Тема 6. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ (XVIII - перша пол. XIX ст.)
Особливості та значення німецької класичної філософії.
Теоретична розробка діалектики.
Філософські системи Й. Фіхте і Ф. Шеллінга.
Філософія абсолютної ідеї Г. Гегеля.
Антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха.
1. Особливості та значення німецької класичної філософії. Теоретична розробка діалектики
Німецька класична філософія стала вершиною розвитку і разом з тим завершенням європейської класики XVII-XIX ст. Цей небачений ще злет філософської думки був пов'язаний з перебудовою суспільної свідомості, значною мірою під впливом Французької революції. Основними представниками німецької філософії цього періоду стали І. Кант, Й. Фіхте, Ф. Шелінг, Г. Гегель, Л.Фейєрбарх, а також К. Маркс і Ф. Енгельс - творці вчення, яке стало завершенням німецької класики.
Німецька філософія кінця XVIII - сер. XIX ст. Продовжила традиції раціоналізму та просвітницької ідеології. Визначальними ідеями тут залишилися уявлення про розумність людського існування, ідея історичного прогресу, віра у всемогутність науки тощо. Разом з тим німецька класична філософія суттєво змінила традиційні принципи гносеології, яка в класичний період розвитку європейської філософії була в центрі всіх проблем. Новий підхід до теорії пізнання відкрив нові перспективи в розробці гуманістичної проблематики. Уся попередня філософія, яку можна визначити як філософію розуму і пізнання, знаходить своє логічне завершення саме у німецькій філософії. Після неї пріоритети філософії змінюються у сторону проблем людини, її діяльності і культури.
У центрі всіх вчень німецької класичної філософії - принцип активності суб'єкта. З аналізу об'єкта пізнання філософія переключається на дослідження суб'єкта. Потрібно зазначити, що європейська культура і наука засновані на суб'єкт-об'єктній світоглядній моделі, тобто на протиставленні, на опозиції природи (об'єкта) і людини (суб'єкта). Докантівська філософія віддавала перевагу природі як об'єкту людського пізнання і діяльності, людині ж залишилося місце бути тільки частиною природи, а пізнанню - бути «дзеркалом природи», пасивним відображенням дійсності. Німецька класична філософія долає механістичний підхід до людини, до процесу її пізнання, підкреслюючи діяльний, творчий, активний характер суб'єкта. Вже у філософській концепції Канта людина є не тільки природною, але й надприродною істотою. Тим самим німецька класична філософія відроджує гуманістичне ставлення до людини, привертає увагу до проблем її гідності та свободи, підносить етичні проблеми над вузькогносеологічною проблематикою.
Філософська традиція до Канта, розуміючи людину як частку природи, не розрізняла мислення як психічний процес, зумовлений природними чинниками, від свідомості як продукту культури і суспільного розвитку. Це спричинило розрив і протиставлення емпіризму і раціоналізму у новочасній філософії XVП-XVШ ст. Німецька класична філософія зробила крок вперед у подоланні цього конфлікту завдяки створенню концепції суспільно-історичної, надіндивідуальної природи свідомості. Це сприяло, у свою чергу, розвитку історичного підходу до дійсності і формуванню діалектичного методу пізнання.
Загальною рисою всіх вчень німецької класичної філософії є прагнення перетворити філософію на науку, створити єдину наукову філософію у виді цілісної системи. Філософія Гегеля стала кульмінаційним пунктом в філософській практиці системостворення, останньою великою спробою побудування всеохоплюючої теорії, яка б пояснювала і узгоджувала між собою всі сфери реальності. З падінням культу розуму, який досягає апогею у філософії Гегеля, втрачаються підстави для претензій філософії охопити все в одній системі. І хоча спроби створення тотальної системи час від часу виникають у філософії, цей шлях визнаний як помилковий. Помилковою виявилася і претензія будь-якої філософської теорії бути єдино правильним, єдино науковим філософським вченням, як це сталося у випадку з марксистсько-ленінською філософією.
Теоретична розробка діалектики стає одним із найважливіших досягнень німецької класичної філософії. Діалектика виступає тут як вчення про розвиток і як універсальний філософський метод пізнання. Всі представники німецької класики зробили свій внесок в теорію діалектики і в створення системи філософських понять і категорій.
Проблема діалектики виникає задовго до німецької класичної філософії, причому саме поняття діалектики змінювалося протягом історії.
В античній філософії діалектика виступала в двох формах.
Першою формою діалектики було вчення про становлення, про вічну мінливість, плинність світу явищ, причиною того вважалася боротьба і взаємозв'язок протилежностей. Ця форма діалектики була притаманна, зокрема філософії Геракліта, Емпедокла, Демокріта (подібні діалектичні ідеї містилися і в давньокитайських уявленнях про існування двох протилежних сил космічного цілого - Інь і Ян).
Другою формою античної діалектики стала діалектика як певний метод пізнання. Для Сократа діалектика є пошуком істини через стикання протилежних точок зору, через діалог, через мистецтво вести бесіду. У філософії Платона, Арістотеля і неоплатоніків діалектика виступає методом пізнання сутності речей і охоплює собою всю логічну проблематику. У натурфілософських вченнях Відродження (М. Кузанського, Дж. Бруно) знову з'являються діалектичні ідеї про вічний рух, про співпадання і єдність протилежностей - світу і Бога.
