Тема 1. Фінанси підприємницького сектору. Результати діяльності підприємства та їх інформаційне забезпечення

1. Поняття "фінанси". Фінансова система. Фінанси підприємницького сектору. Фінансові ресурси та їх структура.

2. Джерела фінансової інформації. Результати господарсько-фінансової діяльності підприємства. Доходи і видатки підприємства: види, склад, порядок використання.

3. Основи аналізу фінансово-господарської діяльності підприємств. Методи та прийоми фінансового аналізу.

4. Оцінка фінансового стану підприємств. Показники фінансового стану підприємства та їх розрахунок.

1. Поняття "фінанси". Фінансова система. Фінанси підприємницького сектору. Фінансові ресурси та їх структура

У щоденному спілкуванні між людьми слова "фінанси" і "гроші" вживаються часто як синоніми, тобто як однозначні поняття. Проте, між ними існує істотна різниця, що свідчить про те, що дані категорії різні як по суті, так і по функціях покладених на них.

Фінанси (від фр. "finance", лат. "financia" - готівка, дохід) - поняття, що означало завершення розрахунків (платежів) в грошових відносинах між населенням і державою. Згодом термін "фінанси" починає використовуватися до всієї сукупності грошових відносин, пов'язаних з системою державних доходів і видатків. Сучасна фінансова наука розглядає фінанси як історичну, економічну та правову категорію.

Історично фінанси нерозривно пов'язані з розвитком держави, напрямків і форм фінансування покладених на неї функцій. Зміна історичних епох змінювала і сутність даної категорії, її економічний та правовий зміст.

Фінанси як економічна категорія - це суспільні економічні відносини, що мають грошовий характер вираження і виникають між економічними суб'єктами в процесі розподілу (перерозподілу) вартості валового суспільного продукту та національного доходу. Результатом даного процесу є утворення цільових фондів грошових коштів суспільного або виробничого призначення. Таким чином, фінанси - це економічні відносини, що пов'язані із системою утворення та використання фондів грошових коштів на підприємствах, галузях суспільного виробництва, регіонах та економіки в цілому. Очевидно, що до системи фінансових відносин не слід включати відносини з приводу тих грошових коштів, які обслуговують, наприклад, роздрібний товарооборот, оплату побутових, комунальних, транспортних та інших послуг, так само як і акти дарування чи спадщини грошей.

Таким чином ознаками фінансів як економічної категорії є:

- грошовий характер вираження;

- розподільчий (перерозподільний) характер;

- участь у формуванні грошових доходів і накопичень, які приймають форму фондів грошових коштів(централізованих та децентралізованих).

Грошові фонди - це частина грошових коштів, виокремлених з грошового потоку, що мають цільову спрямованість. Наявність в економіці різних рівнів (макро, мікро) визначає різнорівневу структура фондів та джерел їх утворення. Грошові фонди, що формуються за участю держави (в особі державних органів) називають централізованими, наприклад, бюджети різних рівнів, позабюджетні фонди. Грошові фонди, що формуються у суб'єктів господарювання називають децентралізованими, наприклад, статутний фонд, амортизаційний фонд, фонд оплати праці тощо.

Сучасна фінансова наука до системи фінансів відносить банківські, кредитні, податкові та інші відносини, що формують свої цільові грошові потоки в економіці країни. Зв'язок суб'єктів фінансових відносин та їх виду наданий у табл. 1.

Фінанси називають "кровоносною системою" економіки, а також інструментом впливу на економічні та соціальні процеси в країні. У такому розумінні фінанси потребують правового забезпечення, без якого держава не зможе гарантувати виконання тих функцій, що на неї покладає суспільство. Такий підхід визначає фінанси як правову категорію. Правове забезпечення реалізації сутності фінансів (фінансових відносин) має конкретний прояв - прийнятий нормативно правовий акт (Конституція, Бюджетний кодекс, Податковий кодекс, Закони України про бюджети на відповідні роки, Положення стандарти ведення бухгалтерського обліку, Декрети Кабінету міністрів, інструкції Міністерства фінансів та Міністерства статистики тощо).

Сутність фінансів проявляється у реалізації функцій, що вони виконують: регулюючу, розподільчу та контрольну.

Таблиця 1

СУБ'ЄКТИ ТА ВИДИ ФІНАНСОВИХ ВІДНОСИН.

Суб'єкт фінансових відносин

Фінансова система

Фінансову систему розглядають за внутрішньою будовою та організаційною структурою. За внутрішньою будовою фінансова система являє собою сукупність відносно відособлених взаємозв'язаних сфер і ланок фінансових відносин, які відображають специфічні норми й методи розподілу і перерозподілу ВВП. За організаційною структурою фінансова система є сукупністю фінансових органів та інститутів, які керують грошовими потоками.

Внутрішня будова фінансової системи

Виділення складових елементів внутрішньої будови фінансової системи проводиться за ознакою каналів руху грошових потоків і місця концентрації фінансових ресурсів. Концентрація фінансових ресурсів проводиться у відповідних грошових фондах, які можуть виступати ознакою виділення окремих ланок фінансової системи.

Внутрішня структура фінансової системи відображає об'єктивну сукупність фінансових відносин і є загальною для всіх країн. Вона складається зі сфер і ланок. Сфера характеризує узагальнену за певною ознакою сукупність фінансових відносин. В основу виділення сфер фінансова наука рекомендує покласти рівень економічної системи.

Виділяється чотири сфери фінансових відносин:

- рівень мікроекономіки - фінанси суб'єктів господарювання;

- рівень макроекономіки - державні фінанси;

- рівень світового господарства - міжнародні фінанси;

- узагальнюючий рівень - фінансовий ринок.

Ланка показує відособлену частину фінансових відносин. II виділення проводиться за ознакою наявності або відособленого фонду фінансових ресурсів або специфічних форм і методів фінансових відносин.

Сфера фінансів суб'єктів господарювання не поділяється на окремі ланки, оскільки вони мають загальні принципи організації й методи ведення фінансової діяльності. Існують певні особливості пов'язані із формою власності чи галузевою специфікою. Однак, вони не настільки суттєві щоб на їх підставі виділяти окремі ланки. Ці особливості впливають на організацію фінансових відносин, але не змінюють їх суті.

Сфера державних фінансів характеризує фінансову діяльність держави. Вона включає такі ланки: бюджет держави; державний кредит; фонди цільового призначення; фінанси державного сектора.

Сфера міжнародних фінансів відображає обмінні та перерозподільні відносини на світовому рівні і включає три напрямки: міжнародні розрахунки; фінанси міжнародних політичних, економічних, гуманітарних організацій; міжнародні фінансові інститути.

Сфера фінансового ринку охоплює кругообіг фінансових ресурсів як специфічного товару. Фінансовий ринок поділяється на ринок грошей і капіталів.

Відособленою ланкою фінансової системи виступає страхування, яке не належить до конкретної сфери.

Внутрішню структуру фінансової системи подано на схемі 1.

Схема 1. Внутрішня будова фінансової системи

Організаційна структура фінансової системи

Організаційна структура фінансової системи характеризується сукупністю фінансових органів та інститутів, які відображають систему управління фінансами.

Організаційний склад фінансової системи України складають (див. схему 2)

а) органи управління;

б) фінансові інститути.

1. Органи управління:

Міністерство фінансів; Державна податкова адміністрація; Контрольно-ревізійна служба; Казначейство; Пенсійний фонд; Рахункова палата; Аудиторська палата; Комітет із нагляду за страховою діяльністю.

Фінанси підприємницького сектору

Фінанси підприємств як складова частина фінансової системи займає визначальне місце у структурі фінансових відносин суспільства. Вони функціонують у сфері суспільного виробництва, де створюється валовий внутрішній продукт (ВВП), матеріальні і нематеріальні блага, національний дохід - основні джерела фінансових ресурсів. Саме підприємство (фірма) як основна ланка економічної системи продукує товари, роботи, послуги населенню, підприємствам, державі.

Фінанси підприємств або суб'єктів господарювання це - сукупність взаємопов'язаних фінансових ланок, що взаємодіють між собою у процесі господарської діяльності у зв'язку, із створенням та використанням грошових фондів, у т.ч. прибутку.

Фінанси підприємств - це сукупність економічних відносин з приводу руху грошових потоків у процесі формування, розподілу і використання грошових фондів підприємств, що забезпечують відтворення виробничо-господарської діяльності, взаємодію з іншими суб'єктами господарювання, а також з іншими сферами фінансової системи.

Фінанси підприємств - система грошових фондів що забезпечують процес виробництва, відтворення в рамках даного підприємства та сукупність форм і методів їх утворення та витрачання.

Фінанси підприємницького сектору включають (див. схему 3)

Схема 3. Фінанси підприємницького сектору

Фінансові ресурси господарюючих суб'єктів представляють собою грошові кошти (власні і запозичені), що знаходяться у їх розпорядженні і направляються на цілі пов'язані з розвитком виробництва, підтримкою об'єктів невиробничої сфери, споживанням та інші цілі.

Частиною фінансових ресурсів підприємств є інвестиції в господарську діяльність з метою отримання прибутку.

Фінансові ресурси підприємств зосереджені як у відповідних фондах так і поза ними (запозичені) або нефондові.

Матеріальною основою діяльності підприємств є наступні фонди.

Уставний (статутний) фонд - сума внесків засновників підприємств яка призначена для забезпечення його життєдіяльності. Величина уставного фонду є фіксованою (визначеною у документах) і не може змінюватися довільно. Внеском в уставний фонд можуть бути як матеріальні (виробниче приміщення, обладнання, транспортні засоби) так і нематеріальні(права користування землею та іншими природними ресурсами, інтелектуальна власність) господарські засоби, а також фінансові інструменти (грошові кошти в національній та іноземній валюті, цінні папери) тощо.

