництва є Міністерство промислової політики, Міністерство вугільної промис­ловості, Міністерство енергетики, а також Державні Комітети: нафто­вої, газової та нафтопереробної промисловості; харчової промислово­сті; медичної та мікробіологічної промисловості та ін.

Залежно від типу галузей і форм власності державне регулювання промислового виробництва ведуть у вигляді прямого державного управління об’єктами (підприємствами) і регулювання їхньої підпри­ємницької діяльності.

Пряме управління промисловим виробництвом передбачає:

управління з боку міністерств об’єктами, що є у сфері державної власності; організацію монопольного виробництва деяких видів про­мислової продукції; індикативне планування; контроль за виробницт­вом і розподілом частини продукції, яку виготовляють на державних підприємствах.

Держава на розвиток товарного ринку впливає через грошово-кредитну політику Національного банку України. Однак за умов кри­зи, монополізму виробників та інших особливостей перехідного пері­оду до ринкових відносин найефективнішими засобами державного впливу на процеси виробництва промислової продукції є методи ін­дикативного планування, які реалізують державні органи, підпоряд­ковані Кабінету Міністрів України.

В Україні у процесі формування індикативного плану державні органи визначають напрями економічного розвитку машинобудівно­го, паливно-енергетичного, хіміко-лісового, оборонного комплексів, легкої та інших галузей промисловості з огляду на прогноз потреб населення, уряду та національного виробництва, передбачають орієн­товні обсяги промислового виробництва, формують державні замов­лення, укладають державні контракти.

У Державній програмі економічного і соціального розвитку України визначають показники: обсяги виробництва промислової продукції, товарів народного споживання, найважливіших видів про­дукції, що контролює держава.

Важливими складовими плану є виробництво і поставка продукції згідно з державним замовленням (державним контрактом). Система державного замовлення (державного контракту) в промисловості по­кликана задовольнити потреби держави у виробництві продукції ви­робничо-технічного призначення, товарах народного споживання, а також надати державну підтримку найважливішим галузям народного господарства та забезпечити виконання міждержавних угод.

До методів регулювання підприємницької діяльності в промисло­вому виробництві належать:

державні дозволи та контроль за розміщенням промислових під­приємств;

залучення промислових підприємств (незалежно від форм власно­сті) до виконання державних та регіональних цільових, комплексних програм;

антимонопольні заходи;

застосування системи податків (ПДВ, акцизного збору, податку на прибуток) і податкових пільг;

грошово-кредитне регулювання;

регулювання цін на деякі види промислової продукції аж до про­вадження державних цін;

використання норм амортизації та інших норм і нормативів.

Державне регулювання якості продукції виконують за допомогою системи стандартизації та сертифікації. Державна система стандартиза­ції спрямована на забезпечення якості продукції відповідно до розвитку науки і техніки, потреб населення і народного господарства, її гарантує Державний комітет України зі стандартизації, метрології та сертифіка­ції. Державні стандарти України розробляють на вироби загальномашинобудівного застосування (підшипники, інструмент, деталі, кріп­лення тощо), продукцію міжгалузевого призначення, продукцію для на­селення. На промислову продукцію, якщо нема державних стандартів України, розробляють галузеві стандарти, на продукцію, яку викорис­товують лише на конкретному підприємстві, стандарти підприємств.

Сертифікацію продукції в Україні поділяють на обов'язкову та добровільну. Держстандарт України визначає перелік продукції, яка підлягає обов'язковій сертифікації, обов'язковій сертифікації підлягають такі вироби, як побутове устаткування і ком­плектуючі вироби до нього, світлотехнічна продукція і вироби до неї, ручні електромеханічні машини та переносні верстати, радіоелект­ронна побутова апаратура, відео-, телевізійна та дисплейна техніка, будівельно-монтажні електрифіковані інструменти, технологічне устаткування для харчової, м’ясо-молочної промисловості, іграшки, миючі засоби, медична техніка.

Обов’язкова сертифікація передбачає перевірку та випробування продукції для визначення її характеристик і подальший технічний нагляд за нею. У разі позитивного вирішення органу з сертифікації заявникові видають сертифікат на право маркувати продукцію спеці­альним знаком відповідності,

Державні потреби на промислову продукцію такі: на оборону, утримання державного апарату, охорону здоров’я, освіту, виконання міждержавних угод, поставку продукції за одержувані енергоносії тощо. Для задоволення цих потреб формують державне замовлення на обов'язковій (для монополістів) договірній або конкурсній основі й укладають державні контракти на його виконання з товаровиробни­ками.