Таким чином, в історії філософії поступово формується розуміння діалектики як
А) вчення про розвиток (джерелом якого є єдність та взаємоперетворення протилежностей);
Б) заснований на цьому вченні метод пізнання.
Особливість німецької класичної філософії полягає в тому, що в ній будується загальна система діалектики, яка набуває своєї завершеної форми в філософії Гегеля. Якщо у Канта діалектика має ще цілком негативний характер (діалектика пов'язується ним з виникненням протиріч в мисленні і розцінюється як неминучий шлях заблуджень в процесі пізнання), то вже Фіхте розуміє взаємодію протилежностей як необхідний момент, як закон людського розуму і процесу пізнання. Шеллінг в своїй філософії сформулював «принцип полярності», тобто наявність в природі протилежних сил і властивостей. Найбільш розвинену, глибоку і теоретично досконалу систему діалектики розробив Гегель. Пізніше Гегелівська діалектика була переосмислена і пристосована марксизмом для пояснення соціальної дійсності і для вирішення політичних проблем.
Засновниками марксизму, К.Марксом і Ф.Енгельсом, була створена система матеріалістичної
Діалектики як вчення про всезагальні закони розвитку природи, суспільства і людського мислення.
Діалектика відбивається в системі філософських категорій і законів.
Категорії діалектики - гранично загальні, фундаментальні поняття, які відображають найсуттєвіші закономірні зв'язки і відносини реальної дійсності і пізнання. Категорії філософії знаходяться у взаємозв'язку одна з одною і складають систему категорій на основі принципу єдності історичного і логічного (категорії є історичними ступенями практичного освоєння дійсності і, разом з тим, логічними ступенями проникнення мислення в сутність предметів та явищ в процесі пізнання).
Основними категоріями діалектики є одиничне і загальне, часткове і ціле, форма і зміст, сутність і явище, причина і наслідок, можливість і дійсність, необхідне і випадкове.
Закони діалектики - це загальні форми суттєвих зв'язків у процесі розвитку. Основні закони діалектики - це закон єдності і боротьби протилежностей, закон переходу кількісних змін у якісні і закон заперечення заперечень.
Закон єдності і боротьби протилежностей виявляє причину та джерело розвитку. Джерелом розвитку є внутрішня суперечність предметів та явищ. Суперечність є відношенням між діалектичними протилежностями. Розрізняють формальні протилежності, які не мають внутрішнього зв'язку, і протилежності діалектичні - такі сторони єдиної сутності, які і взаємозаперечують і, разом з тим, взаємодоповнюють одна одну (наприклад, спадковість і мінливість, диференціал та інтеграл, асиміляція і дисиміляція, аналіз і синтез тощо). Єдність протилежностей - це їх взаємопроникнення і нероздільність, приналежність до однієї сутності. Боротьба - їх взаємовиключення в межах єдиного цілого. Взаємодія протилежних сторін і є джерелом саморуху, імпульсом розвитку певної сутності.
Закон переходу кількісних змін у якісні (або закон взаємопереходу кількісних і якісних змін) розкриває механізм розвитку, механізм появи нового, раніше не існуючого. Основними категоріями, що розкривають суть цього закону, є поняття кількості, якості, міри і діалектичного стрибка. Кількість - зовнішня визначеність предмета чи явища, яка позначається у величинах і числах. Якість - внутрішня визначеність предмета, усталена сукупність його властивостей та ознак. Міра - така єдність кількісних і якісних параметрів предмета, в межах якої дана якість ще не змінюється. Діалектичний стрибок - порушення міри і перетворення даної якості на нову. Будь-яке явище є єдністю кількісних і якісних характеристик. Кількісні зміни відбуваються поступово і безперервно, але - до певної межі, до досягнення певної міри. При порушенні певної міри відбувається раптовий стрибок, кількісні зміни перетворюються на зміну якості. Якщо кількісні зміни відбуваються поступово, то якість змінюється завжди у формі раптової зміни, діалектичного стрибка.
Закон заперечення заперечень визначає спрямованість і тенденцію розвитку. Діалектичний розвиток має спіральний характер: від простого до складного, від нижчого до вищого, але з частковим поверненням, з успадкуванням позитивного змісту попередніх ступенів. Певна єдність (предмет чи явище) в процесі власного розвитку відкидає від себе старе, відживше, те, що заважає подальшому розвитку (перше заперечення). Разом з тим, розвиток містить у собі й елемент спадковості, збереження в собі найбільш цінних моментів старого змісту, які мають право на існування і забезпечують цілісність предмета, збереження його специфіки. Здійснюється друге заперечення: часткове повернення до попереднього стану. Таким чином, в процесі розвитку відбувається розрив із власним минулим, зі старим змістом, і, одночасно, здійснюється подолання крайнощів, часткове повернення і збереження всього цінного, що було на попередній стадії.