Основні фонди (капітал) - засоби праці, що використовується у господарському процесі багаторазово не змінюючи своєї первісної натуральної форми та розмірів і переносять свою вартість на вартість готової продукції поступово, шляхом амортизаційних відрахувань.

При віднесенні фондів до основних, згідно чинного законодавства України, встановлюється вартісна межа і межа за часом використання - більше одного року використання.

Амортизаційний фонд - грошова сума, що відповідає величині зносу основних фондів. Накопичення цих коштів відбувається в результаті амортизації. Амортизаційні відрахування - це певні суми, які регулярно відраховуються на витрати виробництва, відповідно до величини фізичного чи морального зношення. Сума амортизаційних відрахувань від вартості основних засобів має покрити витрати підприємства на придбання, поліпшення (реконструкцію і модернізацію) основних засобів.

Оборотні фонди (капітал) - грошові кошти, що авансуються на придбання сировини, матеріалів, паливо, тару та інше. Для формування оборотних коштів підприємство використовує як власні так і позичені кошти. Оборотні фонди (капітал) - це частина засобів виробництва, яка повністю споживається в кожному технологічному циклі при виготовленні продукції, змінює або втрачає свою первинну натуральну форму і повністю переносить свою вартість на вартість продукції, що виготовляється. До оборотного капіталу відносять: запаси сировини, основних і допоміжних матеріалів, паливо, тару, малоцінні інструменти, незавершене виробництво та інше.

Як правило, свої мінімальні потреби підприємство покриває за рахунок власних джерел фінансування (статутного фонду, резервного фонду, прибутку). Але в сучасних умовах покрити свої потреби лише за рахунок власних джерел практично неможливо. Крім того, у багатьох випадках це і економічно недоцільно, оскільки знижує можливості підприємства щодо фінансування власних витрат і збільшує ризик виникнення фінансової нестабільності в діяльності підприємства.

Додатковими джерелами фінансування діяльності підприємства є - отримані кредити та кошти мобілізовані на фінансовому ринку.

Для підприємства найбільш простим способом залучення додаткових коштів є банківський кредит.

Банківський кредит надається суб'єктам господарювання всіх форм власності в тимчасове користування на умовах, передбачених кредитним договором. Основними з них є забезпеченість, повернення, строковість, платність і цільова спрямованість.

Призначення банківського кредиту - пов'язане з необхідністю забезпечення безперервного процесу відтворення, фінансування витрат, з придбання основних і поточних господарських засобів, із сезонними потребами підприємства, тимчасовим збільшенням виробничих запасів, із виникненням (збільшенням) дебіторської заборгованості, податковими платежами та іншими зобов'язаннями. Кредити банку дають змогу органічно пов'язати всі джерела виробничо-господарської діяльності підприємства і, за умови розумних меж, позитивно впливають на результати його діяльності.

Кредити, що їх можуть отримати підприємства класифікуються за такими ознаками:

- за кредиторами (банки, спеціалізовані кредитно-фінансові інститути);

- за видами (банківський, комерційний, державний, лізинговий);

- за формами (товарний, грошовий);

- за метою використання (спрямовані на фінансування оборотних коштів, основних засобів);

- за терміном надання (короткострокові, середньострокові, довгострокові);

- за забезпеченням (забезпечені: нерухомістю, цінними паперами, товарно-матеріальними цінностями, дебіторською заборгованістю, правами підприємств на інтелектуальну власність та іншим забезпеченням; та бланкові. Останні отримують тільки фінансово стійкі підприємства на короткі терміни (1-10 днів);

- за порядком надання (прямі, консорціальні, позики участі). Надання прямих позик передбачає кредитування підприємства

безпосередньо одним кредитором.

Консорціальні позики передбачають декількох кредиторів при необхідності обсягу коштів, що не може надати один кредитор.

В позиці участі банки передають (переуступають) частину позики іншим кредиторам.

На сьогодні найпоширенішим видом кредиту є банківський. За такого кредитування підприємство виступає тільки в ролі позичальника.

Кредитні взаємовідносини регламентуються кредитними договорами, що укладаються між кредитором і позичальником (підприємством) тільки в письмовій формі, визначають взаємні зобов'язання та відповідальність сторін. Умови договору не можуть змінюватися в односторонньому порядку.

Структура джерел формування фінансових ресурсів має важливе значення в діяльності сучасного підприємства. Співвідношення власних і залучених коштів важливий показник діяльності підприємства, що свідчить або про фінансову стабільність, стійкість, платоспроможність та незалежність підприємства, або сигналізує про можливі ускладнення і навіть банкрутство. Тому в кожному окремому випадку дане питання - предмет окремого аналізу для планово-фінансового відділу підприємства та бухгалтерії.

2. Джерела фінансової інформації. Результати господарсько-фінансової діяльності підприємства. Доходи і видатки підприємства: види, склад, порядок використання

Нові умови господарювання та активні інтеграційні процеси в європейську і світову системи господарювання поставили перед Україною питання уніфікації національних принципів обліку відповідно до міжнародних стандартів. Кабінет Міністрів України затвердив Програму реформування бухгалтерського обліку, що передбачала перехід суб'єктів господарювання України на ведення обліку згідно з Національними положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку адаптованими до Міжнародних стандартів (МСБО). 16 липня 1999 року прийнято Закон України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні". Даний Закон визначає правові засади регулювання, організації і ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності на українських підприємствах. (Див.додатки).Протягом 1999-2002 рр. в Україні сформовано нову нормативну базу ведення бухгалтерського обліку та фінансової звітності - розроблено і затверджено низку Положень (стандартів) бухгалтерського обліку (П(С)БО), а саме: ПБО 1 "Загальні вимоги до фінансової звітності", ПБО 2 "Баланс", ПБО 3 "Звіт про фінансові результати", ПБО 4 "Звіт про рух грошових коштів", ПБО 5 "Звіт про власний капітал", ПБО 6 "Виправлення помилок і зміни у фінансових звітах", ПБО 7 "Основні засоби", ПБО 8 "Нематеріальні активи", ПБО 9 "Запаси", ПБО 10 "Дебіторська заборгованість", ПБО 11 "Зобов'язання", ПБО 12 "Фінансові інвестиції", ПБО 13 "Фінансові інструменти", ПБО 14 "Оренда", ПБО 15 "Дохід", ПБО 16 "Витрати", ПБО 17 "Податок на прибуток", ПБО 18 "Будівельні контракти", ПБО 19 "Об'єднання підприємств", ПБО 20 "Консолідована бухгалтерська звітність", ПБО 21 "Вплив змін валютних курсів", ПБО 22 "Вплив інформації", ПБО 23 "Розкриття інформації щодо пов'язаних сторін", ПБО 24 "Прибуток на акції", ПБО 25 "Фінансовий звіт суб'єктів малого підприємництва

З 1 січня 2000 року відповідно до вимог Положень (стандартів) бухгалтерського обліку (П(С)БО) на підприємствах України незалежно від форм власності (крім банків і бюджетних установ) запроваджені і нові форми фінансової (бухгалтерської) звітності, що відповідають міжнародним стандартам. Так, Законом України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" розділ 1У, ст. 11, п. 2 передбачено такі форми фінансової (бухгалтерської) звітності:

Форма 1 "Баланс" - звіт про фінансовий стан, що відображає наявні у підприємства господарські засоби (активи), зобов'язання, власний капітал підприємства на встановлену дату.

Форма 2 "Звіт про фінансові результати", що містить дані про доходи, витрати і фінансові результати діяльності підприємства за звітний та попередній періоди.

Форма 3 "Звіт про рух грошових коштів", що відображає надходження та витрачання коштів у звітному періоді за операційним, інвестиційним та фінансовим напрямками діяльності підприємства.

Форма 4 "Звіт про власний капітал", що відбиває зміни у складі власного капіталу протягом звітного періоду.

"Примітки до звітів" - сукупність показників і пояснень, які забезпечують деталізацію та обґрунтованість статей фінансових звітів та розкривають іншу інформацію про господарсько-фінансову діяльність підприємства ".

Визначені документи та форми звітності є надійним, постійним джерелом фінансової інформації для її користувачів.

П(С)БО 1 визначає фінансову звітність як бухгалтерську, що містить інформацію про фінансовий стан, результати діяльності та рух грошових коштів підприємства за звітний період.

За даними фінансової звітності розраховуються сукупність економічних аналітичних показників і на їх основі - приймаються рішення як стратегічного так і тактичного характеру в діяльності будь - якого підприємства.

Економічний показник - це кількісна і якісна характеристика явища або процесу їхнього результату. Система економічних показників групується за такими ознаками:

1. За властивістю відображуваних явищ і процесів економічні показники поділяються на кількісні та якісні. Кількісні показники відображають розміри аналізованих показників та зміни в них (обсяг реалізації, виручка та інші). Якісні показники - істотні особливості і властивості окремих об'єктів, сторін і в цілому результатів фінансово-господарської діяльності (прибуток, собівартість та інші).

2. За ступенем застосування економічні показники поділяються на загальні та специфічні. Загальні - характерні для всіх галузей економіки, специфічні використовуються в окремих галузях.

3. За способом розрахунку економічні показники поділяють на абсолютні та відносні. Абсолютні показники - це вартісні, натуральні, трудові або умовні вимірники. Відносні - це відношення одного показники до іншого (коефіцієнти, індекси, відсотки та інші).

4. За способом утворення економічні показники поділяють на первинні, похідні та синтетичні. Первинні показники формуються безпосередньо за даними обліку, планової інформації. Похідні - розраховуються на основі первинних документів. Синтетичні або інтегральні дають узагальнену характеристику складних економічних явищ (дохід, прибуток, собівартість, витрати та інші).

