14. Кінець династії Романовичів та боротьба за галицький престол.

Реально влада Любарта-Дмитрія обмежувалася Волинню, а столиця містилася в Луцьку, номінально ж у його підпорядкуванні перебувала спочатку і Галичина. Проте дуже швидко обом половинам держави Романовичів судилося розійтися остаточно.

          За певними свідченнями (втім, доволі сумнівними), Юрій-Болеслав перед смертю визнав своїм наступником польського короля Казимира ІІІ. Чи було це, чи ні – але вже за кілька днів після смерті галицько-волинського правителя Казимир оволодів Львовом, проте втримати його не зміг, наразившись на сильний опір городян. Тож фактичним розпорядником Галичини впродовж 1340-х років став один з найближчих радників покійного Юрія-Болеслава боярин Дмитро Дядько [Дедко]. Під титулом управителя, або старости Руської землі він провадив по суті незалежні від Любарта маневри, визнаючи себе васалом одночасно трьох сусідних володарів – Любарта, Казимира ІІІ і тодішнього короля Угорщини Лайоша Великого*. Проте дипломатичних талантів галицького самозванця вистачило ненадовго. У 1344-1345 рр. Казимир зумів відторгнути від теренів, контрольованих Дядьком, Сяноцьку землю, а 1349 р. здійснив масштабний похід на Русь, захопивши Львів, Белз, Холм, Берестя та Володимир. Наступного року Володимир, Берестейщину і Белзьку та Холмську землі волинцям вдалося відбити*, а боротьба за Галичину продовжувала з перервами тривати аж до 1382 р.

          Так завершився розтягнутий більш, як на півстоліття другий цикл воєн "за галицьку спадщину".

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 
25 26 27 28 29 30 31 32 33  Наверх ↑