Основний принцип діалектики - принцип розвитку. На відміну від руху як зміни взагалі, розвиток повинен зрозумітися як саморух, тобто як такий процес, джерела якого закладені в предметі, що саморозвивається. Розвиток виникає в результаті боротьби протилежностей, які розуміються як взаємно обумовлені суперечливі крайнощі.
Іншою відмітною ознакою розвитку є те, що розвиток, на відміну від руху, виступає як необоротний,
Направлений закономірний процес змін. Воно є нескінченним рухом по висхідній спіралі, рух суперечливий, такий, що включає відступи, повернення назад. Проте в цілому це рух від форм простих до форм більш складних, від систем примітивних до високоорганізованих.
Діалектичний метод пізнання, діалектичне мислення відбувається за тими ж самими діалектичними законами. Діалектика - це вміння виявляти і долати, розв'язувати суперечності. Діалектика - такий метод пізнання, такий спосіб мислення, при якому явища розглядаються в процесі змін, розвитку, в єдності і різноманітності їх властивостей, у взаємозв'язку протилежних сторін.
Альтернативним щодо діалектики (тобто анти-діалектичним) способом мислення є метафізичне, або догматичне мислення. Це мислення, якому не вистачає гнучкості, яке оперує готовими штампами, яке не бачить внутрішніх суперечностей в предметі пізнання, його складності та неоднозначності. Особливістю догматичного мислення є однобічність, абстрактний підхід до проблем, абсолютизація окремих сторін, невміння бачити явища в їх розвитку та взаємозв'язку з іншими явищами.
Зворотною стороню догматизму є релятивізм і скептицизм. Людина-догматик, що керується в житті набором готових правил, шаблонів, "абсолютних істин", рано чи пізно опиняється в ситуації конфлікту з реальним життям, яке не вкладається в прокрустове ложе звичних штампів. І тоді така людина одні догми міняє на інші, прямо їм протилежні, або починає з недовірою ставитися до всього. Вона приходить до висновку, що «все відносно» і "тільки відносно". І тоді в її очах взагалі зникає різниця між правдою і неправдою, між добром і злом, між істиною та її імітацією. У філософії така позиція має назву "релятивізм", а людина, що її сповідає, є скептиком. Таким чином догматизм рано чи пізно обов'язково перетворюється на скептицизм.
Альтернативними щодо діалектики є і такі способи мислення, як еклектика і софістика. Суть еклектичного мислення полягає у довільному змішуванні, об'єднанні розрізнених фактів. Еклектичне мислення не здатне осягнути реальні взаємозалежності, зв'язки предмету пізнання, реальні суперечності, вони підміняються конструюванням штучних, вигаданих зв'язків і протиріч. Софістика же є прийомом навмисної, усвідомленої підміни реальних суперечностей формально-логічними хитрощами, словесною плутаниною з метою ввести опонента в оману, нав'язати йому свою точку зору.
Метафізичний (догматичний) підхід не є абсолютно неприйнятним, він має свою сферу застосування: там, де потрібна чіткість, точність, строга визначеність, фіксація фактів, систематизація і упорядкування наявного матеріалу, - там поле діяльності метафізичного мислення. Але для творчого пошуку, для відкриття нового через заглиблення в сутність речей, - для того потрібне діалектичне мислення. Мислення загалом - це завжди внутрішній діалог, аргументи і контраргументи, доведення і спростування, зіткнення протилежних позицій, їх осмислення і розв'язання суперечностей. Безумовно, діалектичне мислення не є мисленням за схемами діалектичних законів і категорій. Його школою є історія філософії. Навчитися діалектичному мисленню можна тільки через діалог із мислителями минулого, через освоєння їх філософської спадщини.
2. Філософське вчення І. Канта
Основоположником німецької класичної філософії стає І. Кант. В його творчій діяльності виділяють два періоди - докритичний і критичний. Ранній період творчості Канта присвячений філософським проблемам природознавства, а також конкретно-науковим дослідженням в галузі фізики, астрономії, географії. Видатним досягненням Канта у цей період було застосування діалектичних ідей для пояснення еволюції Всесвіту.
Основний, критичний період його творчості, пов'язаний з написанням трьох фундаментальних творів, в яких викладена система кантівської філософії. «Критика чистого розуму» присвячена проблемам гносеології, теорії пізнання («чистий розум» у філософській традиції того часу - це здатність до теоретичного, тобто наукового мислення). «Критика практичного розуму» є викладом етичного вчення Канта («практичний розум» означає застосування розуму для вирішення проблем міжлюдських стосунків - в моралі, праві, політиці тощо). У «Критиці здатності судження» містяться основи кантівської естетики та теорії культури.
Безпосереднім завданням своєї філософії Кант вважає критику розуму. Проте ця критика спрямована не на підрив, а на утвердження позицій розуму. Кант був вірним спадкоємцем раціоналістичної традиції класичної філософії, але він розумів, що засобами розуму, науковими методами неможливо розкрити всі таємниці буття. Принаймні Бог, душа, свобода - непідвладні науковому пізнанню. Зайві претензії розуму, які були характерні для епохи Просвітництва, тільки принижують розум, дискредитують його. Тому Кант намагався чітко визначити межі його застосування, з'ясувати, що можливо осягнути розумом, а що - ні.