Мета діяльності підприємства в умовах ринкового господарства - максимізація прибутку. Вирішенню цієї стратегічної мети підпорядкована вся господарсько-фінансова діяльність підприємства. Водночас, прибуток - це підсумковий результат діяльності підприємства. На його формування впливає ряд факторів як зовнішніх так і внутрішніх. З точки зору завдань теми, ми запинимось на факторі: законодавчо встановлений порядок та методи обчислення доходів та витрат.

З проведенням реформування бухгалтерського обліку і фінансової звітності в Україні з 2000 року відповідно до міжнародних стандартів відбулися зміни в методиці визначення прибутку підприємства (форма 2 "Звіт про фінансові результати"). Облік і визначення фінансових результатів - прибутку (збитку) здійснюється за видами діяльності, а саме: звичайна, в т.ч. операційна, та інша звичайна діяльність та діяльність, пов'язана з виникненням надзвичайних подій. До операційної діяльності відносять основну та іншу операційну діяльність.

Операційна діяльність - основна діяльність підприємства, а також інші види діяльності, що не є інвестиційними або фінансовими.

Звичайна діяльність - будь-яка основна діяльність підприємства, а також операції, що забезпечують або виникають внаслідок її проведення.

Основна діяльність - операції з виробництва і реалізації продукції (виготовлення товарів, виконання робіт, надання послуг), що є головною метою створення підприємства і забезпечує основну частку його доходу..

Фінансова діяльність - діяльність, яка призводить до змін розміру і складу власного та позикового капіталу підприємства, наприклад,купівля цінних паперів інших акціонерних товариств.

Згідно з П(С)БО 3 та П(С)БО 15 грошові надходження підприємств включають.

Доходи від звичайної діяльності:

А)дохід (виручка) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг). Виручка від реалізації надходить підприємству, як правило, за оптовими цінами. На поточний рахунок у банку або готівкою надходять кошти які покривають насамперед усі операційні витрати (витрати пов'язані з виробництвом і реалізацією продукції). Крім того, виручка містить так звані непрямі податки (податок на додану вартість, акцизний податок), які в повному обсязі перераховуються до державного бюджету, а також прибуток;

Б)інші операційні доходи, які не пов'язані з реалізацією продукції, а саме дохід від операційної оренди активів, дохід від курсових різниць, дохід від реалізації оборотних активів (крім фінансових інвестицій), відшкодування раніш списаних активів та інші;

В)фінансові доходи (від спільної діяльності, фінансових інвестицій в асоційовані і дочірні або сумісні підприємства, одержані дивіденди, одержані відсотки за облігаціями, роялті, реалізації фінансових інвестицій, не операційних курсових різниць, безоплатно отриманих оборотних активів), а також інших фінансових інвестицій;

Г)інші доходи (доходи від іншої операційної діяльності, доходи від іншої звичайної діяльності, доходи від надзвичайних подій, відшкодування збитків від надзвичайних подій, інші надзвичайні доходи.

Прибуток як підсумковий результат діяльності підприємства

Природа прибутку, механізм його створення і розподілу завжди привертали увагу провідних учених. З розвитком економічної науки визначення поняття "прибуток" постійно ускладнювалось. Єдине, що залишалось незмінним і з чим погоджувались усі дослідники, - це те, що прибуток є різницею, відхиленням, залишком.

Як найбільш узагальнюючий показник фінансових результатів господарської діяльності, аналіз прибутку проводиться як на рівні окремого підприємства, так і економіки в цілому. Кожному рівню відповідає свій вид звітності, своя мета. Так, рівень підприємства дає змогу розглянути процес утворення прибутку, а макрорівень - показати місце прибутку в національному доході держави.

Першочергове значення для отримання прибутку має реалізація вироблених товарів і послуг, що дає можливість відшкодувати витрачені кошти й отримати певну суму понад витрачене. Затримка в реалізації призводить до порушення нормального циклу виробництва, а затяжний її характер може спричинити економічну кризу перевиробництва.

Прибуток не є сталою величиною, його розмір зумовлено багатьма чинниками. На величина прибутку впливають як зовнішні, так і внутрішні фактори:

До зовнішніх слід насамперед віднести:

- стан товарного ринку та ринкової кон'юнктури;

- коливання попиту та пропозиції;

- зміна еластичності попиту;

- рух цін на ринку;

- стан конкурентного середовища;

- рівень державного регулювання тощо.

До факторів внутрішнього характеру відносять:

- кількістю залучених коштів (що більше коштів вкладено у виробництво, то більші обсяги виробництва і більший прибуток);

- співвідношенням прибутку і витрат (прибутковістю капіталовкладень);

- рівень технічного розвитку виробництва та його технологічні особливості (скорочення витрат на виробництво збільшує частку прибутку в ціні);

- швидкість обороту капіталу (прискорення обороту капіталу навіть за фіксованих капіталовкладень сприяє збільшенню обсягів виробництва і прибутку);

- конкурентоспроможність товарів, що виробляються;

- доля ринку конкретного підприємства;

- стратегія та політика ціноутворення на підприємстві;

- асортиментна стратегія тощо.

У конкурентній економіці прибуток виконує ряд функцій:

o Розвитку виробництва, оскільки частина прибутку знову вкладається в розширення та становлення виробництва, підготовку і перепідготовку кадрів, преміювання працівників тощо;

o Стимулу виробництва, оскільки прибуток спонукає підприємця до пошуку нових, нетрадиційних рішень у виробництві та реалізації продукції;

o Орієнтира доцільного розподілу ресурсів, оскільки прибуток показує, яку галузь слід розвивати, а яку - скорочувати як неконкурентоспроможну.

Прибуток у загальному вигляді - це грошовий вираз вартості реалізованого чистого доходу. Іншими словами, це частина виручки, що залишається після відшкодування всіх витрат на виробничу, комерційну та іншу діяльність підприємства. Відповідно до П(С)БО 3 "Звіт про фінансові результати", прибуток - це сума, на яку доходи перевищують пов'язані з ними витрати. В практичній діяльності українських підприємств (відповідно до вимог ведення бухгалтерського обліку та звітності) використовують такі значення прибутку:

- валовий прибуток (прибуток розрахований як різниця між чистим доходом (виручка без ПДВ та Акцизного податку) та собівартістю реалізованої продукції;

- прибуток від операційної (основної) діяльності (визначається як різниця між сумою валового прибутку та інших операційних доходів та адміністративними витратами, витратами на збут продукції та іншими операційними витратами);

- прибуток від звичайної діяльності до оподаткування (визначається як сума прибутку від операційної діяльності, доходів від участі у капіталі, фінансових доходів та інших доходів за вирахуванням фінансових витрат, витрат від участі у капіталі та інших витрат);

- загальний прибуток або бухгалтерський (сума прибутку від звичайної діяльності, скоригована на суму надзвичайних доходів та витрат).

Загальний прибуток, який отриманий за результатами усіх видів господарської діяльності підприємства підлягає розподілу.

Розподіл і використання прибутку

Функціонування підприємств на засадах комерційного розрахунку призводить до того, що прибуток виступає в якості не тільки головного результату фінансово-господарської діяльності, а й джерела задоволення різноманітних потреб як самого підприємства, так і суспільства в цілому. Прибуток - важливе джерело розширення виробництва та забезпечення інших внутрішньогосподарських потреб.

Постійно зростає роль прибутку у формуванні бюджетних, позабюджетних і благодійних фондів.

В умовах ринку, коли прибуток визнається метою діяльності підприємства, важливим завданням стає розробка економічно обґрунтованої системи його розподілу. Головна вимога зводиться до того, щоб в системі розподілу прибутку органічно поєднувалися інтереси суб'єктів господарювання, суспільства в цілому і конкретних працівників. Реалізація цієї вимоги обумовлюються основними принципами розподілу прибутку:

o першочергове виконання фінансових зобов'язань перед суспільством в цілому (в особі держави);

o максимальне забезпечення за рахунок прибутку потреб розширеного відтворення;

o використання прибутку на матеріальне стимулювання працюючих та на соціально-культурні потреби.

Господарським Кодексом України встановлено, що кожен суб'єкт господарювання має право самостійно розпоряджатися прибутком у відповідності до законодавства, укладеними договорами і статутом підприємства. Єдине, чим держава регламентує дії підприємства - це податки з супутніми їм пільгами і санкціями.

Податок являє собою форму примусового відчуження результатів діяльності суб'єктів, які реалізують свій податковий обов'язок, що на підставі закону (або акта органу місцевого самоврядування) вноситься до бюджету відповідного рівня і виступає як обов'язковий, безумовний, нецільовий, безоплатний, безповоротний грошовий платіж. Держава встановлює послідовність сплати податків та зборів господарюючим суб'єктам: спочатку сплачуються непрямі податки (податок на додану вартість, акцизний податок); потім - майнові податки (плата за землю, податок на нерухоме майно відмінне від земельної ділянки, збір за першу реєстрацію транспортного засобу та інші) і мита, і нарешті - інші податки, головним серед яких є податок на прибуток. Після обов'язкових розрахунків з державою (бюджетом) у підприємства залишається частина прибутку, що за звичай, називають чистим прибутком. Останній є власністю підприємства і використовується за такими напрямами: виплата дивідендів, поповнення статутного та резервного фондів, інші цілі.

При розподілі прибутку та визначені напрямів його використання, перш за все враховується ринкова кон'юнктура, яка може диктувати необхідність істотного розширення і відновлення виробничого потенціалу підприємства. У відповідності з цим визначаються масштаби відрахувань від прибутку у фонди виробничого розвитку, ресурси яких призначені для фінансування капітальних вкладень, збільшення оборотних коштів, забезпечення науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, впровадження нових технологій, переходу на прогресивні методи праці і т.д. Частина прибутку використовується на сплату відсотків за кредитними інвестиціями.

