96. Державний лад у повоєнні роки

Тоталітарний режим не змінив своєї суті і у повоєнні роки. Але перехід до мирного життя потребував певної реорганізації конституційних органів влади і управління.

Вищі органи влади і управління. Вищим органом вла­ди республіки залишалась Верховна Рада УРСР, перші післявоєнні вибори до якої відбулися у лютому 1947 року. Як і раніше, вибори залишалися фікцією, на одне депутат­ське місце балотувався лише один кандидат. Було підвище­но віковий ценз для обрання до Верховної Ради України — до 21 року. У листопаді 1949 року було затверджено герб, гімн і прапор Української РСР. Але більшої самостійності чи незалежності Україні це не дало.

У роки десталінізації вживаються заходи до збільшен­ня у Верховній Раді УРСР представництва робітників і українців. 11 лютого 1957 року Верховна Рада СРСР прий­няла закон про розширення компетенції союзних рес­публік. Верховна Рада УРСР отримала право самостійно вирішувати ряд важливих питань економічного характе­ру. У 1959 році Верховна Рада УРСР прийняла Закон про порядок відклику депутатів Верховної Ради і місцевих Рад, які не виправдали довір'я виборців. У березні 1946 року РНК СРСР було перетворено на Раду Міністрів СРСР, а наркомати — на міністерства. Аналогічні перетворення відбулися і в союзних республіках. Рада Міністрів УРСР стала вищим розпорядчим і виконавчим органом респуб­ліки. Для перших повоєнних років характерним було по­єднання посад першого секретаря партії і голови уряду, що є характерним для тоталітарного режиму.

У роки десталінізації підвищилась роль Ради Міністрів УРСР, як органу центрального управління, міністерств — як органів галузевого управління. Останні були піддані значній реорганізації.

Перехід Криму до України. У 1954 році святкувалось 300-річчя возз'єднання України з Росією. З нагоди ювілею ЦК КПРС затвердив "Тези про 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654—1954 рр.)"- Цей партійний доку­мент давав офіційну концепцію історичного розвитку Укра­їни. Головними положеннями були: "давньоруська на­родність створила Київську Русь"; "давньоруська на­родність — колиска трьох братніх народів"; "Переяславська Рада — акт возз'єднання України з Росією" тощо. Київ­ська Русь у "Тезах" розглядалась як загальна держава ро­сіян, білорусів і українців, існування козацької Української держави взагалі не признавалося, боротьбу українського народу за відновлення державності названо "контр­революцією", а видатних українських державних діячів — М. Грушевського, В. Винниченка, С. Петлюру — "агентами імперіалізму". У зв'язку з 300-річчям возз'єднання Пре­зидія Верховної Ради СРСР 19 лютого 1954 року прийня­ла указ "Про передачу Кримської області із складу РСФРР до складу УРСР". 26 квітня 1954 року було прийнято за­кон "Про передачу Кримської області із складу РСФРР до складу УРСР". Передача, цілком справедливо, обґрунтову­валася спільністю економіки, територіальною близкістю та тісними господарськими і культурними зв'язками, що зав­жди існували між Україною і Кримом.

За свою історію Крим не раз змінював господарів. Спо­чатку його колонізували греки, потім в XIII ст. Тут осіли татари. Та були на кримській землі й дружини київських князів, і загони запорізьких козаків. У квітні 1783 року Крим було приєднано до Російської імперії. Було утворено Таврійську область (згодом губернію), до складу якої вхо­дили три повіти південноукраїнських степів. У листопаді 1917 року Центральна рада проголосила, що Крим входить до УНР. В 1918 році в Криму була утворена Радянська Соці­алістична Республіка Таврида. У жовтні 1921 року — Кримська АРСР у складі РСФРР.

Місцеві органи влади і управління. В перший повоєн­ний рік відновили свою діяльність місцеві Ради депутатів трудящих, вибори до яких відбулися 21 грудня 1947 року. Як і раніше, місцеві Ради залишалися сліпими виконав­цями волі партійних органів.

В роки десталінізації намітилася певна демократизація діяльності Рад. Але "дозвіл" на демократизацію, знову ж таки, давала партія. 22 січня 1957 року була прийнята постанова ЦК КПРС "Про поліпшення діяльності Рад де­путатів трудящих і зміцнення їх зв'язків з масами", яка була спрямована на зміцнення самостійності, ділової актив­ності Рад, розширення їх прав у господарчій сфері тощо.

Правове становище місцевих Рад у нових умовах регла­ментували прийняті 31 травня 1957 року Президією Вер­ховної Ради УРСР положення про обласні, районні, міські і районні в місті, селищні і сільські Ради депутатів трудя­щих УРСР. В них чітко визначилось правове становище кожної ланки Рад в системі місцевих органів державної влади, її роль в здійсненні завдань державного, господар­ського і соціально-культурного будівництва.

Головною формою діяльності Рад була сесія. Сесії сіль­ських, селищних, міських і районних Рад скликались не мен­ше шести разів на рік, сесії обласних і міських Рад (в містах з районним поділом) — не менше чотирьох разів на рік.

Положення розширювали компетенцію виконкомів міс­цевих Рад у вирішенні ряду питань місцевого життя.

Одночасно с положеннями про місцеві Ради було прийня­те "Положення про постійні комісії місцевих Рад депутатів трудящих УРСР", яке значно підвищило роль постійних комісій в місцевому управлінні. Роботі по удосконаленню діяльності місцевих Рад було завдано шкоди рішенням, яке було прийняте в грудні 1962 року, про поділ обласних Рад за виробничою ознакою на сільські і промислові.