Критику розуму Кант здійснює заради вирішення вищої проблеми філософії - проблеми людини, її свободи і гідності. Гносеологічні дослідження про пізнавальні можливості розуму, про особливості та принципи теоретичного пізнання підкорені етико-гуманістичній проблематиці.
У «Критиці чистого розуму» Кант намагався розв'язати серйозні гносеологічні проблеми, зокрема подолати суперечності між емпіризмом та раціоналізмом. Він ставить основне питання своєї «Критики чистого розуму» так: як можливе достовірне наукове знання, як можлива наука?
Кант розцінює своє вчення як «коперніканський переворот» в гносеології. До Канта вважалося, що в результаті пізнавальної діяльності людські знання повинні відповідати дійсності. Кант стверджує дещо інше: наукові знання відповідають дійсності тільки завдяки тому, що ця дійсність попередньо вже була упорядкована самим розумом, узгоджена з ним. Виявляється, що не розум відповідає предмету пізнання, а предмет - розуму. Розум «конструює» уявно, в думці предмет пізнання і пізнає тільки те, що було створено, скоректовано ним самим, узгоджено з його принципами і логікою. Тому вихідним принципом кантівської гносеології стає принцип активності суб'єкта пізнання.
Процес пізнання не є пасивним відображенням світу. Людина як розумна, логічна істота, не може мати справи з хаосом, не може пізнавати те, що не упорядковане, не оформлене. Природа людини така, що її розум перетворює хаос чуттєвого даного, невичерпну різноманітність світу на струнку картину світобудови. Ця «оформлена» розумом картина світу і уявляється нам світом, яким він є «сам по собі», «об'єктивно» (насправді ж, вважав Кант, він є конструктом нашого мислення).
Людському розуму притаманні певні структури, певні засоби, якими він упорядковує чуттєві враження і уявлення. Такі «упорядковуючі» схеми, Кант називає апріорними формами пізнання («апріорні» означає «додосвідні»). Це - форми, які передують досвідному пізнанню і не залежать від самого досвіду. За Кантом, є два джерела пізнання - чуттєвий досвід і логічне мислення. Апріорними формами чуттєвого пізнання є простір і час, апріорними формами мислення - категорії, найбільш загальні поняття. Чуттєвий досвід без просторово-часових координат перетворився б на хаос різноманітних вражень і уявлень. Цілісне бачення предмета і світу стає можливим завдяки цим додосвідним схемам пізнання. Так само і мислення використовує апріорні форми - категорії (Кант визначає 12 основних категорій), які організують процес розуміння, логічного пізнання. Просторово-часові координати і логічні зв'язки та закономірності, що фіксуються категоріями, - це форми самого розуму. Чи притаманні вони світу, незалежно від людини, - на це, вважає Кант, у принципі неможливо дати відповіді.
Кант не заперечував існування об'єктивного світу, незалежної від людини субстанції. Але достовірне знання про світ за межами чуттєво-емпіричного досвіду, про об'єктивну сутність світу отримати у принципі неможливо. Світ, яким він є сам по собі, об'єктивно - це, за словами Канта, «річ в собі», принципово непізнаваний світ. Єдине, що можна сказати про об'єктивний світ, - це те, що він якимось чином викликає, породжує чуттєві враження, стає імпульсом для чуттєвого досвіду.
Світ, який стає доступним пізнанню і про який наука отримує певні знання, - це світ явищ, світ «речей для нас» (у термінології Канта), тобто світ, яким він уявляється і яким дається в емпіричному досвіді. Той порядок і ті закономірності, що наука спостерігає і досліджує в фізичному світі, не є порядком і закономірностями самого світу. Ці закономірності і зв'язки є «упорядковуючими» формами самого розуму. Сам розум «вносить» в світ певний порядок і логіку. Людина, наприклад, може пізнавати і розуміти події світу тільки як причинно обумовлені, але це не означає, за Кантом, що закон причинності властивий об'єктивному світу. Наука пізнає тільки явище, а не сутності речей, тільки зовнішні прояви того, що знаходиться по той бік чуттєвого досвіду. Наука відповідає на питання «як?», а не «чому?», вона може дослідити механізм природних явищ, - наприклад, обчислити силу гравітації, але не може розкрити її природу і сутність.
Таким чином, Кант приходить до дуалізму, до роздвоєння світу:
На сферу, яку можна пізнати науковими засобами (чуттєвий світ явищ, «речей для нас»);
На сферу, недоступну розуму, - понадчуттєвий світ сутностей, прихований, загадковий і непізнаваний світ «речей в собі». Людина спроможна пізнавати речі тільки такими, якими вони їй уявляється, а не такими, якими вони є в дійсності. Як би не збільшувалося наше знання, воно ніколи не може бути абсолютним. Сама наука має межі - вона у принципі не може проникнути в «світ сутностей».
До об'єктів «світу сутностей», яких не має і не може бути в емпіричному досвіді людини, належать, зокрема, Бог, душа і свобода. На них Кант зосереджує свою увагу у «Критиці практичного розуму». Саме ці поняття закладають фундамент його етичного вчення.