Важливе місце в системі розподілу прибутку займають сьогодні ті напрямки його використання, які пов'язані з формуванням заохочувальних фондів, призначених для стимулювання кращих результатів роботи трудових колективів. Ця частина прибутку використовується для преміювання робітників і службовців, виплати різних винагород, надання одноразової допомоги і т. п.

Частина прибутку відраховується на благодійні цілі, йде на підтримку колективів, організацію виставок і т. п. Отже, прибуток підприємства - це основний фактор його економічного та соціального розвитку.

Практика діяльності підприємств в умовах жорсткої конкуренції в країнах розвиненої ринкової економіки виробила свої, відмінні від вітчизняних, (нетрадиційні) підходи до визначення результатів діяльності підприємств та їх аналітичного використання.

З точки зору західної економічної науки існує два підходи до визначення результату діяльності підприємства економічний та бухгалтерський підхід.

Економічний підхід до аналізу прибутку пов'язаний з можливістю отримувати фірмою альтернативний (неявний) прибуток. Мета такого аналізу - виявити доцільність подальших капіталовкладень (інвестицій) в дане підприємство та у разі необхідності, забезпечити перепрофілювання виробництва.

До економічних показників даного напряму відносять: нормальний прибуток, економічний прибуток.

Введення в науковий оборот показників нормального і економічного прибутку надає можливість для підприємства визначати ефективність своєї діяльності не тільки відносно стратегічних конкурентів, а й відносно всіх інших суб'єктів господарської діяльності та економіки загалом.

Нормальний прибуток - це мінімальний дохід, що робить перебування підприємця у певній галузі, у певному виробництві економічно доцільним. Він має відшкодувати витрати нервової та розумової енергії для виконання підприємницьких функцій, тобто винагородити особистий ресурс здатності до підприємництва, а також відшкодувати винагороду у формі заробітної плати та процента на вкладений капітал. Фактично, нормальний прибуток - це неявні, альтернативні витрати підприємства.

Під нормальним прибутком (або альтернативною вартістю капіталу) розуміють мінімальну плату (дохід), якою мають винагороджувати за підприємницькі здібності, щоб стимулювати їх використання у практичній діяльності конкретного підприємства. Він можливий у ситуації, коли загальна виручка (дохід) підприємця дорівнює загальним витратам підприємства, обчисленим з урахуванням втрачених можливостей для всіх використовуваних ресурсів. Таким чином, нормальний прибуток втримує підприємця у полі його діяльності та забезпечує раціональне прийняття фінансово-господарських рішень. Так, інвестування підприємця у виробництво будуть доцільними тільки у випадку, коли величина нормального прибутку буде менше або дорівнювати значенню чистого прибутку.

Значення нормального прибутку є вирішальним критерієм у визначенні реальної прибутковості підприємства, фірми, оскільки визначає величину економічного прибутку.

Економічний прибуток - є різницею між сукупними доходами і сукупними економічними витратами, що включають альтернативні витрати розподілу капіталу власника за певний період.

Економічний прибуток не включається у витрати, оскільки - це дохід отриманий зверх нормального прибутку, необхідного для збереження зацікавленості підприємця у обраній сфері діяльності.

Саме економічний, а не бухгалтерський прибуток є критерієм оцінки діяльності фірми в умовах конкуренції.

Чим вищий економічний прибуток, тим ефективніше розпоряджається фірма (підприємство) своїми обмеженими ресурсами.

Таким чином, економічний прибуток відрізняється від бухгалтерського на величину нормального прибутку.

Величина економічного прибутку може приймати позитивне значення (у разі, коли бухгалтерський прибуток перевищує нормальний), від'ємне значення (у разі, коли бухгалтерський прибуток менший за нормальний) та нульове (у разі рівності бухгалтерського та нормального прибутку).

Позитивне значення економічного прибутку свідчить на користь обраного напряму розвитку фірми (підприємства), рентабельності вкладеного капіталу, перспективності інвестицій, тощо.

Від'ємне значення - сигналізує про необхідність скорочення виробництва та інвестицій, зміні напрямку діяльності або навіть закритті. По суті така ситуація означає, що фірма розбазарює ресурси та нехтує метою максимізації прибутку. Таке явище для раціонального суб'єкта ринкової економіки неможливе.

Нульовий економічний прибуток свідчить про рівність величин нормального та бухгалтерського, а це означає, що альтернативне застосування ресурсів не принесе фірмі більше прибутку, а ніж вона отримує.

Джерело економічного прибутку економісти пояснюють по різному. Головним чином пояснення зводяться до того, що деякі підприємці, діючи у динамічній і невизначеній економічній ситуації, можуть використати її на свою користь. Це можливо або при успішних інноваціях (капіталовкладеннях у нові технології), або при тимчасовому захопленні монопольних позицій у галузі. Зрозуміло, що перевищення (надлишок) над нормальним прибутком здобувається підприємцем нелегко і ґрунтується на правильній оцінці результатів своєї фінансово-господарської діяльності, раціональному та своєчасному прийнятті ефективних управлінських рішень, пошуку резервів збільшення прибутковості, рентабельності та платоспроможності підприємства.

Бухгалтерський підхід спирається на показники реально отриманих результатів, підтверджених бухгалтерською (фінансовою) звітністю підприємства та визначених відповідно вимог законодавства. Це вже визначені показники валового та чистого прибутку.

Витрати підприємства. Показники витрат

Величина прибутку, як було визначено, залежить від багатьох факторів. Основний вплив на величину прибутку спричиняють витрати підприємства на виготовлення та реалізацію продукції.

Витрати - це сукупність переданих у грошовій формі витрачань підприємства, пов'язаних з виробництвом продукції, наданням послуг, виконанням робіт та їх реалізацію. Основну частину витрат підприємства становлять виплати на користь власників ресурсів залучених до виробництва (матеріальний, трудових, фінансових).

Діяльність підприємства неможлива без відповідних витрат. Найбільш загальний їх поділ передбачає наступні напрямки витрачань:

1. Витрати, пов'язані з основною діяльність підприємства (операційні витрати). Це витрати на виробництво і реалізацію продукції, так звані поточні витрати, які підприємство відшкодовує за рахунок виручки від реалізації товарів, робіт, послуг.

2. Витрати, пов'язані з інвестиційною діяльністю (на розширення та оновлення виробництва). До таких витрат слід віднести: одноразові витрати на просте та розширене відтворення основних фондів; приріст оборотних коштів та формування додаткової робочої сили для нового виробництва. Джерелами фінансування таких витрат є амортизаційні відрахування, прибуток, емісія цінних паперів, кредитні ресурси тощо.

3. Витрати на соціальний розвиток. Такі витрати не пов'язані безпосередньо з виробництвом та реалізацією продукції і залежать від рішень власників та величини прибутку.

Світова практика групування витрат, як і прибутку, має свою специфіку. Так, в аналізі своєї діяльності підприємство, фірма в загальній класифікації витрат поділяє їх на витрати для підприємця та економічні витрати.

Витрати підприємця - це витрати на користь постачальників ресурсів. Це так звані явні витрати, пов'язані з виробництвом і реалізацією продукції. їх підрахунок здійснюється на основі підтверджених даних бухгалтерського обліку.

Явні витрати - це бухгалтерські витрати, що впливають на реальні результати діяльності підприємства, фірми і безпосередньо впливають на величину валового (бухгалтерського) та чистого прибутку.

Економічні (неявні) витрати це - витрати втрачених можливостей або

альтернативні витрати. По суті це ті доходи, від яких підприємство відмовилось при виборі варіанту більш ефективного використання ресурсів, що йому належать. До таких витрат відносять: процент на власний капітал, орендна плата за приміщення, плата за менеджерську роботу власника підприємства тощо. Витрати втрачених можливостей дозволяють вибрати з усіх можливих варіантів використання власних ресурсів найбільш ефективний. В умовах ринкової економіки неявні витрати визначають значення економічного прибутку і перспективи діяльності підприємства на обраному напрямку.

Вибір діяльності це насамперед вибір капіталовкладень. Подальші управлінські рішення пов'язані з вибором оптимального обсягу продукції, що забезпечує підприємству максимальний прибуток.

У практиці вітчизняних підприємств при підрахунку витрат віддають перевагу показнику собівартості продукції.

Собівартість - це синтетичний показник, який характеризує витрати підприємства на виробництво та реалізацію продукції. Дане визначення включає такі важливі положення:

- собівартість відображає скільки і яких ресурсів було використано при виробництві продукції та її реалізації;

- величина використаних ресурсів має грошовий характер вираження;

- визначення собівартості завжди пов'язане з конкретними цілями і завданнями (виробництво, функціонування відділу, цеху, виріб тощо).

Залежно від функціонального призначення розрізняють: оптимальну, рахункову (нормативну), фактичну, середню, виробничу, комерційну собівартість.

Оптимальна собівартість. Установлюється за ідеальних умов виробництва. Визначити її можливо, але дотримуватися практично ні. Тому її величину завжди буде меншою за фактичну.

Рахункова собівартість відображає затрати, що очікуються у періоді підготовки виробництва того, чи іншого товару (послуги). При визначенні такої собівартості виходять з існуючого на час розрахунку рівня затрат.

Фактична собівартість - відображає дійсний рівень затрат, що склався за підсумковий період. Цей вид собівартості включає всі витрати включаючи (штрафи, пені, неустойки, збитки від стихійного лиха, скасування замовлень, тощо) і використовується для пошуку шляхів зниження витрат.

Виробнича складається із затрат на виготовлення товару і затрат на оплату праці управлінського, допоміжного персоналу, утримання офісів, тощо.

Середня - це довідкова собівартість, яка базується на попередніх результатах визначення собівартості і не відображає фактичних втрат.

Комерційна - включає виробничу собівартість та затрати, пов'язані з реалізацією товару.

