85. Колективізація

Доки селянин сам вирішував, що йому сіяти і що продавати на ринку, — не він залежав від держави, а, навпаки, держава залежала від нього. Ось чому було проголошено курс на колективізацію сільсько­го господарства. Ідейною засадою колгоспотворення була стара народницька теза про селянську общину як основу побудови соціалізму в Росії. Держава воліла мати справу це з одноособовим власником, а з слухняною територіаль­ною одиницею, на чолі якої стояли б вірні партії особи. В дійсності, організація колективного господарювання була поверненням до феодально-кріпосницької системи, в якій колективним кріпосником виступала держава. Та колек­тивізація переслідувала ще одну політичну мету — зни­щення будь-яких проявів волі селянства. Більшовицькі керівники добре знали історію і вони пам'ятали, що почи­наючи з XVI ст. Українське селянство було основою відрод­ження національної свідомості, рушійною силою всіх на­родних виступів. Мабуть, тому компанія колективізації в Україні проходила з особливою жорстокістю. Зрозуміло, що найбільше опиралися колективізації заможні селяни, ос­кільки їм було що втрачати. 27 грудня 1929 року Сталін виступив з промовою, в якій поставив завдання ліквідації куркульства як класу.

Протягом кількох років зусилля сталінського режиму були спрямовані на економічне і фізичне знищення замож­них селян. У постанові ЦК ВКП(б) "Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації" від ЗО січня 1930 року розкуркулюванні селяни поділялися на три категорії. До першої відноси­лися учасники і організатори антирадянських виступів та терористичних актів, які мали бути ізольовані в тюрмах або концтаборах. До другої категорії потрапляли ті, хто не хотів вступати до колгоспів, здійснював, як було сказано в постанові, "менш активний опір". Їх разом із сім'ями виси­лали у віддалені північні райони СРСР. У третій категорії опинилися всі інші заможні селяни, навіть ті, хто не чинив ніякого опору. Їх разом з сім'ями поселяли за межами колективних господарств. За станом на 10 березня 1930 року в Україні було розкуркулено 61 887 господарств, що становило 2,5% від їх загальної кількості. .В цих умовах партійне керівництво вважало, що з'явилися умови для завершення колективізації. У селян почали відбирати корів, дрібну худобу і навіть птицю. Селяни стали на захист сво­го майна і почали чинити шалений опір. Сталін вирішив за необхідне поступитися і всю відповідальність за "пере­гини в колективізації" поклав на місцеву владу. Було ого­лошено, що колективізація є добровільною справою. Селя­ни скористалися з цього і вже до осені 1930 року з кол­госпів вийшла приблизно половина селянських госпо­дарств. Режим у відповідь на це запроваджує такі подат­ки для одноосібників, що селяни вимушені були знову по­вертатися до колгоспів. До кінця 1932 року в Україні було колективізовано біля 70 відсотків селянських господарств, що охоплювало понад 80 відсотків посівних площ. Колгосп­ники отримали право мати присадибну ділянку, а за це колгоспи мали справно поставляти державі сільськогоспо­дарську продукцію. Фактично з колгоспів стягувалася продрозкладка. У 1932 році, коли було розпочато останній етап колективізації, план хлібоздачі для України було до­датково збільшено на 44 відсотки. У селян відібрали навіть посівне зерно, що привело до повального голоду. Він не був випадковим. Голод як знаряддя політичного терору був апробований більшовицькою партією в 1921—1923 роках. Терор голодом, як і компанія розкуркулювання був, "ви­ховним" заходом. Починаючи з весни 1933 року смертність від голоду стає масовою. Голодомор в Україні 1932—1933 років забрав життя за приблизними підрахунками 7—9 млн. Осіб. Українське селянство було піддане геноциду голо­дом за те, що було носієм і підвалиною відродження україн­ської нації, національної свідомості. Неоголошена війна про­ти селянства за задумами кремлівських катів повинна була ліквідувати основу українського національного відроджен­ня. Наступним етапом геноциду сталінського режиму проти українського народу стали репресії і фізична ліквідація української інтелігенції — генофонду української нації.

Одними з перших наклали головами представники укра­їнських комуністів, які в роки революції боролися проти незалежної Української держави за перемогу соціалістич­ної революції. Її членів почали повсюди усувати від керів­ництва і заміняти росіянами, євреями, поляками тощо. Понад 15 тисяч українських керівників різного рівня було звинувачено у фашизмі, націоналізмі, троцькізмі, у шпи­гунстві. За 1933—1934 роки компартія України втратила до 100 тисяч своїх членів.

Наприкінці 20-х років розпочалася серія сфальсифіко­ваних політичних процесів, в яких винищувалась україн­ська освічена еліта. Одним із перших гучних політичних процесів був процес СВУ — Спілки визволення України. До неї було віднесено ряд провідних діячів українського визвольного руху. Їх було звинувачено в належності до та­ємної націоналістичної організації. 45 арештованих діячів після жахливих катувань змушені були визнати себе вин­ними.

У 1931 році відбувся процес так званого "Українського національного центру". 50 осіб видатних учасників визволь­ного руху та культури було репресовано. В 1933 році гри­міла гучна справа про націоналістичний ухил М. Скрип­ника, а далі справа так званої "Української військової орга­нізації", по якій проходили як звинувачені відомі вчені ака­деміки Яворський, Рудницький, Юринець, професор Во-лобуєв, театральні діячі Лесь Курбас, Каргальський, Патор-жинський, ряд українських письменників.

За даними сучасних українських дослідників, ці проце­си продовжувались до 1941 року. За 10 років було "викри­то" в Україні 100 різних "націоналістичних" організацій і груп. Лише за 1936—1938 роки тут було репресовано більше 800 тисяч осіб, серед них 240 письменників (28 з них роз­стріляно за три дні — 13—15 грудня 1934 року). В одному лише 1933 році зі шкіл було "вичищено" 24 тисячі вчи­телів.

Була розгромлена і репресована Всеукраїнська академія наук, а її історичну секцію, очолену М. Грушевським, який повірив у гуманність нового соціалістичного ладу і повер­нувся з короткочасної еміграції, закрито. Сам М. Гру-шевський був висланий до Росії, де й помер після "операції фурункула".

Істотну частку духовної культури народу становило ре­лігійне життя. Державна партія поставила собі за мету контролювати або зовсім винищити релігійні установи — єдиний елемент дореволюційних організаційних структур суспільства, що зберігся. Йшлося про те, щоб виховати нове покоління радянських людей з атеїстичною свідомістю.

Перший удар по церкві було завдано в добу Леніна. Тоді влада відібрала у неї не тільки землі та іншу власність під час загальної націоналізації засобів виробництва, але й, скориставшись голодом 1921 року, — предмети культу, виготовлені з дорогоцінних металів або оздоблені коштов­ним камінням. Однак формально церква була поставлена тоді у рівні умови з державою, від якої вона відділялася. В Конституції УСРР 1919 року за всіма громадянами визна­валося право пропаганди релігійних або антирелігійних учень.

З початком сталінського комуністичного штурму наступ на церкву відновився. У квітні 1929 року були заборонені всі види діяльності релігійних установ, крім богослужін­ня. Через місяць, коли приймалася нова Конституція УСРР, ця заборона перетворилася на конституційну норму, сфор­мульовану у такій замаскованій формі: "свобода релігій­них сповідань та антирелігійної пропаганди визнається за всіма громадянами".

Індустріалізація призвела до істотних змін у структурі народного господарства України. Зокрема, змінилося спів­відношення між промисловим і сільськогосподарським виробництвом.