Наукове пізнання є обмеженим і не всесильним, але розуміння цього відкриває людині більшу істину - істину віри. Існування Бога, безкінечність світу, безсмертя душі, людська свобода волі, - все це є сферою моралі і віри, а не розуму і науки. Наука отримує достовірні знання про світ явищ, про фізичний світ. А ці проблеми виходять за межі емпірично-досвідного світу, вони є предметом людської віри. Разом з тим, віра знаходить своє виправдання, свої розумні підстави в моралі, в законах людської моральності. Згідно з Каном, потрібно вірити в Бога, у безсмертя душі, потрібно бути впевненим в тому, що людина здатна на вільні вчинки, щоб чинити морально. Особливість Кантівської позиції полягає у тому, що він саме на моралі засновує віру, мораллю обґрунтовує релігію.
Людина, за словами Канта, є «громадянином двох світів» - природного і надприродного, а звідси і ставлення до неї може бути двоїстим - як до «речі» і як до особистості. З одного боку, людина належить фізичному, природному світу явищ, в якому панує закон причинності. В емпіричному світі явищ даремно шукати свободу. Тут людина діє, як «річ», як природне, фізичне тіло. Тут вона позбавлена свободи, оскільки всі її вчинки можна пояснити дією зовнішніх причин - обставинами життя, соціальним середовищем та іншими факторами - економічними, природними, культурними тощо. Проте людина як особистість, як духовна істота є «громадянином надприродного світу», світу свободи. Світ свободи - це внутрішній, духовний світ людини. Для Канта він є, разом з тим, образом вічного Духу, Божественного буття. У сфері свободи діє не теоретичний розум, не мислення і пізнання, а практичний розум, основою якого є воля. За Кантом, людина як особистість не є частиною природи, вона має волю, а звідси - можливість вибирати за своєю волею добро або зло, тобто чинити моральний вибір. Мораль не можлива без свободи. Кант стверджував, що заперечувати свободу людини - означає заперечувати всю мораль. Свобода є передумовою моральних вчинків, адже, якщо людина не вільна, то вона і не відповідає за свої вчинки, тим самим руйнуються основи моралі. Людина як особистість, як суб'єкт моралі виявляється вільною істотою. Саме тому вона і є «громадянином надприродного світу», світу духу, світу Божественного буття. Наявність у людини моральності і свободи свідчить про її справжнє походження - «не від світу цього». Коріння людського буття - за межами фізичного, матеріального світу, позбавленого свободи.
Неможливо пізнати істинність таких ідей, як Бог, безсмертя душі і свобода волі, стверджує Кант. Але вони «доводяться» практичним розумом - їхнє визнання є необхідним для морального існування людини.
У «Критиці практичного розуму» Кант розробляє теорію моралі. На його думку, закони моралі повинні бути такими ж загальними і необхідними, як і закони науки. Намагаючись побудувати вчення про універсальну загальнолюдську мораль, Кант серед всіх можливих моральних правил і законів визначає один - основний моральний закон. Цей закон він називає «категоричним імперативом», тобто безумовним повелінням. Одне з формулювань даного закону є таким: «чини так, щоб ти завжди ставився до людства і в своїй особі, і в особі всякого іншого так само, як до мети, і ніколи б не ставився до неї тільки, як до засобу».
Згідно з цим законом, людину не можна перетворювати на засіб - на річ, яку можна використати. До неї зажди потрібно ставитися, як до мети, як до самоцінної особистості. Кантівський категоричний імператив формулює принцип безумовної гідності і цінності людини. Вищим принципом міжлюдських стосунків, стверджує Кант, повинен бути не принцип корисності, а принцип абсолютної поваги до особистості.
Таким чином, філософія Канта поставила людину у центр усіх філософських проблем, підкреслюючи її безумовну цінність. Кант переорієнтував всю філософію на антропологічну проблематику. З точки зору Канта, всі філософські проблеми зводяться до чотирьох питань: що я можу знати; що я повинен робити; на що я можу надіятися; що таке людина. Перші три питання зводяться, в свою чергу, до четвертого - основного.
Серед цих питань немає питання про сутність об'єктивного світу. Кантівська критика розвіяла марні претензії людського розуму на можливості осягнення глибинної природи всесвіту, вона перекреслила саму можливість для людини пізнати основи світобудови. Сучасне західне філософське мислення продовжує і посилює релятивістські тенденції філософії Канта.
3. Філософські системи Й. Фіхте і Ф. Шеллінга
Й. Фіхте (1762-1814 рр.) Продовжує і розвиває ідеалізм Канта з позиції послідовного суб'єктивного ідеалізму. Намагаючись подолати кантівський дуалізм подвоєння світу на «світ сутностей» і «світ явищ», Фіхте будує свою філософську систему з єдиного принципу свободи і активності суб'єкта. У центрі його філософії - поняття «Я» як абстракції людини, моделі «людини як такої». Якщо Кант акцентував увагу на активності людини як суб'єкті пізнання, то для Фіхте людина є суб'єктом всієї соціальної дійсності, творцем самої себе і людської історії.
Основними проблемами філософії Фіхте стають проблеми суспільного життя, історії, свободи та призначення людини. «Моя система - стверджував Фіхте, - спочатку і до кінця є аналізом поняття свободи». З принципу свободи, творчої, активної діяльності людини виводить Фіхте всі основні положення свого «Науковчення».