Побудова обліку витрат на виробництво продукції підприємств здійснюється згідно вимог Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні"; П(С)БО 3; Ц(С)БО 16; типовими положеннями з планування, обліку і калькулювання собівартості продукції за видами діяльності, галузевими інструкціями та методичними рекомендаціями відповідно до особливостей організації виробництва.

На підприємствах собівартість розглядається у двох площинах:

А) за елементами витрат; Б) за статтями калькуляції.

Структура собівартості за елементами витрат характеризує загальний економічний стан підприємства, висвітлює джерела перевитрат або економії, а також виявляє загальні потреби підприємства у матеріальних, трудових, фінансових ресурсах для їх подальшого збалансування з усіма розділами виробничої програми. Структура собівартості за елементами витрат визначається у розрахунку на плановий обсяг виробництва. Розрізняють такі елементи: матеріальні витрати, затрати на оплату праці, відрахування на соціальні заходи. амортизація тощо. Групування витрат за елементами дає можливість сформувати кошторис витрат на виробництво та визначити структуру собівартості на підприємстві. На кожному підприємстві, у кожній галузі складається своє співвідношення між елементами витрат. Тому з точки зору підрахунку собівартості розрізняють: трудоємні, матеріалоємні, енергоємні, фондоємні та змішані галузі (підприємства).

Групування витрат за калькуляційними статтями використовується при калькулюванні різних об'єктів (продукції, робіт, послуг) і здійснюється відповідно до чинних типових положень з калькулювання собівартості продукції, які затверджуються урядом. Об'єкт калькулювання - це та продукція чи роботи, собівартість яких обчислюється. До об'єктів калькулювання належать: основна, допоміжна продукція (інструменти, енергія, запчастини та інше), послуги та роботи. Головним об'єктом калькуляції є готова продукції призначена на продаж. Калькулювання іншої продукції має допоміжне значення. Для кожного об'єкту калькулювання обирається калькуляційна одиниця (штук, маса, площа, об'єм тощо).

У світовій практиці господарювання застосовуються різні методи калькулювання. Найчастіше використовується калькулювання за повними та неповними витратами.

Метод калькулювання за повними витратами передбачає, що всі види витрат на виробництво і реалізацію включаються у собівартість. Такий метод є традиційним для вітчизняних підприємств.

Європейські країни найчастіше застосовують метод калькулювання за неповними витратами. Класичним методом калькулювання за неповними втратами є метод "direct - cost", коли на собівартість окремих виробів відносять лише прямі витрати, а непрямі на повний період.

Характеристика витрат за певними кваліфікаційними ознаками

В системі планування обліку та аналізу витрати кваліфікуються за певними ознаками.

І. Витрати, які включаються та не включаються у собівартість реалізованої продукції.

Витрати, що включаються до собівартості реалізованої продукції і визначають поняття "виробнича собівартість".

До виробничої собівартості відносять:

- прямі матеріальні витрати (вартість сировини, основних матеріалів, напівфабрикатів та комплектуючих які безпосередньо віднесені до конкретного об'єкту витрат);

- прямі витрати на оплату праці (основна, додаткова заробітна плата робітників, зайнятих у виробництві і безпосередньо віднесена до конкретного об'єкту витрат);

- інші прямі витрати (всі інші витрати, які можуть бути безпосередньо віднесені на конкретний об'єкт витрат, наприклад, відрахування в єдиний загальнодержавний фонд соціального страхування).

Витрати, які пов'язані з операційною діяльністю підприємства і не включаються до собівартості реалізованої продукції, поділяються на:

- адміністративні витрати

- витрати на збут;

- інші операційні витрати.

До адміністративних витрат належать:

- організаційні та представницькі витрати;

- витрати на службові відрядження та утримання апарату управління підприємством та іншого загальногосподарського персоналу;

- витрати на утримання основних засобів, інших матеріальних необоротних активів загальногосподарського призначення (операційна оренда, водопостачання, страхування майна, амортизація, ремонт, опалення, каналізація тощо);

- винагороди за професійні послуги (юридичні, аудиторські, щодо оцінки майна та інші);

- витрати на зв'язок (поштові, телеграфні, телефонні, телекс, факс тощо);

- амортизація нематеріальних активів загальногосподарського використання;

- податки, збори та інші обов'язкові платежі передбачені законодавством (крім тих, що включаються у виробничу собівартість продукції);

- плата за касово-розрахункове обслуговування та інші послуги банків;

- інші витрати загальногосподарського призначення.

До витрат на збут відносять:

- витрати на пакування матеріалів для готової продукції на складах;

- витрати на ремонт тари;

- оплата праці та комісійні винагороди продавцям, торговельним агентам та працівникам, підрозділів, що забезпечують збут;

- витрати на рекламу та маркетинг;

- витрати на передпродажну підготовку товарів;

- витрати на відрядження працівникам збутових підрозділів;

- витрати на утримання основних засобів, інших матеріальних оборотних активів, пов'язаних із збутом готової продукції;

- витрати на транспортування та страхування готової продукції, транспортно-експедиційні та інші послуги, що пов'язані з транспортуванням продукції відповідно до умов угоди поставки;

- витрати на гарантійний ремонт та гарантійне обслуговування;

- інші витрати, пов'язані зі збутом.

До інших операційних витрат належать:

- витрати на дослідження та розробки відповідно до П(С)БО 8 "Нематеріальні активи";

- собівартість реалізованої іноземної валюти;

- сума безнадійної дебіторської заборгованості та відрахування в резерв по сумнівним боргам;

- собівартість реалізованих виробничих запасів;

- втрати від операційної курсової різниці;

- втрати від знецінювання запасів;

- втрати від псування цінностей;

- визнані штрафи, пені, неустойки;

- витрати на виплату матеріальної допомоги, на утримання об'єктів соціально-культурного призначення;

- інші витрати пов'язані з операційною діяльністю.

П. За способом віднесення на собівартість об'єкта віднесення витрати поділяють на прямі та непрямі

Прямі - безпосередньо пов'язані з виробництвом певного товару, роботи, послуги і можуть бути розраховані на одиницю (собівартість одиниці продукції).

Непрямі - витрати пов'язані не з виробництвом товарів робіт, послуг, а з процесом виробництва в цілому (утримання та експлуатація будівель, споруд, машин, заробітна плата управлінців тощо). Непрямі витрати безпосередньо не можна обчислити на одиницю продукції. їх розподіляють на підставі певних обраних ознак. На практиці, в основному, непрямі витрати розподіляються пропорційно заробітній платі або пропорційно собівартості коефіцієнто-машино-годин тощо.

Ш. За ступенем однорідності економічного змісту витрати поділяються на елементні та комплексні

Елементні (прості) витрати - однорідні за складом і мають єдиний економічний зміст (наприклад, матеріальні, оплата праці, витрати на соціальне страхування тощо).

Комплексні - різнорідні витрати, що охоплюють декілька елементів витрат (наприклад, витрати на утримання та експлуатацію устаткування, загальновиробничі, загальногосподарські та інші).

IV. За ступенем залежності від обсягів виробництва або впливу на обсяги виробництва, витрати поділяють на постійні (умовно-постійні) та змінні.

Постійні витрати залишаються незмінними (або майже незмінними) протягом певного часу, не залежать від обсягів виробництва. Це, наприклад, витрати на обслуговування і управління виробництвом, амортизаційні відрахування, проценти за кредит, сплата податків тощо.

Змінні витрати прямо залежать від обсягів виробництва (наприклад, зростають разом зі зростанням обсягів виробництва). Це витрати на сировину, паливо, заробітну плату працівників основних цехів та дільниць.

Підприємство має господарювати таким чином, щоб загальні витрати (сума постійних та змінних) були менші, ніж дохід від продажу (реалізації) продукту його діяльності. Тільки в цьому випадку фірма може розраховувати на прибуток.

Поділ витрат на постійні та змінні визначає період діяльності підприємства: короткостроковий або довгостроковий.

Період діяльності підприємства (фірми) в якому вона може вплинути на обсяг виробництва лише змінюючи змінні витрати називають короткостроковим.

Період діяльності підприємства (фірми) в якому для впливу на обсяги виробництва воно задіює усі витрати (постійні і змінні) називають довгостроковим. Таким чином у довгостроковому періоді діяльності підприємства (фірми) всі витрати розглядаються як змінні.

V. Відносно характеру зв'язку з процесом виготовлення продукції витрати поділяють на основні та накладні.

Основні витрати безпосередньо пов'язані із здійсненням технологічного процесу виробництва (витрати на сировину, матеріали, паливо, енергію, технологічні цілі, заробітну плата працівників основних цехів, утримання та експлуатація устаткування тощо).

Накладні витрати пов'язані з організацією, обслуговуванням та управлінням виробництвом (загальногосподарські, загальновироб-ничі витрати).

VI. Відносно періодичності виникнення витрати поділяють на інвестиційні та поточні.

Інвестиційні - витрати на придбання будівель та обладнання, що в економіці називаються інвестиціями;

Інвестиції - це грошові, майнові, інтелектуальні цінності, які вкладаються в об'єкти підприємницької діяльності з метою отримання прибутку.

Поточні - пов'язані з безпосереднім виготовленням продукції (товарів, робіт, послуг).

VII. Відносно участі в процесі виробництва витрати поділяються на виробничі та невиробничі.

Виробничі витрати - ті, що так чи інакше пов'язані з процесом виготовлення товарів, робіт послуг.

Невиробничі витрати - ті, що не пов'язані безпосередньо з виробництвом (наприклад, утримання дитячого закладу, лікарні, санаторію тощо).

VIII. Відносно місця здійснення витрати поділяють на виробничі, витрати структурних підрозділів (цехів, відділів та інших служб), витрати на продукцію (товари, роботи, послуги).