2.У результаті розвитку, об’єднання і злиття порівняно самостійних ланок з виробництва і переробки сіль­ськогосподарської сировини, доставки її до споживача формується агропромисловий комплекс (АПК). Він є складною виробничою сис­темою. Структуру АПК характеризують за сферами діяльності, Інтег­рації спеціалізованих їх ланок і територіальне.

В АПК розрізняють три сфери діяльності:

перша - виробництво засобів виробництва для всіх Інших галузей, пов'язаних Із сільським господарством (тракторне машинобудування, виробництво сільгоспмашин, устаткування для тваринництва, легкої і харчової промисловості тощо);

друга - сільське господарство: рослинництво і тваринництво;

третя - переробка сільськогосподарської сировини (харчова, м’ясо-молочна, легка промисловість та ін.).

Щоб забезпечити взаємозв’язок, наприклад, між другою і третьою сферами, тобто передачу сільськогосподарської сировини переробній промисловості, потрібно мати транспорт, систему зв’язку. Тому виді­ляють четверту сферу - виробничу інфраструктуру (транспорт, зв’язок). Крім того, є ще соціальна інфраструктура, яку вважають п’ятою сферою.

За Інтеграцією спеціалізованих ланок в АПК виділяють окремі комплекси. Наприклад, у м'ясо-молочний комплекс з першої сфери входять машинобудування для тваринництва, комбікормові заводи тощо, з другої - кормовиробництво, з третьої — м’ясо-молочна промис­ловість.

Територіальний поділ передбачає виділення великих, середніх і дрібних складових частин, зокрема обласні, районні (регіональні) АПК.

У високо розвинутих країнах світу всі суб'єкти АПК - від ферме­ра до переробника і торговця кінцевими продуктами - перебувають у тісному взаємозв'язку, у них все сплановано до дрібниць (якість, кількість товарів, час їх доставки, переробки, реалізації). Так само вчасно фермер одержує технічну та Іншу допомогу з боку інших кор­порацій.

В Україні з розвитком багатоукладної економіки великим перероб­ним підприємствам важче організовувати заготівлю сільськогоспо­дарської сировини, оскільки вони орієнтовані на висококонцентрова­не виробництво, а кількість постачальників сировини суттєво зростає у зв'язку зі зниженням рівня обсягів виробництва у колективних господарствах і створенням фермерських господарств. Тому потрібно, щоб переробні підприємства пристосувалися до умов дрібнотоварно­го виробництва. Одним із можливих шляхів формування нових типів зв’язків між великими переробними підприємствами і дрібними сіль­ськогосподарськими (у тому числі фермерськими та підсобними гос­подарствами населення) може бути виникнення нових проміжних ла­нок, які виконуватимуть функції заготівлі сільськогосподарської си­ровини.

З розвитком ринкових відносин серед інфраструктури й х підрозді­лів виникають підрозділи, що обслуговують сферу обігу матеріальних і фінансових ресурсів. Серед них одне з провідних місць належить кредитно-фінансовим інституціям.

Сприяти розвитку АПК в Україні покликане прийняття Верхов­ною Радою цілого пакета законодавчих документів та нормативних актів. Зокрема, це Закони «Про підприємство», «Про пріоритетність розвитку села та агропромислового комплек­су в народному господарстві України», «Про селянське (фермерське) господарство», «Земельний кодекс України», «Про кооперацію» та ін.

З огляду на сучасне становище у сільському господарстві, біль­шість учених виділяють три головні етапи аграрної політики,

Перший етап - стабілізаційний. Його призначення - призупинити спад виробництва в галузі. Орієнтовна тривалість - найближчі два - три роки. Для цього доведеться мобілізувати внутрішні і зовнішні інвестиції, задіяти стимули високопродуктивної праці, розвивати під­приємництво в АПК.

Другий етап - відновлювальний. Його мета - доведення обсягів сільськогосподарського виробництва до рівня кінця 80-х - початку 90-х років, з поступовим надходженням продукції на світовий ринок. Передбачають, що тривалість цього етапу охоплюватиме перше деся­тиріччя XXI ст.

Третій етап - стратегічний. Він передбачає виведення сільсько­го господарства України на рівень найрозвинутіших сільськогоспо­дарських країн, надійне закріплення її місця в світовому розподілі виробництва аграрної продукції та її широкого асортименту.

Результати господарювання підприємницьких сільськогоспо­дарських структур, поки що, є досить низькими. Головні причини та­кого стану на підсобних і фермерських господарствах. - відсутність агротехнологій та засобів праці, передбачених для умов їх використання на малих земельних угіддях у різних кліматичних зонах України, нестача фінансових коштів тощо. Тому для розвитку АПК потрібні як внутрішні, так і зовнішні інвестиції.

