80. Трудове право в 1921-1929 рр. Кодекс законів про працю 1922 р.

10 грудня 1918 року в РСФРР було прийнято Кодекс законів про працю. Дію цього кодексу було поширено і на Україну. Кодекс законів про працю проголошував загальний обов'язок працювати та право на працю, обов'язок виконувати встановлену міру праці та право на оплату праці, обов'язок дотримуватися дисципліни праці та радянських законів про працю, право на відпо­чинок та матеріальне забезпечення. Але в умовах воєнно-і-о комунізму не всі з цих положень спрацьовували. Як засіб залучення до праці широко використовувалася трудова повинність. Значного поширення набула трудова мобілі­зація, на основі якої здійснювався перерозподіл робочої сили. На підприємствах встановлювалися режими, близькі до режиму військових установ. Проводилася мілітариза­ція ряду галузей промисловості. Запроваджувалася нату­ралізація заробітної плати. Декретом РНК УСРР від 6 квітня 1920 року було введено єдиний трудовий пайок. До кінця 1920 року натуроплата стала переважною формою оплати праці.

Великого значення надавалося зміцненню трудової дис­ципліни. З'явилося поняття трудового дезертирства як злісного ухилення від трудової повинності. До порушників дисципліни застосовувалися примусові заходи. Прогул понад 3 дні протягом одного місяця розглядався як са­ботаж.

Після закінчення громадянської війни головною формою залучення громадян до праці залиши­лась обов'язкова трудова повинність. З введенням непу відчувався поступовий перехід до договірних начал в тру­дових відносинах. Приймається цілий ряд законодавчих актів, які ставили за мету врегулювання трудових відно­син у нових умовах, організацію праці, її оплату і охорону. Виникла гостра необхідність у розробці і прийнятті ново­го кодексу законів про працю. Проект Кодексу законів про працю УСРР розроблявся паралельно з Кодексом законів про працю РСФРР в повній відповідності з ним. Ці кодек­си навіть в дію були введені в один день — 15 листопада 1922 року.

Кодекс законів про працю УСРР складався з 17 розділів, які поділялися на 192 статті. Перший розділ містив за­гальні положення, другий визначав порядок найму і надан­ня робочої сили, третій встановлював порядок залучення громадян УСРР до трудової повинності, четвертий присвя­чувався колективним договорам, п'ятий — трудовим дого­ворам, шостий — правилам внутрішнього трудового розпо­рядку, сьомий — нормуванню праці, восьмий — винагороді за працю, дев'ятий — гарантіям і компенсаціям. Десятий і одинадцятий розділи регулювали робочий час і час відпо­чинку, дванадцятий і тринадцятий містили норми про уч­нівство, працю жінок і неповнолітніх. У чотирнадцятому розділі мова йшла про охорону праці, в п'ятнадцятому — про профспілки і їх органи на підприємствах, в установах і господарствах. Шістнадцятий розділ встановлював сис­тему органів по вирішенню конфліктів і розгляду справ про порушення законів про працю. Питання соціального страхування регулювалося останнім, сімнадцятим розділом.

В ст. 1 проголошувалося, що норми Кодексу поширю­ються на всіх осіб, які працюють за наймом і є обов'язко­вими для всіх підприємств, установ і господарств як дер­жавних і громадських, так і приватних, а також для всіх осіб, які застосовують найману працю за винагороду. Про­голошувалися недійсними договори і угоди про працю, які погіршували умови праці в порівнянні з нормами кодексу (ст. 4). Наймання і надання робочої сили проводилося вик­лючно на основі добровільної згоди працівника (ст. 5).

За Кодексом колективний і трудовий договори були основними правовими формами залучення до праці. Розмір винагороди за працю не міг бути меншим обов'язкового мінімуму оплати, встановленою для даної категорії праці державою.

Тривалість нормативного робочого дня за Кодексом ста­новила 8 годин. Пільги були встановленні для неповно­літніх, для тих, хто працював на підземних роботах, і для осіб розумової і конторської праці. Для цієї категорії пра­цюючих встановлювався шестигодинний робочий день. Надурочна робота, як правило, не допускалася.

Кодекс визначав права і обов'язки профспілок і їх орга­нів на підприємствах, в установах і в господарствах, а та­кож обов'язки адміністрацій в справі сприяння роботі проф­спілок (ст. 151—167). Справи про порушення законів про працю і всі трудові спори вирішувалися або в примусово­му порядку (в особливих сесіях народних судів), або в примирному порядку ( примирних камерах, третейських судах тощо) (ст. 168—169). За Кодексом соціальне страху­вання поширювалося на всіх осіб найманої праці, не залежно від того на підприємствах якої форми власності вони працюють (ст. 175). Чітко визначався зміст соціаль­ного страхування (ст.176).

Кодекс законів про працю УСРР досить ефективно ре­гулював трудові відносини на початковому етапі непу. Але вже з 1924 року на Україну починають поширюватися загальносоюзні акти. Строга централізація державного управління вимагала підвищення рівня трудової дисцип­ліни. На боротьбу з порушниками трудової дисципліни спрямовуються прийняті РНК СРСР постанови "Про захо­ди щодо зміцнення трудової дисципліни на державних підприємствах" від 6 березня 1929 року і "Про заходи щодо поліпшення виробничого режиму і зміцнення трудової дисципліни на підприємствах" від 5 липня 1929 року. В 1929 році був введений скорочений календарно-робочий тиждень: на безперервно діючих підприємствах і устано­вах — п'ятиденний, на всіх інших — шестиденний.

У 1926—1929 роках значного розвитку набула промис­лова кооперація. 16 травня 1928 року ВУЦВК і РНК УСРР затвердили Положення про промислову кооперацію. По­ложення регулювало трудові відносини членів промисло­вої артілі, зокрема: питання виникнення і припинення трудових відносин, випробувального терміну, техніки без­пеки, охорони праці тощо.