54. Цивільне право в 2 половині 19 ст.

Пореформений період характеризувався застосуванням в Україні поряд із Зводом законів Російської імперії нового законодавства. Цивільне і кримінальне право по повнилося новими нормами. Проводилася робота, спрямована на кодифікацію цих галузей права. Імператор Олександр II 20 листопада 1864 р. Затвердив Судові статути, які 1893 р. Офіційно приєднані до Зводу законів як 16-й том. До Судових статутів увійшли чотири великі акти:

1) встановлення судових установ; 2) Статут цивільного судочинства; 3) Статут кримінального судочинства; 4) Ста­тут про покарання, що накладаються мировими суддями. Внаслідок видання статутів цивільного і кримінального судочинства завершилося виділення у самостійні галузі кримінального процесуального і цивільного процесуаль­ного права.

Головним джерелом цивільного права залишався 10-й том Зводу законів. Деякі норми у ньому змінені відповід­но до селянської реформи. Селяни стали активнішими учасниками цивільних правовідносин. Вони могли купу­вати і продавати, а також укладати інші угоди. У нормах цивільного права приділялася значна увага регулюванню різних відносин, пов'язаних з дальшим розвитком проми­словості й торгівлі. З'явилося чимало нових норматив­них актів, що регулювали правове положення приватних підприємств.

Але ці зміни не ліквідували загалом феодального ха­рактеру Зводу законів і часто мали половинчастий харак­тер. Так, у зв'язку зі скасуванням кріпосного права селяни були вилучені з переліку об'єктів власності, у зако­нах про стани перелічувалися надані їм особисті та май­нові права. Але водночас яскравим пережитком було збереження у Зводі таких положень, як віднесення до об'єктів власності нерухомого майна, зокрема поміщиць­ких земель, на яких проживали тимчасовозобов'язані се­ляни. Цивільне право, як і раніше, обмежувало право розпорядження родовими, заповідними і майоратним» маєтностями. Законодавець в інтересах дворян-поміщиків турбувався про те, щоб ці маєтності залишалися неподільними. Зберігався принцип, встановлений Соборним уложенням 1649 р., щодо викупу родових маєтностей. Про­довжували діяти деякі норми звичаєвого права, що обме­жували права селян, хоч вони і звільнилися від кріпосної залежності. Ці обмеження стосувалися права власності селян на землю. Селяни не могли вільно розпоряджатися своїми земельними наділами. Більшість правочинів, пов'я­заних із землею, могла відбуватися тільки за згодою селянської общини.

Серед законів другої половини XIX ст. І сенатських рішень вирізняється група актів, що повинні були регу­лювати земельні відносини у Правобережній Україні. Вони встановлювали пільги або обмеження на придбання землі залежно від національної належності покупців.

Розвиток промисловості сприяв прийняттю законодав­чих актів, які регулювали питання праці та зарплати. Ці фабричні закони поклали початок становленню і розвитку нової галузі права Російської імперії — фабричному пра­ву. До них належали закони: Про малолітніх працюючих на заводах, фабриках і мануфактурах 1882 р., Про забо­рону нічної праці малолітніх та жінок на заводах, фаб­риках і мануфактурах 1885 р., Про нагляд за закладами фабричної промисловості та про взаємовідносини фабри­кантів і робітників 1886 р., Про тривалість і розподіл робочого часу в закладах фабрично-заводської промис­ловості 1897 р. Тощо. Однак царизм поширив фабричні закони лише на центральні губернії європейської Росії, в інших регіонах вони вводилися із затримкою або взагалі не були запроваджені. Так, в Україні закон 1886 р. Про нагляд за закладами фабричної промисловості та про взаємовідносини фабрикантів і робітників ввели у Київ­ській, Волинській, Подільській, Харківській, Херсонській губерніях тільки через сім років — 1894 р. На Таврій­ську, Полтавську і Чернігівську губернії цей закон поши­рився ще пізніше.