4. Формування державності у сх.. Слов»ян. Утворення Київської Русі

Вперше у писемних джерелах про слов'ян згадується на рубежі нашої ери, причому вони були автохтонами Східної Європи і жили тут ще в епоху раннього заліза. Однак у джерелах того часу їх називали скіфами. Так, деякі дослідники вважають, що скіфи-орачі були слов'я­нами. З початку І тис. Н. Е. Слов'яни виступають у пи­семних джерелах вже під назвою венедів. Згідно з пові­домленнями античних авторів, венеди займали землі у басейні Вісли, від північних схилів Карпат аж до Бал­тики, і були сусідами германських, сарматських і фін­ських племен. Вся північна і західна частини території" сучасної України в той час були заселені слов'янськими (венедськими) племенами.

Трохи пізніше поряд з венедами у писемних джере­лах з'являються дві нові назви для визначення слов'ян:

Анти і склавши. Хоча значення і походження цих тер­мінів і досі не з'ясовані, але в них уперше відбито поділ слов'ян на західних (склавини) і східних (анти). Останні жили на землях між Дніпром і Дністром, їх територія охоплювала також Лівобережжя Дніпра.

Стосовно питання про те, хто такі анти і яке відно­шення вони мали до східних слов'ян загалом, існують різні думки. Деякі дослідники вважають, що назва «анти»? Охоплює всіх східних слов'ян, інші — тільки певну ча­стину. Так, відомий російський учений О. Шахматов (1864—1920) уперше в історії вітчизняної науки створив цілісну концепцію етногенезу слов'ян, послідовно дотри­муючись думки про спільне походження слов'ян. Його дослідження засвідчили, що на початку VI ст. Із спільної мови слов'ян внаслідок розселення і розпорошення сфор­мувалися три підгрупи: західнослов'янська, з якої зго­дом розвинулися такі мови, як польська, чеська та сло­вацька; південнослов'янська, — з неї виникли болгар­ська, македонська та сербохорватська; східнослов’янська з якої розвинулися українська, російська та білоруська мови.

У VI ст. Розпочався наступ антів разом зі спорідне­ними склавінами на балканські володіння Візантії. До середини VI ст. Це були походи з метою захоплення по­лонених і здобичі, але вже після війни 550—551 рр. На візантійських землях оселилася частина антів і склавінів. Упродовж наступних десятиліть розселення антів відбувалося дуже швидко й у 80-х роках VI ст., призвело до повної слов'янізації північних Балкан. У зв'язку з вторгненням сюди 568 р. Аварів (великий союз кочових племен тюркського походження) і заснуванням у Тран­сільванії (сучасна Румунія) Аварського каганату, розпо­чалися аваро-слов'янські війни, що на початку VII ст. Спричинило розпад антського політичного об'єднання. Основна маса його населення відступила на північ від Чорного моря — на По

Лісся, Київщину, Чернігівщину. В основі їх життя був поділ на племена. Сформувалися нові племінні групи, що визначили остаточний поділ слов'ян на східних, південних і західних, який зберіга­ється й досі.

З розпадом первіснообщинного ладу і формуванням класів виникли умови для створення держави. Найраннішим державним утворенням у південних слов'ян було Болгарське царство (VII ст.), в яке, крім слов'янських племен, ввійшло і було асимільоване ними тюркомовне плем'я болгар. У західних слов'ян існувала ранньофео­дальна держава Само, куди входили словаки, морави, чехи, словенці й лужицькі серби, а пізніше — Великоморавська держава. Східні слов'яни, в яких спочатку існу­вали ранньофеодальні державні утворення Артанія, Куявія, Славія, згодом утворили велику давньоруську держа­ву — Київську Русь.

Формування державності на території України (наз­ва вперше згадується 1187 р.) Відбувалося впродовж тривалого історичного періоду у процесі розпаду первіс­нообщинного ладу східних слов'ян, який особливо виявив­ся VI—IX ст., в умовах зародження феодальних від­носин і переходу від первіснообщинного до класового суспільства. У східнослов'янських племен проходив про­цес майнової диференціації, чіткого поділу населення на групи, що посідали різне суспільне становище, а також становлення станової ієрархії на чолі з феодальною верхівкою.