3. Основи аналізу фінансово-господарської діяльності підприємств. Методи та прийоми фінансового аналізу

В сучасних умовах розвитку світової та національної економік, що характеризується переплетінням інтересів учасників, фінансовими потрясіннями, швидкою зміною кон'юнктури ринку товарів, робіт, послуг оцінка фінансового та економічного стану підприємства є запорукою його існування, присутності на відповідному ринку, створення позитивного іміджу та можливості забезпечення прибутковості своєї діяльності. Прийняття ефективних економічних рішень підприємством - виробником, підприємствами - партнерами та іншими учасниками ринку на сьогодні неможливе без всебічного дослідження умов і процесів господарювання. Останнє забезпечується якісним, системним, комплексним аналізом усіх показників фінансово-господарської діяльності підприємства. Мета такого аналізу прогнозування подальшого розвитку підприємства, вироблення рекомендацій для прийняття продуманих і обґрунтованих рішень щодо ліквідації "вузьких місць", підвищення конкурентоспроможності та отримання максимального прибутку.

Аналіз фінансового стану підприємств - це частина загального аналізу господарської діяльності, який складається з двох взаємопов'язаних розділів: фінансового та управлінського аналізу. Всі види діяльності підприємства аналізуються через призму фінансових результатів. Таким чином, економічний аналіз діяльності підприємства "не фінансовим" бути не може.

Поділ аналізу на фінансовий та управлінський зумовлений розподілом системи бухгалтерського обліку, яка склалася на практиці, на фінансовий та управлінський облік. Обидва види аналізу взаємопов'язані і мають спільну інформаційну базу. Так, на основі результатів виробничого аналізу про ступінь забезпеченості робочих місць ресурсами фінансовими аналітиками визначається необхідний обсяг залучення позикового капіталу; на основі результатів управлінського аналізу про динаміку собівартості продукції (товарів, робіт, послуг); рентабельність фінансово-господарської діяльності підприємства та його ділову активність тощо.

Управління підприємством у ринковій економіці характеризується певними особливостями:

1. У загальній сукупності ресурсів, що належать підприємству пріоритетними є фінансові.

2. Прийняття управлінських рішень фінансового характеру здійснюється в умовах невизначеності.

3. Внаслідок самостійності підприємств голосним завданням менеджменту є пошук джерел фінансування та оптимізація інвестиційної політики.

4. Встановлюючи комерційні зв'язки з іншими контрагентами слід покладатися на власну оцінку його фінансового стану (фінансовий аналіз).

Фінансовий аналіз - це сукупність аналітичних процедур, які ґрунтуються, як правило, на загальнодоступній інформації фінансового характеру та призначені для оцінки стану й ефективності використання економічного потенціалу підприємства, а також прийняття управлінських рішень стосовно оптимізації його діяльності або участі в ній.

Фінансовий аналіз базується на публічній фінансовій (бухгалтерській) звітності підприємства і являє собою процес пізнання фінансового механізму його функціонування.

Особливостями фінансового аналізу є:

o чисельність суб'єктів аналізу, користувачів інформації про діяльність підприємства;

o різноманітність цілей та інтересів суб'єктів аналізу;

o наявність типових методик, стандартів обліку та звітності;

o орієнтація аналізу тільки на публічну, зовнішню звітність підприємства;

o обмеження завдань аналізу як наслідок попереднього фактора;

o максимальна відкритість результатів аналізу для користувачів інформації про діяльність підприємства.

o забезпечення характеристики майнового та фінансового стану підприємства;

o пріоритетність оцінок: платоспроможності, фінансової стабільності та рентабельності;

o інформаційне забезпечення рішень тактичного та стратегічного характеру;

o доступність до результатів аналізу будь-яких користувачів;

o можливість уніфікації складу та змісту аналітичних процедур.

До складу фінансового аналізу належать:

o аналіз абсолютних і відносних показників прибутковості;

o аналіз фінансового стану, фінансової стійкості, ліквідності балансу, платоспроможності підприємства;

o аналіз ефективності використання власного капіталу;

o економічна діагностика фінансового стану підприємства та рейтингова оцінка емітентів.

Основними завданнями фінансового аналізу є:

o об'єктивна оцінка фінансово-господарської діяльності підприємства (майнового стану, ліквідності, платоспроможності, ділової активності, рентабельності тощо);

o виявлення факторів, які вплинули на зміну фінансового стану підприємства;

o пошук резервів забезпечення, фінансової стабільності підприємства;

o підготовка і обґрунтування прийнятих управлінських рішень у галузі фінансів.

Об'єктом фінансового аналізу є фінансово-господарська діяльність підприємства в цілому, його структурних підрозділів (цехів, бригад, ділянок).

Традиційно виділяють чотири елементи предмета фінансового аналізу:

а) фінансові відносини; б) ресурси; в) джерела фінансування; г) результати використання економічного потенціалу підприємства. Суб'єктами аналізу виступають власники коштів підприємства, кредитори, постачальники, клієнти (покупці), аудиторські фірми, консультанти, юристи, преса, асоціації тощо.

Успішність фінансового аналізу визначається дотриманням у просторі та часі таких принципів:

o виходячи із принципу обережності, результати будь-яких аналітичних процедур незалежно від виду аналізу слід розглядати як суб'єктивні оцінки які не можуть служити незаперечним аргументом для ухвалення управлінського рішення;

o необхідна наявність достатньо чіткої програми аналізу, що передує його проведенню, включаючи опрацювання та однозначну ідентифікацію цілей, бажаних результатів і доступних ресурсів (тимчасових, інформаційних тощо);

o схема аналізу має бути побудована за принципом "від загального до часткового", при цьому важливо виділяти найбільш істотні моменти, абстрагуючись від незначних;

o будь - які відхилення від нормативних або планових значень показників, навіть якщо вони мають позитивний характер, мають ретельно аналізуватися;

o виконуючи аналіз, не слід залучати складні аналітичні методи - вибір математичного апарата має бути доцільним і виправданим, оскільки сама по собі складність апарата зовсім не гарантує одержання більш якісних оцінок і висновків;

o найбільшою цінністю є виявлення тенденцій і закономірностей, а не одержання точних оцінок.

Прийоми фінансового аналізу

Практикою фінансового аналізу вироблено низку основних прийомів читання фінансової звітності підприємства. Серед них можна виділити такі:

а) горизонтальний аналіз;

б) вертикальний аналіз;

в) трендовий аналіз;

г) аналіз відносних показників (фінансових коефіцієнтів);

д) порівняльний аналіз; є) факторний аналіз.

Горизонтальний (часовий) аналіз полягає у порівнянні кожної позиції звітності з попереднім періодом. Порівняння - це метод, за допомогою якого предмет (явище), що вивчається, характеризується через співвідношення, вимірювання, зіставлення з іншими одно скісними предметами та явищами (норми, нормативи, планові показники, ціни тощо).

Вертикальний (структурний) аналіз дозволяє визначити структуру підсумкових фінансових показників з виявленням впливу кожної позиції звітності на результат у цілому.

Можна виділити дві основні ознаки, що спричиняють необхідність і доцільність проведення вертикального аналізу.

o перехід до відносних показників (коефіцієнтів), який дозволяє проводити міжгосподарські порівняння економічного потенціалу і результатів діяльності різних підприємств (за величиною використовуваних ресурсів, доходами, витратами, асортиментом тощо);

o відносні показники деякою мірою згладжують негативний вплив інфляційних процесів, які можуть істотно спотворювати абсолютні показники фінансової звітності й тим самим ускладнюють їх зіставлення в динаміці.

Вертикальний прийом фінансового аналізу досить корисний при розгляді структури доходів і видатків підприємства (вертикальний аналіз звіту про прибутки і збитки).

Трендоеий аналіз ґрунтується на порівнянні кожної позиції звітності з низкою попередніх періодів і визначенні тренда, тобто основної тенденції динаміки показника, очищеної від випадкових впливів факторів зовнішнього і внутрішнього середовища підприємства та індивідуальних особливостей його діяльності в окремих періодах. За допомогою трендового аналізу формуються можливі значення показників у майбутньому.

Аналіз відносних показників (коефіцієнтів) застосовується для встановлення взаємозв'язку між показниками фінансової звітності підприємства. Найчастіше виділяють такі п'ять груп аналітичних коефіцієнтів: ліквідності, фінансової стабільності, рентабельності, ділової і ринкової активності.

Показники ліквідності дозволяють описати і проаналізувати здатність підприємства відповідати за свої поточні зобов'язання. В основу розрахунку цих показників покладено ідею зіставлення поточних активів з короткостроковою кредиторською заборгованістю. У результаті розрахунку встановлюється, чи у достатньому ступені забезпечене підприємство оборотними коштами, необхідними для розрахунків з кредиторами за поточними операціями.

Показники фінансової стійкості характеризують ступінь покриття запасів "нормальними" джерелами фінансування (власними оборотними коштами, довгостроковими і короткостроковими кредитами), а також структуру капіталу підприємства.

Показники рентабельності призначені для оцінки загальної ефективності вкладення коштів у підприємство, аналіз якого здійснюється. Найбільш інформативними серед них є рентабельність авансованого капіталу і рентабельність власного капіталу.

Показники ділової активності відбивають ефективність поточної фінансово-господарської діяльності підприємства. До них відносяться: коефіцієнти оборотності матеріальних, трудових і фінансових ресурсів; тривалість операційного, виробничого і фінансового циклів тощо.

Показники ринкової активності розраховуються з метою визначення прибутку на одну акцію, стану підприємства на ринку цінних паперів тощо. Порівняльний (просторовий) аналіз - це внутрішньогосподарський аналіз зведених показників звітності за окремими показниками самого підприємства та його дочірніх підприємств (філій), а також міжгосподарський аналіз показників даної фірми з показниками конкурентів або середньогалузевими та середніми показниками.

