49. Генерал-губернатор і губернатор в 2 пол 19 ст.

Зміни у політичному становищі України спрямовувалися на посилення національного гніту. У 1863 р. Був ви­даний Валуєвський циркуляр — розпорядження царського уряду про заборону друкувати українською мовою. Автор циркуляру — крайній реакціонер, міністр внутрішніх справ П. Валуєв заявляв, що «ніякої окремої малоросій­ської мови не було, немає і бути не може». За циркуляром заборонялося друкувати українською мовою будь-яку лі­тературу, крім художньої, проте царська цензура під різ­номанітними приводами обмежувала і її друкування. Тому з 1863 р. Видання книг українською мовою у межах Ро­сійської імперії майже припинилося.

Ще реакційнішим був Емський акт 1876 р. — розпо­рядження царського уряду, спрямовані на придушення української культури, підписані ЗО травня 1876 р. Імпе­ратором Олександром II у м. Емсі (Німеччина) — звідси його назва. Емський акт доповнював Валуєвський цирку­ляр 1863 р. Помічник куратора Київського учбового окру­гу М. Юзефович надіслав імператорові доповідну записку про так званий українофільський рух і приховане зазі­хання на державну єдність Росії. У відповідь на це Емським актом заборонялося ввозити до Росії з-за кордону українські книжки, видавати оригінальні твори україн­ською мовою та українські переклади з російської й іно­земних мов, не дозволялися театральні вистави україн­ською мовою. На підставі акту було закрито громади — організації української ліберальної інтелігенції в Україні (першу українську громаду засновано у Києві 1859 р.)„ припинив діяльність Південно-Західний відділ Російського-географічного товариства у Києві, в роботі якого брали участь представники демократичної інтелігенції (М.. Лисенко, С. Подолинський, О. Косач, П. Чубинський та ін.).

Валуєвський циркуляр і Емський акт стали проявом шовіністичної політики царизму. Проте курс царизму на русифікацію не знайшов повної підтримки серед прогре­сивної частини російського суспільства. Так, деякі відомі російські вчені виступили на захист української культури. Спеціальна комісія Імператорської Академії наук вимагала скасувати циркуляр 1863 р. Та акт 1876 р.

В управлінні країною царизм зберігав стару феодаль­ну систему державних органів і посилював їх владу. В умовах розвитку національно-визвольного руху державні органи наділялися у деяких випадках надзвичайними повноваженнями та особливими правами. Проявом цих тен­денцій в адміністративно-політичному устрої України було утворення нових генерал-губернаторств. Влада генерал-губернатора стала владою адміністративно-політичною, а до проведення судової реформи 1864 р. — також вищою судовою владою. Губернатори вважалися безпосереднім органом вищої урядової влади у губерніях. Апарат _ гу­бернського і повітового державного управління зберігав переважно структуру попереднього періоду. Губернськими органами були губернські правління та органи міністерств:

Казенна палата, управління державного майна. У повітах адміністративно-поліцейське управління здійснювали зем­ські суди.

Система губернського управління складалася з губерна­тора, губернського правління та губернських установ галу­зевого управління — казенної палати, рекрутського при-сутствія, присутствія поліції, суду та інших органів, підпо­рядкованих губернатору.

Губернське державне управління здійснювалось при участі станових органів — дворянських зборів на чолі з предводителями дворянства.

У підпорядкуванні губернського апарату знаходився повітовий апарат управління. Він був створений в першій половині XIX ст. По всій Україні, за винятком Криму. Си­стема повітового управління, головну роль в якій відіграв земський суд, включала повітове казначейство і митні ус­танови, повітове правління державних маєтностей та ін.