Територія Русі IX ст. — це землі Київського, Черні­гівського і Переяславського князівства. Політичний роз­виток Київської Русі, всупереч твердженням основопо­ложників норманської теорії походження слов'янської держави (німецьких учених Г. Байєра, Г. Міллера і А.. Шлецера), відбувався не під впливом зовнішніх факторів, які могли тільки прискорити або загальмувати цей процес. Цей розвиток був аналогічний розвиткові шшпх країн, який завершився утворенням держави.

З кінця IX ст. Руська земля стала центром, політич­ним і територіальним ядром утворення обширної єдиної держави східних слов'ян, що закріпила за собою назву Русь. У процесі формування класового суспільства східні слов'яни перейшли від первіснообщинного ладу до фео­дального, обминувши рабовласницький. Така своєрідність" історичного розвитку пояснюється певними обставинами. Масовому використанню рабської праці у землеробстві перешкоджали суворі кліматичні умови, за яких утри­мання раба було надто дорогим і тому нерентабельним Затримувала розвиток рабоволодіння у східнослов'янському суспільстві й сільська община (верв). Важлива значення мала відсутність обширних заселених сусідніх територій, що могли б стати джерелами великої кілько­сті рабів — полонених. Окрім цього, рабовласницький лад в інших країнах тоді вже відмирав і деякі слов'яни навіть брали участь у ліквідації рабовласницької держа­ви Візантійської імперії (походи слов'ян на Візантію), часто діючи спільно з візантійськими рабами.

Першим із давньоруських князів, які об'єднували під своєю владою Київ і Новгород, був Олег (879—912 рр.). Він походив з норманів (варягів). За свідченням літо­писців, після смерті Рюрика (879 р.) Олег князював у Новгороді. Очоливши новгородську дружину, у складі якої були наймані варяги, Олег 882 р. Здобув Смоленськ, Любеч і, вбивши Аскольда та Дира, оволодів Києвом. Літопис приписує Олегові слова, сказані про Київ: «Це буде мати городам руським». Підкоривши 883—885 рр. Деревлян, сіверян, радимичів, розширив територію Київ­ської держави. Політику Олега продовжував Ігор (912— 945 рр.). Під час спроби повторного збору данини (полюд­дя) з землі деревлян, що жили на північному заході від Києва, Ігор був убитий. Його дружина Ольга (946— 960 рр.) Жорстоко помстилася деревлянам за смерть, чо­ловіка. Вона не вела воєн. Присвятивши життя мирній праці, Ольга прийняла християнство. Зате багато походів провів єдиний син Ольги Святослав (960—972 рр.). Під час повернення з нечисленною дружиною з Болгарії до Києва біля Дніпрових порогів його вбили печеніги.

Утворення Київської держави мало велике значення для історії. Воно визначило дальший розвиток українсь­кого народу. Державна єдність створювала сприятливі умови для розвитку політичного ладу, економіки і куль­тури. Зростала військова могутність, внаслідок якої Київська держава стала заслоном для Центральної Європі та Візантії від нападу східних кочівників. Ця державі була добре відома на міжнародній арені, про що засвідчують, зокрема, династичні зв'язки київського князя Яро слава Мудрого з багатьма західноєвропейськими двора ми. Ярослав одружився з дочкою шведського короля Олафа Інгігердою (Іриною); перебував також у другому шлюбі з дочкою візантійського імператора Анною. Дочка Ярослава — Єлизавета — була дружиною норвезького короля Гаральда Суворого, а після його загибелі (1066 р.] Вийшла заміж за короля Данії Свена Єстрідсена. Друга дочка Анна була замужем за французьким королем Генріхом І. Після смерті чоловіка 1060 р. Була регентшек й під час неповноліття сина Філіпа І впродовж 15 років правила Францією. Третя дочка Анастасія стала дружиною угорського короля Андраша І. Сестра Ярос. Була дружиною польського короля Казимира П^{1 п} Ізяслав одружився з німкенею.