Однак можливості бюджетних інвестицій в аграрну сферу в Україні надзвичайно обмежені. Відповідно скорочення інвестицій (особливо на розробку ефективних технологій, прогресивної техніки) збільшує залежність нашої країни від імпорту продуктів харчування, закріплює технологічне відставання від розвинутих країн світу. Тому інвестиційна політика в Україні повинна бути єдиною системою дер­жавного регулювання АПК разом з цінами, податками та кредитами, як у країнах із розвинутою ринковою економікою.

Надходження інвестиційних ресурсів із-за кордону обмежене не­стабільністю економіки, відсутністю законодавчої бази і механізму реалізації вже прийнятих законів, браком гарантій іноземним інвес­торам на державному рівні, недосконалістю та частими змінами чин­ної податкової системи та ін.

Стимулом для іноземних інвесторів вкладати кошти в аграрну сферу України може бути, насамперед, вищий рівень прибутку на вкладений капітал, ніж у західних країнах, дешева робоча сила, прак­тично неосвоєний ринок товарів і послуг, вкладання коштів у розви­ток інфраструктури АПК, зокрема, у формування матеріально-техніч­ної бази, передусім виробництво мінітехнологій для переробки сіль­ськогосподарської сировини та виготовлення сільськогосподарської продукції масового попиту.

Тільки достатньо високий рівень цивілізованості підприємниць­ких відносин, обізнаність підприємців з основами ведення підприємницької діяльності, створення юридичної бази для її ефективного розвитку дасть змогу вивести сільськогосподарське виробництво країни на світовий рівень. Потрібно створювати інтегровані об’єд­нання підприємницьких структур, зокрема, асоціації, союзи підпри­ємців агропромислового спрямування, фінансово-промислові групи (ФПГ), інвестиційні фонди. Такі об’єднання забезпечать ефективний розвиток сільських регіонів, дадуть змогу налагодити і впровадити прогресивні ресурсозберігаючі технології, постачати продукцію на внутрішні і зовнішні ринки, забезпечити високий рівень оплати пра­цівників сільськогосподарського сектора, бути рівноправними парт­нерами з іноземними підприємцями й Інвесторами,

Становлення підприємництва в АПК буде супроводжуватися розвит­ком підприємницьких структур у сфері обслуговування потреб АПК, що забезпечить зайнятість населення сільської місцевості. Для цього потрібно підтримувати нові, прогресивні форми господарювання у сільському господарстві, передусім фермерство, реформувати органі­заційну структуру управління АПК, надати сільськогосподарським підприємствам корпоративні права у підприємствах з переробки сіль­ськогосподарської сировини. Для цього пропонують модель агропереробного товариства, відносини у якому регулюють поєднанням інтере­сів аграрних виробників та переробної сфери АПК. Ця модель перед­бачає таке: проведення нової емісії акцій для розміщення їх серед підприємств-постачальників; формування статутного фонду на рівні, достатньому для виділення контрольного пакета акцій сільськогоспо­дарським товаровиробникам, у тому числі з використанням особливого механізму оплати акцій: застосування триступінчастої структури орга­нів управління та максимальне розширення фінансово-господарської самостійності виробничих підрозділів товариства; поєднання практики щорічної виплати дивідендів з наданням певних пільг власним акціо­нерам щодо часткового перерозподілу кінцевого результату; створення сприятливих умов для придбання акцій постачальниками сировини та ін.

Потрібне також формування нової пофірменної (на відміну від га­лузевої) організаційної структури АПК. Фірми агробізнесу, як багатопрофільні комплекси, поєднують у собі виробництво, переробку та реалізацію сільськогосподарської продукції. Створення фірм агробіз­несу забезпечить залучення довготермінових інвестицій та нових технологій в АПК України, інтеграцію фінансово-комерційних струк­тур в аграрну сферу на ринкових засадах, конкурентоспроможність української сільськогосподарської продукції на світовому ринку.

У державному регулюванні аграрного сектора АПК України є певні проблеми, нема досвіду використання механізмів регулювання, які ґрунтуються на принципах добровільності і зацікавленості. Відсут­ність системності, некомплектність заходів і запізнення у прийнятті рішень різко знижують ефективність регулювання. Крім того, потріб­но також врахувати складність фінансового стану економіки, що об­межує можливості й масштаби підтримки АПК.

Отже, систему державного регулювання аграрної сфери в Україні, так само, як і регулювання агробізнесу на Заході, повинні характери­зувати всепроникний вплив на різні сторони процесу виробництва сільськогосподарської продукції і високий рівень підтримки внутріш­ніх товаровиробників. Мета регулювання - стимулювати виробни­цтво, аграрне підприємництво та соціальну підтримку села.