«Науковчення» - головний філософський твір Фіхте. Як і всі представники класичної німецької філософії, Фіхте намагався створити наукову філософію. Для того вона повинна, на його думку, бути строго логічною і послідовною. Вся повнота реальності повинна бути виведена з єдиного принципу. Уся система «Науковчення» ґрунтується у Фіхте на трьох основоположеннях, трьох основних твердженнях, що виводяться з єдиного принципу і взаємопов'язані діалектичною схемою: теза-антитеза-синтез. Формулює свої основоположення Фіхте таким чином: «Я обумовлює самого себе». «Я обумовлює не-Я; «Я обумовлює самого себе і не-Я».
Перше основоположення розкриває діяльну сутність людини. Вона полягає в тому, що людина здатна повністю визначати своє буття власною волею, здатна бути вільною, суверенною істотою. Людина виступає суб'єктом власного життя та історії, тобто сама створює себе, свою особисту та історичну долю. Фіхте відкидає кантівську «річ у собі», об'єктивний, незалежний від людини світ, який, врешті-решт, обумовлює існування людини. Для Фіхте абсолютно нічого не може обмежити людську незалежність. Діяльність повинна бути визнана первинною і єдиною реальністю для людини. «Діяти! Діяти! Ось для чого ми існуємо»,- так визначає Фіхте своє філософське кредо.
Друге основоположення філософії Фіхте підкреслює, що весь навколишній світ, природа повинні розумітися, як продукт людської діяльності. Природа не є самоцінною для Фіхте, вона розглядається ним як сфера реалізації людської творчості, як матеріал для людини, який вона перетворює. Через освоєння навколишнього світу людина розкриває свої власні можливості, реалізує себе.
Третє основоположення лежить в основі соціально-політичних поглядів Фіхте, на які вплинули ідеї Французької революції, ідеали громадянських прав і свобод. Діяльний суб'єкт (Я) перетворює предметний світ (не-Я), освоює його. Внаслідок власної творчої діяльності, за логікою Фіхте, суб'єкт повинен, «повернутися до себе», тобто вдосконалити і розвити власну родову, суспільну сутність. Цей процес не може бути остаточно завершеним. Вся історія людства - нескінченний процес наближення до ідеалу людини. «Я» у Фіхте розуміється не тільки як індивідуальне «Я», але як уособлене людство, як втілення здібностей і потенцій людства в особистості. Людина як соціальна істота може розвивати себе тільки в суспільстві. Але для того людська спільнота повинна бути спільнотою вільних і незалежних особистостей, вона повинна бути такою, щоб в ній не «розчинилася» людська індивідуальність. Суспільство вважає Фіхте, повинно бути побудованим не на примусі, а на принципі рівності.
Ф. Шеллінг (1775-1854 рр.) Піддав критиці Фіхте за те, що в його філософії не залишилося місця для природи, вона втратила самостійну цінність і перетворилася на матеріал і продукт людської діяльності. Від суб'єктивного ідеалізму Фіхте, від його філософії автономного суб'єкта німецька філософія переходить до об'єктивно-ідеалістичного вчення про універсум Шеллінга.
Філософія Шеллінга зазнала значного впливу німецьких романтиків (Лессінга, Гете, Шіллера, Гердера та ін.). Романтизм пов'язаний з ідеями одухотворення природи, визнання за нею творчих потенцій, з піднесенням безпосереднього народного життя та його культури, з ідеєю наближення до природи і осягнення її таємниць художньо-інтуїтивними, а не науковими засобами. В основі філософської системи раннього Шеллінга - поняття абсолюту, духовного універсума як єдності природи і духу.
Філософська позиція Шеллінга суттєво змінювалася протягом його життя (можна виокремити принаймні п'ять різних філософських систем, що він створює в різні періоди своєї творчості). Тим не менше у нього зберігається єдина «романтична» тенденція розглядати природу, як підсвідомий процес одухотворення, творчого саморозвитку духу, що лежить в основі світового універсуму. Лише в людині природа підноситься до власного самоусвідомлення.
Проблема співвідношення свідомого і несвідомого завжди була в центрі уваги філософії Шеллінга, але з часом саме безсвідоме викликає його особливий інтерес. Починав Шеллінг як спадкоємець раціоналістичної традиції європейської філософії, проте пізніше він переходить на позиції ірраціоналізму і містичної філософії, створюючи «філософію одкровення», в основі якої - поняття ірраціональної волі.
Протягом всієї творчості Шеллінг особливу увагу приділяв художньому освоєнню дійсності, мистецтву, а також міфології як вічній основі мистецтва. Міфологічне осягнення світу він вважав універсальною формою мислення. Філософія Шеллінга вплинула на гегелівську філософію, на ірраціоналістичні вчення XX ст.
4. Філософія абсолютної ідеї Г. Гегеля
Г. Гегель (1770-1831 рр.) Створює всеохоплюючу систему об'єк-тивного ідеалізму, в якій він прагнув осягнути всі прояви світу, об'єднати в одній системі логіку, філософію природи, філософію духу, права, релігії, мистецтва, історії. Основними творами Гегеля стали «Феноменологія духу», «Наука логіки», «Енциклопедія філософських наук», «Філософія права» та ін.