Факторний аналіз - це аналіз впливу певних факторів (причин) на результативний показник за допомогою побудови детермінованих (розділених у часі) або стохастичних (що не мають певного порядку) прийомів дослідження. Причому факторний аналіз може бути як прямим (власне аналіз), коли результативний показник розділяють на окремі складові, так і зворотним (синтез), коли окремі елементи з'єднують у загальний результативний показник.

Використання видів, прийомів та методів аналізу для конкретних цілей вивчення фінансового стану підприємств у сукупності становить методологію та методику аналізу.

До основних функціональних структур, які виконують фінансовий аналіз належать - фінансовий відділ та бухгалтерія. До цієї роботи залучаються також інші економічні підрозділи підприємства (маркетингу, планування тощо).

4. Оцінка фінансового стану підприємств. Показники фінансового стану підприємства та їх розрахунок

Стійкий фінансовий стан підприємства формується в процесі всієї його господарської діяльності. Тому оцінку фінансового стану можна об'єктивно здійснити не через один, навіть найважливіший, показник, а тільки за допомогою комплексу, системи показників, що детально і всебічно характеризують господарське становище підприємства.

У стабільному фінансовому стані зацікавлене як саме підприємство, так і його партнери по бізнесу.

Фінансовий стан - це:

1) рівень забезпеченості підприємства необхідними фінансовими ресурсами для здійснення ефективної господарської діяльності та своєчасного проведення грошових розрахунків за своїми обов'язками;

2) характеристика фінансової конкурентоспроможності підприємства, використання фінансових ресурсів і капіталу, виконання зобов'язань перед державою та іншими господарськими суб'єктами.

Фінансовий стан визначається на певну дату і характеризує конкурентоспроможність, фінансовий потенціал підприємства, а також дозволяє оцінити, якою мірою гарантуються економічні інтереси як самого підприємства, так і його партнерів. Аналіз фінансового стану є глибоким, науково обґрунтованим дослідженням фінансових відносин і руху фінансових ресурсів у єдиному виробничо-господарському процесі. Під час аналізу оцінюється минула діяльність підприємства, його стан на даний момент, а також майбутні перспективи.

Головна мета аналізу - вчасно виявити і усунути недоліки у фінансовій діяльності та знайти резерв поліпшення фінансового стану підприємства і його платоспроможності.

При цьому, необхідно вирішити такі завдання:

1) вивчити ефективність використання фінансових ресурсів;

2) виявити рентабельність і фінансову стабільність підприємства;

3) установити його положення на фінансовому ринку, а також визначити фінансову конкурентоспроможність підприємства;

4) оцінити ступінь виконання планових фінансових заходів, програм, плану фінансових показників;

5) оцінити заходи, розроблені для ліквідації виявлених недоліків і підвищення віддачі фінансових ресурсів.

Відповідно до перерахованих вище завдань аналіз фінансового стану підприємства включає:

1) аналіз прибутковості (рентабельності);

2) аналіз ліквідності;

3) аналіз платоспроможності;

4) аналіз фінансової стійкості та інші аналітичні показники.

Аналіз прибутковості (рентабельності) підприємства

Результативність діяльності будь-якого підприємства можна оцінювати як за допомогою абсолютних (економічний ефект), так і відносних (економічна ефективність) показників.

Ефект - це величина, яка характеризує результат виробництва або впровадження інновацій. Ефект проявлятися в зростанні прибутку, зниженні собівартості, зростанні обсягів продаж тобто у зміні абсолютних показників діяльності підприємства. За їх допомогою оцінюють динаміку розвитку підприємства. Такі розрахунки мають скоріше арифметичний, а ніж економічний сенс. Крім того, точність таких підрахунків завжди повинна співвідноситися з темпами інфляції.

Економічна ефективність - це зіставлення результатів із витратами. На відміну від ефекту, економічна ефективність обчислюється у відносних показниках. На останні практично не впливає інфляція, тому вони мають широке застосування в практиці аналізу господарсько-фінансової діяльності.

Рентабельність - відносний показник, що порівнює одержаний ефект з витратами або ресурсами, використаними для його досягнення. У сучасній вітчизняній і зарубіжній аналітичній практиці застосовується безліч показників рентабельності, які з різних позицій характеризують прибутковість діяльності підприємств. Велике значення при цьому має вибір оціночного показника (прибутку), що використовується в розрахунках. Найчастіше використовується чотири показника: валовий прибуток, операційний прибуток, прибуток до оподаткування, чистий прибуток.

Загальноприйнятих значень рентабельності, на які можна орієнтуватися при аналізі не існує. Тому зростання усіх показників рентабельності в динаміці розглядається як позитивна тенденція. Залежно від того, з чим порівнюється показник прибутку виділяють і групи коефіцієнтів рентабельності (рентабельність капіталу, рентабельність продажів та інша).

Практика рекомендує для оцінки рентабельності підприємства використовувати систему взаємопов'язаних показників рентабельності.

З цією метою необхідно використовувати дві основні групи показників рентабельності:

А) показники, розраховані на підставі поточних витрат (вартості продажу);

Б) показники, розраховані у зв'язку з використанням виробничого капіталу (виробничих активів).

Показники рентабельності групи "А" розраховуються на базі даних бухгалтерського обліку, прибутків та збитків і становлять систему коефіцієнтів:

1. Коефіцієнт граничного рівня валового прибутку (Ken)

Квп = Вп / Чо = 1 - Впр / Чоп де Вп - сума валового прибутку;

Впр - вартість продажу (реалізації продукції, робіт, послуг); Чоп - чистий обсяг продажу (реалізації) продукції.

2. Коефіцієнт граничного рівня прибутку від основної операційної діяльності (Коод)

Коод = Под / Чоп;

де Под - сума прибутку отриманого від основної операційної діяльності.

3. Коефіцієнт граничного рівня прибутку від усієї діяльності підприємства (операційної, фінансової, інвестиційної)(Квд)

Квд = П / Чоп;

де П - сума прибутку до виплат за довгостроковими зобов'язаннями і податкових виплат.

4. Коефіцієнт граничного рівня чистого прибутку (Кчп)

Кчп = Чп / Чоп;

де Чп - сума чистого прибутку після виплати відсотків за довгостроковими зобов'язаннями та сплати податків.

5. Критичний коефіцієнт рентабельності (Ккр)

Ккр = (Чоп - Зв) / Чоп;

де Зв - сума змінних витрат у складі вартості продажу.

Наведені розрахунки є підтвердженням адаптації вітчизняного обліку з міжнародною практикою, де вся підприємницька діяльність корпорацій, фірм і підприємств поділяється на три види (операційну (основну), інвестиційну, фінансову). Всі розраховані коефіцієнти мають одну базу обчислення - чистий обсяг продажу (Чоп) (валові надходження за вирахуванням суми повернення та дисконтних знижок).

Показники рентабельності групи "Б" розраховуються як відношення прибутку до коштів, вкладених у підприємство засновниками, акціонерами та інвесторами.

Зарубіжний досвід свідчить, що за даними звіту щодо прибутків (збитків) і балансового звіту доцільно розраховувати такі коефіцієнти:

1. Коефіцієнт віддачі на всю суму виробничих активів (Квва)

Квва = Чп / ВА;

де Чп - сума чистого прибутку після виплати відсотків за довгостроковими зобов'язаннями та сплати податків;

ВА - середньорічна величина всіх виробничих активів підприємства.

Коефіцієнт віддачі активів характеризує величину доходності всього потенціалу, яким володіє підприємство. Його називають показником майстерності використання капіталу менеджерами підприємства.

Даний показник з метою детальнішої оцінки віддачі активів може обчислюватися у різних модифікаціях: в чисельнику формули можуть використовуватись різні показники прибутку: валового, операційного, до і після вирахування податків і т.д..

2. Коефіцієнт віддачі від інвестиційного капіталу (Кік)

Кік = П / СА;

де П - сума прибутку до виплат за довгостроковими зобов'язаннями і податкових виплат;

СА - середньорічна сума всіх активів підприємства за мінусом короткострокових зобов'язань, або середньорічна сума капіталізованих коштів (акціонерний капітал + довгострокові зобов'язання).

Коефіцієнт віддачі інвестицій характеризує ефективність віддачі тільки частини всього капіталу - довгострокових інвестицій і капіталізованого прибутку підприємства. Цей коефіцієнт характеризує фінансовий стан підприємства в цілому. Наприклад, фінансова стійкість знижується, в умовах коли відсоткова ставка на позикові кошти перевищує величину цього коефіцієнта.

3. Коефіцієнт віддачі на акціонерний капітал (Как)

Как = Чп / СК;

де Чп - сума чистого прибутку після виплати відсотків за довгостроковими зобов'язаннями та сплати податків;

СК - середньорічна сума власного капіталу, представлена акціонерним капіталом.

Даний коефіцієнт відіграє важливу роль у комплексній оцінці фінансового стану акціонерного підприємства.

За допомогою показників рентабельності оцінюють можливості підприємств задовольняти потреби розширеного відтворення, та здійснювати капіталовкладення за рахунок внутрішніх джерел фінансування.

Аналіз ліквідності, платоспроможності та фінансової стійкості підприємства

Фінансовий стан підприємства прийнято оцінювати з короткострокової (ліквідності і платоспроможності) і довгострокової (фінансової стійкісті) перспективи.

Ліквідність підприємства - це його здатність швидко продати активи й одержати гроші для оплати своїх зобов'язань.

Ліквідність підприємства характеризується співвідношенням величини його високоліквідних активів (грошові кошти та їх еквіваленти, ринкові цінні папери, дебіторська заборгованість) і короткострокової заборгованості.

Про незадовільний стан ліквідності підприємства свідчитиме той факт, що потреба підприємства в коштах перевищує їх реальні надходження. Щоб визначити, чи достатньо у підприємства коштів для погашення своїх зобов'язань, необхідно передовсім проаналізувати процес надходження коштів від господарської діяльності і формування залишку коштів після погашення зобов'язань перед бюджетом, позабюджетними фондами та виплатою дивідендів.