3. Транспортний комплекс - це об'єднання підприємств з експлуа­тації, ремонту й обслуговування транспортних засобів, терміналів, головне завдання яких - задоволення потреб споживачів у перевезен­нях вантажів і пасажирів у межах єдиної транспортної системи країни.

Державне регулювання розвитку і роботи транспорту тісно пов’я­зане з регулюванням виробництва, його матеріально-технічного за­безпечення, торгівлі.

Масштаби діяльності транспорту повинні відповідати обсягу ви­робництва і споживання продуктів промисловості та сільського гос­подарства з урахуванням асортименту цієї продукції, розміщенням виробництва і споживання.

З усіх видів транспорту в Україні приватизації підлягає лише ав­томобільний (відповідно до Закону про малу приватизацію). Частково приватизують в окремих випадках водний транспорт. Проте головні види транспорту (залізничний, авіаційний, морський, трубопровідний та ін.) перебувають у державній власності і згідно з чинним законо­давством приватизації не підлягають. Тому державне регулювання роботи транспорту в Україні є головною проблемою,

Форми та механізми державного регулювання розвитку транспор­ту зумовлені низкою чинників, зокрема: рівнем розвитку національ­ної економіки та роллю транспорту в забезпеченні її ефективного функціонування; розвитком різних видів транспорту та їхньою порів­няльною конкурентоспроможністю; наявністю та перспективами роз­витку транспортних мереж; питомою вагою приватної власності в різних видах транспорту.

Сучасні тенденції у співвідношенні видів транспорту в межах транспортних систем розвинутих держав є наслідком зміни їхньої по­рівняльної конкурентоспроможності в різних сферах використання за умов науково-технічного прогресу, політики монополій і держави.

Динаміка вантажообігу окремих видів транспорту нерівномірна: відбувається перерозподіл їхньої питомої ваги у сумарному вантажо­обігу, що зумовлено потребою зменшити час доставки вантажу і зни­зити витрати на перевезення.

Багато форм і методів організації автомобільних вантажних пере­везень, що діють у розвинутих державах, частково використовують в Україні. Відмінності полягають більше у виборі оптимальних, вигід­них з погляду споживачів транспортних послуг та економних з по­гляду перевізників форм і методів перевезення конкретного вантажу в конкретній ситуації.

Держава, зазвичай, не втручається у виробничу і фінансово-господарську діяльність фірм. Державні органи (Міністерство транс­порту, транспортні комітети та ін.) обмежують свою діяльність роз­робкою транспортного законодавства, видачею ліцензій на право во­діння автотранспортних засобів, запровадженням правил руху, техні­чних норм обслуговування і контролем за їхнім дотриманням. Важливішим завданням цих органів є організація будівництва, екс­плуатації і планування мережі доріг, яка у більшості випадків є влас­ністю держави. Проте у всіх цих країнах прийняті відповідні законо­давчі норми, які регулюють порядок створення і ліквідації фірм, їхні права, обов'язки і відповідальність.

Дозвіл на комерційні перевезення покладає на автобусну (вантажну) компанію такі обов’язки: повністю задовольняти потреби у перевезен­нях пасажирів (вантажів), дотримуватись у комерційній діяльності від­повідного рівня рентабельності, частоти руху, якості перевезень тощо.

Вищим органом управління великою транспортною фірмою є ра­да директорів, у яку входять директори всіх важливіших підрозділів, а також директори банків, юридичних закладів, промислових фірм, що надають відповідні послуги транспортній фірмі.

Розвиток і вдосконалення галузі транспорту в Україні відбуваєть­ся відповідно до національної програми з урахуванням пріоритету та на підставі досягнень науково-технічного прогресу.

Згідно з Законом України «Про транспорт» державне регулюван­ня в цій галузі повинне забезпечувати:

своєчасне, повне та якісне задоволення потреб населення і суспі­льного виробництва в перевезеннях та потреб оборони України;

захист прав громадян під час їхнього транспортного обслугову­вання;

безпечне функціонування транспорту;

додержання потрібних темпів і пропорцій розвитку національної транспортної системи;

захист економічних інтересів України, законних інтересів підпри­ємств і організацій транспорту та споживачів транспортних послуг;

створення однакових умов для розвитку господарської діяльності підприємств транспорту;

обмеження монополізму та розвиток конкуренції;

координацію роботи різних видів транспорту;

ліцензування окремих видів діяльності в галузі транспорту;

охорону довкілля від шкідливого впливу транспорту.