Основним надбанням гегелівської філософії стало створення теорії діалектики як певного розуміння дійсності і філософського методу пізнання.
Діалектика в розумінні Гегеля полягає у безперервному розвитку сущого, джерелом якого є діалектична суперечність. Усе в світі виявляє свою протилежність (теза - антитеза). Взаємодія цих протилежностей породжує третю стадію, в якій протилежності об'єднуються і завершуються повним синтезом, який, в свою чергу, стає вихідним пунктом розгортання подальшого розвитку (тобто в основу цього процесу Гегелем покладена схема «теза - антитеза - синтез»). Будь-яка людська думка, будь-яка дійсність містить в собі суперечність, що є імпульсом її розвитку і переходу на більш високий рівень. Завдяки процесу єдності та протиставлення протилежностей відбувається саморозвиток світу.
Стверджуючи саморозвиток світу, Гегель не мав на увазі матеріальний, природний світ, основою процесу безперервного розвитку є світовий розум. Світ в філософії Гегеля є не що інше, як історія розгортання і розкриття божественного начала.
В основі філософської системи Гегеля лежить поняття «Абсолютної ідеї», або «Абсолютного духу». Для Гегеля світ є упорядкованим, закономірним, доцільним, в ньому панує гармонія і логіка, тобто - розумність. Основою всього світу є об'єктивно існуючий світовий розум. Гегель був релігійною людиною і для нього всесвітнім Абсолютним духом може бути тільки Бог, якого він розуміє як максимум розумності і логічності. «Бог є в своїй сутності думка, саме мислення», - стверджує Гегель.
Отже, Абсолютна ідея є першоосновою, субстанцією всього існуючого, істиною світу. Абсолютна ідея розкриває себе в процесі розвитку. Процес розвитку Абсолютної ідеї є, разом з тим, процесом творіння, мета якого - самопізнання. Абсолютний дух прагне до самоусвідомлення, розкриває себе в створеному і досягає найвищого здійснення і самоодкровення в людському дусі. Християнська ідея створення Богом світу у філософській концепції Гегеля означає «внесення» в світ розумності.
На думку Гегеля, нескінченна і вічна природа Абсолютної ідеї може виразити себе тільки через власне самозаперечення, тільки в такому процесі, в якому вона набуває скінченної форми свого існування - форми природи і людської історії. Спочатку Абсолютна ідея здійснює себе у просторі (в природі), а потім - в часі (в історії людства).
Гегель стверджував, що сутність його філософських поглядів міститься в християнському одкровенні про втілення Христа. Це пояснює, чому Божество набуває у Гегеля скінченної, обмеженої форми, «втілюючись» в процеси природи та людської історії. Здійснюючи свій розвиток через природу, потім - через розвиток людської історії, Абсолютна ідея приходить до абсолютного самопізнання у духовній культурі людства. Вищим ступенем самопізнання Абсолютної ідеї є філософія. Людина з її мисленням, культурою, історією є стрижнем Божественного одкровення.
У своїй «Феноменології духу» Гегель розкриває історію розвитку людського духу. На його думку, індивід не народжується з готовим знанням і розвиненим розумом. Людина повинна пройти прискореним темпом весь шлях, що пройшло людство в духовному розвитку. Іншими словами, духовний розвиток індивіда здійснюється через освоєння культури людства.
Духовна культура людства - це розвиток Абсолютної ідеї в історичному часі, від простих форм свідомості і самосвідомості до складних форм - моральної свідомості, релігії, мистецтва і філософії. Метою духовного розвитку людини є осягнення абсолютного знання і усвідомлення своєї єдності з Божественним розумом, який, у свою чергу, приходить до самопізнання через людство. Філософія є вершиною еволюції духу. Саме у філософії здійснюється зустріч індивідуального людського розуму із всесвітнім Божественним розумом.
Гегель здійснює принципово новий підхід у гносеології. Пізнання реальності індивідом розглядається в безпосередньому зв'язку з пізнавальним досвідом всього людства. Суб'єктом пізнання виявляється не індивід як природна істота, а суспільство. Індивід виступає «втіленням» суспільства, тільки в такій якості він є здатним до пізнання. Філософія Гегеля розкриває суспільний, культурно-історичний характер людської свідомості.
На відміну від Канта, Гегель був упевнений у можливості досягнення абсолютного знання, оскільки людський розум є відбитком Божественного розуму. Кант вважав, що існує межа наукового пізнання, Гегель же стверджує, що потрібна просто принципово інша наука з іншими методами. Такою новою наукою він вважав свою філософію, основним методом якої є діалектика. Діалектика у Гегеля є власно філософським методом пізнання, філософською логікою з певною системою категорій - гранично загальних понять.
Гегелівська діалектична система містить в собі близько сорока категорій (буття, кількість і якість, міра, явище і сутність, форма і зміст, матерія, закон, випадковість і необхідність, можливість і дійсність, ціле і частина, причина і наслідок, свобода і необхідність, протилежність, суперечність тощо). Розкриваються категорії у процесі розвитку від абстрактних, простих, бідних за змістом до конкретних, складних категорій.