Аналіз ліквідності потребує також ретельного аналізу структури кредиторської заборгованості підприємства. Необхідно визначити, чи є вона "стійкою" (наприклад, борги постачальникам), чи є вона простроченою, тобто такою, термін погашення якої минув.

Аналіз ліквідності здійснюється на підставі порівняння обсягу поточних зобов'язань із наявними ліквідними коштами.

На практиці для ефективного вимірювання ліквідності застосовується відповідна система коефіцієнтів, які відображають співвідношення статей балансу та інших видів фінансової звітності.

Розрізняють наступні показники ліквідності:

1. Коефіцієнт загальної ліквідності (коефіцієнт загального покриття), розраховується як:

Коєф.ліквідності =Поточні активи / Поточні зобов'язання

Нормативним вважається значення цього коефіцієнта більше 2.

При значенні коефіцієнта менше 2, платоспроможність підприємства незначна, а значить існує фінансовий ризик, як для самого підприємства, так і для його партнерів. Низький рівень ліквідності, як правило свідчить про ускладнення збуту продукції, або ж погану організацію матеріально-технічного забезпечення.

При значно високому коефіцієнті ліквідності (3,4) виникають сумніви щодо ефективності використання оборотних активів підприємства.

2. Коефіцієнт термінової ліквідності обчислюється як відношення високоліквідних активів до поточних зобов'язань і має бути більший за 1.

Коеф.терм.ліквідності = Високоліквідні активи / Поточні зобов'язання

Цей коефіцієнт показує, чи спроможне підприємство у разі падіння обсягів реалізації покрити свої зобов'язання перед кредиторами.

Ліквідність коштів вкладених у дебіторську заборгованість залежить від швидкості платіжного документообороту в банках, своєчасності оформлення банківських документів, термінів надання комерційних кредитів окремим покупцям та їх платоспроможності.

Якщо коефіцієнт термінової ліквідності більше 1, то підприємство має низький фінансовий ризик, а значить потенційні можливості для залучення додаткових фінансових ресурсів.

3. Коефіцієнт абсолютної ліквідності характеризується відношенням грошових коштів та короткострокових цінних паперів до поточних зобов'язань.

Коеф. абс. ліквідності = Абсолютно ліквідні активи / Поточні зобов'язання

Значення даного коефіцієнта є достатнім, якщо перевищує 0,2 - 0, 25.

З двох підприємств фінансовий стан кращий у того, хто має більшу частку грошових засобів та короткострокових цінних паперів у поточних активах.

При значенні коефіцієнта абсолютної ліквідності менше 0,2, а коефіцієнта покриття менше 0,5 підприємство вважається банкрутом і може підлягати ліквідації з продажем майна.

Зазначимо, що коефіцієнти ліквідності не можуть виступати точними індикаторами фінансового стану підприємства. Вони відображають ліквідність лише на дату складання балансу і не враховують сплату боргів.

Тому в міжнародній практиці використовують показник - інтервал захищеності.

Інтервал захищеності - це період часу, протягом якого підприємство може здійснювати поточну виробничо-господарську діяльність на базі тих ліквідних активів, які має в своєму розпорядженні, не звертаючись до додаткових джерел фінансування. Даний показник розраховується як відношення ліквідних активів до середньоденних витрат.

Інтервал захищеності =Ліквідні активи/Середньоденні витрати

При цьому середньоденні витрати включають усі передбачені витрати на виготовлення та реалізацію продукції за вирахуванням тих, що мають безготівкову форму (амортизаційні відрахування).

В загальному плані фінансова стійкість підприємств характеризується перевищенням доходів над видатками, забезпечує вільне маневрування коштами, безперебійний процес виробництва і реалізації продукції.

Фінансова стійкість формується в процесі всієї виробничо-господарської діяльності підприємства і є головним компонентом його стабільності. На фінансову стійкість підприємства впливають асортимент і номенклатура продукції (товарів, робіт, послуг), що випускається, величина статутного капіталу, стан майна та фінансових ресурсів тощо. Оцінка фінансової стійкості підприємства має на меті об'єктивний аналіз величини та структури активів і пасивів підприємства і визначення на цій основі міри його фінансової стабільності та незалежності, а також відповідності фінансово-господарської діяльності підприємства цілям його статутної діяльності.

Розрізняють такі типи фінансової стійкості підприємства:

1. Абсолютна фінансова стійкість (на практиці зустрічається дуже рідко) - ситуація при якій власні оборотні кошти забезпечують запаси і витрати підприємства.

2. Нормально - стійкий фінансовий стан - ситуація при якій запаси і витрати забезпечуються сумою власних оборотних коштів та довгостроковими позиковими джерелами.

3. Нестійкий фінансовий стан - ситуація при якій запаси і витрати забезпечуються за рахунок власних оборотних коштів, довгострокових позикових джерел та короткострокових кредитів і позик.

4. Кризовий фінансовий стан - ситуація при якій, запаси і витрати не забезпечуються джерелами їх формування і підприємство перебуває на межі банкрутства.

Оцінку фінансової стійкості підприємства доцільно здійснювати на основі комплексу показників платоспроможності.

Платоспроможність - здатність підприємства платити по своїм, зовнішнім зобов'язанням.

Платоспроможність характеризується достатньою кількістю оборотних активів підприємства для погашення своїх зобов'язань протягом року. Іншими словами це спроможність підприємства виконувати свої короткострокові та довгострокові зобов'язання за рахунок власних активів. Показники платоспроможності вимірюють рівень фінансового ризику підприємства, тобто ймовірність її банкрутства. У загальному випадку підприємство вважається платоспроможним, якщо його загальні активи перевищують його загальні зобов'язання.

Основними показниками, на основі яких визначають платоспроможність підприємства є наступні: 1. Коефіцієнт платоспроможності:

Кпл. = Власний капітал / Боргові зобов'язання підприємства

Коефіцієнт може як збільшуватися так і зменшуватися. Ця зміна залежить від джерел фінансування фондів, що формуються підприємством для розширення підприємницької діяльності. Саме співвідношення видів коштів (власних або залучених), що використовуються як джерела фінансування, показує фінансову стійкість підприємства, його можливість розвиватися за рахунок власних коштів.

2. Коефіцієнт заборгованості (обернена величина до коефіцієнту платоспроможності) розраховується:

Кзаборг. = Боргові зобов'язання / Власний капітал

Якщо визначений коефіцієнт більше 0,5, то це означає, що у підприємства значно зростає ризик несплати боргів. Фінансова стійкість підприємства під загрозою.

3. Коефіцієнт автономії - показник, який характеризує частку власних активів у загальній сумі всіх активів підприємства, використаних ним для здійснення статутної діяльності. Розрахунок даного показника:

К авт. = Власний капітал / Вартість майна

Мінімальне (нормативне) значення коефіцієнта автономії складає більше 0,5. Ця величина показника дозволяє припустити, що всі зобов'язання підприємства можуть бути покриті власними активами. Збільшення коефіцієнта автономії свідчить про зростання фінансової незалежності, підвищення гарантії погашення підприємством своїх зобов'язань. Чим вище значення коефіцієнта, тим кращий фінансовий стан підприємства.

4. Коефіцієнт фінансової стабільності - показник, який характеризує відношення власних і позикових коштів підприємства (скільки позикових коштів залучило підприємство в розрахунку на одну гривню вкладених у активи власних коштів. Даний коефіцієнт розраховується:

Кфс = Власний капітал / Позикові кошти

Нормальним вважається стан, коли коефіцієнт більше 1. Перевищення власних коштів над позиченими вказує на те, що підприємство має стійкий фінансовий стан і відносно не залежить від зовнішніх джерел.

5. Коефіцієнт фінансового левериджу - показник, який характеризує відношення довгострокових зобов'язань і джерел власних коштів підприємства. Даний коефіцієнт розраховується:

Кфл = Довгострокові зобов'язання / Власний капітал

Нормативне значення коефіцієнту фінансового левериджу не повинно бути більшим за 1.

6. Коефіцієнт забезпеченості власними засобами - показник, який характеризує рівень забезпеченості підприємства власними джерелами формування оборотних активів підприємства. Він показує скільки власних джерел формування оборотних активів підприємства приходиться на одну одиницю цих активів. Розраховується коефіцієнт забезпеченості власними засобами за даними балансу підприємства за відповідний звітний період у наступний спосіб:

Кзвз = Ш - А1 / А2;

де Ш - сума підсумку за розділом 1 пасиву балансу (рядок 380);

А1, А2 - сума підсумків активу балансу відповідно до розділів 1 і 2 (рядки 080, 260).

Нормальним вважається такий стан, коли коефіцієнт забезпеченості власними засобами перевищує 0,1. Це означає, що оборотні активи, які є у підприємства покриваються власними та прирівняними до них джерелами. Збільшення коефіцієнта буде означати, що у нього є надлишкові джерела формування оборотних активів, а його зниження вкаже на нестачу цих джерел. В обох випадках фінансовий стан підприємства буде нестійким.

Підприємство вважається неплатоспроможним також на підставі виявлення незадовільної структури балансу.

Поняття балансу його структура та характеристика статей детально розглянуто в темі 3.

Виходячи з вище викладеного зробимо висновок про те, що в умовах ринкової економіки підприємства змушені самостійно вирішувати проблеми фінансового забезпечення власної виробничо-господарської та інвестиційної діяльності, тому до найважливіших завдань останніх належать питання забезпечення фінансової стійкості, платоспроможності, рентабельності. Можливість відслідковувати дані процеси пов'язана з ефективною організацією фінансів підприємств. Під останньою розуміють форми, методи, способи формування, використання ресурсів, контролю за їх кругообігом з метою досягнення економічних цілей, відповідно до чинного законодавства.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11  Наверх ↑