Державне управління діяльністю транспорту провадять за допо­могою економічної (податкової, фінансово-кредитної, тарифної, інве­стиційної) та соціальної політики, зокрема, наданням дотацій на па­сажирські перевезення.

Державне регулювання в галузі транспорту ведуть Міністерство транспорту України, місцеві Ради народних депутатів та інші спеціа­льно уповноважені органи залежно від їхньої компетенції.

Відносини підприємств транспорту загального користування з центральними та місцевими органами виконавчої влади й органами місцевого самоврядування побудовані на підставі податків, податко­вих пільг, запроваджених нормативів та інших економічних засобі й відповідно до чинного законодавства України.

Втручання у господарську діяльність підприємств транспорту, відволікання їхнього експлуатаційного персоналу на інші роботи міс­цевими органами влади і самоврядування недопустима, крім випад­ків, передбачених законами України.

Органи управління транспортом сприяють органам влади і само­врядування у виконанні ними своїх повноважень щодо соціального та економічного розвитку транспорту, спільно з ними виконують про­грами захисту довкілля, розробляють узгоджені заходи для забезпе­чення безперебійної роботи транспорту у разі стихійного лиха, ава­рій, катастроф та під час ліквідації їхніх наслідків, координують ро­боту щодо запобігання аваріям і правопорушенням на транспорті, а також організовують взаємодію різних видів транспорту з метою ефективнішого їх використання, підвищення якості обслуговування.

Місцеві органи влади і самоврядування у межах своїх повнова­жень надають допомогу підприємствам і організаціям транспорту у поліпшенні їхньої діяльності, об’єднують кошти підприємств, органі­зацій, колективних сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств, кооперативів (за їхньою згодою), а також бюджетні та позабюджетні кошти для вдосконалення транспортної мережі, будівництва вокзалів, шляхопроводів, інших об’єктів транс­порту.

Будівництво вокзалів, станцій, портів, пристаней, аеропортів, пі­шохідних мостів, тунелів, пасажирських платформ, метрополітенів, придбання пасажирського рухомого складу, утримання й упорядку­вання шляхів сполучення та інших об’єктів, пов’язаних з обслуговуванням пасажирів і перевезенням вантажів, виконують за кошти дер­жавного і місцевих бюджетів та підприємств транспорту у порядку, передбаченому законодавством України, а також із залученням доб­ровільних внесків підприємств та організацій усіх форм власності й громадян.

Підприємства транспорту виконують перевезення та надають по­слуги на підставі державних контрактів, державних замовлень і дого­ворів на перевезення пасажирів та вантажів з урахуванням економіч­ної ефективності провізних та переробник можливостей транспорту.

Ліцензування окремих видів діяльності в галузі транспорту запро­ваджують з метою:

гарантування безпеки і надійності роботи транспорту;

обмеження монополізму та розвитку конкуренції;

створення однакових умов для розвитку господарської діяльності підприємств транспорту.

Ліцензії на ведення транспортної діяльності видають Міністерст­во транспорту України та інші уповноважені на це органи в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Діяльність усіх видів транспорту координує Міністерство транс­порту України, у межах регіонів - комісії з координації роботи транс­порту, створені органами місцевої влади і самоврядування. Вони ді­ють відповідно до положення, затвердженого Кабінетом Міністрів України.

4. Регіон – частина території країни, на якій функціонує сформований комплекс галузей виробництва, виробничої та соціальної інфраструктури. Головна мета державного регулювання розвитку регіонів – забезпечити найповніше використання їхнього потенціалу шляхом оптимального поєднання інтересів держави і конкретного регіону.

Регіональна політика держави охоплює такі напрямки: економічний, соціальний, демографічний, екологічний, науково – технічний.

В державному регулюванні економіки існує кілька основних проблем. Це по-перше розподіл повноважень між центральною та місцевою владою. Але ця проблема характерна для всіх країн за будь яких форм економічних відносин. По-друге це існування так званих депресивних регіонів – регіонів, рівень розвитку яких нижчий ніж рівень розвитку регіонів по всій країні.

Проблема депресивних регіонів потребує вирішення на загальнодержавному рівні.

Шляхи вирішення цієї проблеми наступні:

· Санації – політика оздоровлення соціально-економічного стану, запровадження вільних економічних зон, зменшення податкового тиску на підприємство та ін.

· Преференції – створення державних фондів розвитку регіону, створення державних підприємств на території регіону.

· Субвенції – виділення грошових коштів на розвиток регіону.

Застосування цих заходів дозволить підняти рівень розвитку регіону, а отже і рівень розвитку країни в цілому