Взаємозв'язок і розвиток категорій, перехід кожної категорії до іншої здійснюється закономірним шляхом. Основними законами діалектичного розвитку у Гегеля виступають закон переходу кількісних змін в якісні, закон єдності та взаємоперетворення протилежностей і закон заперечення заперечення.
Гегелівська ідея діалектичного розвитку значно вплинула на його концепцію філософії історії.
Історичний розвиток розуміється Гегелем як лінійний процес сходження від нижчого до вищого суспільного стану. Це єдиний всесвітньо-історичний процес. Не всі народи рівною мірою включені в цей процес. За Гегелем, є історичні і неісторичні народи. Історичні народи безпосередньо мають причетність до реалізації логіки історії, вони усвідомлюють свою історію як частину всесвітньо-історичного руху. Неісторичні народи (народи Африки, Південної Америки, слов'янські народи) не здатні на усвідомлення своєї історичної долі, на творче застосування історичного досвіду.
В основі людської історії - розумний початок, тому історія має закономірний і необхідний характер. Кожний народ є лише сходинкою в цьому закономірному процесі. Мета кожного народу полягає в усвідомленні історичної необхідності, закономірності історії і у визначенні свого місця в цьому процесі. Процес усвідомлення історичного процесу ототожнюється Гегелем зі свободою (він погоджується з визначенням свободи Спінозою: «свобода є пізнана необхідність»). Звідси виникає відома теза Гегеля - «всесвітня історія є прогресом в усвідомленні свободи». Свобода виступає у Гегеля сенсом історії. Історія, за його думкою, повинна завершитися «царством свободи», таким суспільно-державним станом, де будуть вільні всі. Торжество свободи означає і торжество розуму.
Гегелівська філософія історії не залишила місця для історичної творчості особистості. Людина перетворилася в концепції Гегеля на маріонетку безособових історичних закономірностей. Історія має свою власну внутрішню логіку, а індивіди, народи, людство в цілому - лише матеріал для реалізації цієї логіки. Доля окремих особистостей - лише незначний епізод у всесвітньо-історичній драмі. Якщо Кант підкреслював безумовну цінність кожної особистості, а його категоричний імператив є забороною використовувати людину, перетворювати її на засіб, то Гегель стверджує прямо протилежне. Логіка історії, значенням всесвітньо- історичних законів перевершують цінність і значення індивідуального життя. Право світового розуму вище прав особистості. Людина виступає простим знаряддям реалізації логіки історії. Історичний процес відбувається і діє поза межами волі людей. Вони не є суб'єктами, творцями історії.
Концепція Гегеля здійснила величезний вплив на філософську думку XX ст., але і викликала численні напади з різних філософських позицій.
5. Антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха
Одним із перших критиків Гегелівської філософії став Л. Фейєрбах (1804-1872 рр.) У своїх працях «До критики філософії Гегеля», «Сутність християнства» та ін. Фейєрбах остаточно переорієнтовує класичну філософію на проблеми людини, її сутності, відчуження і свободи.
Центром філософії Фейєрбаха - стала морально-етична та антропологічна проблематика.
Свою філософську концепцію Фейєрбах ґрунтує на протилежних філософському ідеалізму засадах. Перш за все, Фейєрбах намагається переосмислити традиційне для класичної філософії поняття суб'єкта. Суб'єктом для нього виступає не пізнавальна істота, основна ознака якої - наявність розуму, а цілісна людина, в єдності її духовних, тілесних і родових (суспільних) якостей. Людину Фейєрбах розуміє як вищу природну істоту, вищу - завдяки тому, що вона є родовою (суспільною) істотою. Всі її природні якості, спільні з тваринними властивостями, одухотворені, вдосконалені, видозмінені життям в суспільстві.
Людина - природна істота, але вся її природа, за Фейєрбахом, відмінна від природи тварини. Людина є універсальною і активною істотою, яка не просто пристосовується до навколишнього середовища, а перетворює його родовим силам, які через освоєння культури стали її власними силами.
Родова сутність людини проявляється тільки у спілкуванні, у міжіндивідуальних стосунках Я і Ти. Єдність і взаємозв'язок Я і Ти стає основою моральної концепції Фейєрбаха. Безпосередня міжособистісна комунікація є сферою реалізації людиною своєї родової сутності, сферою розвитку суто людських здібностей індивіда.
Значне місце в творчості Фейєрбаха посідає критика релігії. Для нього атеїзм був безпосередньо пов'язаний з моральною і політичною вимогою звільнення людських сил і оновлення суспільства. Причиною релігії Фейєрбах вважав почуття залежності, безсилля, страху перед природними силами, непідвладними людям. Людське безсилля породжує богів. Релігія, вважав Фейєрбах, паралізує активність і творчі сили людини, тому він пропонує замінити релігійний культ культом людини, перенести любов до Бога на людей. Своєрідним продовженням релігії Фейєрбах вважав ідеалістичну філософію. Тому критику релігії він поєднує з критикою ідеалізму. Відчуження від людини, її родової сутності - це те, до чого приходять і релігія, і ідеалізм.