44. Цивільне право в І рр. 19 ст.

Джерела права різних частин України, що входили до складу Російської імперії, до 40-х років XIX ст. Мали пев­ні відмінності. У Слобідсько-Українській губернії застосо­вувалось російське законодавство. У лівобережних (Пол­тавська, Чернігівська) і правобережних (Київська, Во­линська, Подільська) губерніях діяли ті ж нормативні акти, що й у XVIII ст.: Литовський статут і збірники маг­дебурзького права. Але до початку 40-х років у цих регіо­нах поширилося застосування російського законодавства, а 1840—1842 рр. Було введено у дію Звід законів Росій­ської імперії та відповідно виключено застосування норм Литовського статуту.

Під впливом нових умов суспільно-політичного розвит­ку, враховуючи невдачі кодифікаторів XVIII ст., в урядо­вих колах поширювалася думка про те, що необхідно встановити єдиний порядок застосування правових норм, зовсім усунути місцеві особливості. На таких позиціях стояла Комісія для складання законів 1804 р., а пізніше — наприкінці 20-х—на початку 30-х років XIX ст. — імпера­торська канцелярія (при Миколі І вона фактично стояла над усім апаратом управління). Головою кодифікаційної комісії був міністр юстиції П. Завадовський. В її складе створено три експедиції. Компетенцію першої експедиції становила кодифікація основ права і загальноімперського законодавства Росії. До завдань другої експедиції нале­жала кодифікація права окремих провінцій, у тому числі складення окремого кодексу для України. Третя експеди­ція редагувала вироблені проекти.

Над кодифікацією права України у складі другої ек­спедиції працювали дві групи. Перша, очолена А. Пов­станським, займалася правом правобережних, а друга — на чолі з українським правознавцем Д. Давидовичем — правом лівобережних губерній. Наслідком роботи групи Повстанського став проект «Зводу місцевих законів губер­ній і областей, приєднаних від Польщі». Група Давидовича підготувала «Зібрання цивільних законів, які діють в Малоросії», що увійшли в літературу як «Зібрання ма­лоросійських прав» 1807 р.

Зібрання малоросійських прав стало кодифікованим збірником норм цивільного права, що діяли на початку XIX ст. У Чернігівській і Полтавській губерніях. Джере­лами його були норми звичаєвого права та збірники польсько-литовського і магдебурзького права, зокрема Литовські статути, а також Саксонське зерцало. Зібрання поділялося на три частини (викладені у п'яти книжках):

1) правові норми, що визначали правоздатність і дієздат­ність особи, порядок шлюбу, майнові та особисті взаємо­відносини подружжя, батьків, дітей; 2) право зобов'я­зань, зокрема з питань осудності, виявлення волі, дого­ворів та зобов'язань, які з них випливають; 3) правові норми, що регулювали майнові відносини (про володіння і власність, способи набування права власності, спадщи­ну, про давність тощо). Офіційного затвердження зібран­ня не отримало і лише частково увійшло до Зводу законів Російської імперії.

У 1809 р. Кодифікаційну комісію поділено на шість від­ділень. Складати зводи для українських губерній доруче­но шостому з них. Однак фактично кодифікаційні роботи були зупинені до 20-х років XIX ст., а 1826 р. Комісію для складення зводів перетворено на друге відділення ім­ператорської канцелярії/ яке очолив виходець із Закар­паття, перший ректор Петербурзького університету М. Балуг'янський. Тут він працював пліч-о-пліч з відомим ро­сійським кодифікатором права М. Сперанським. Нелегко розмежувати ступінь участі кожного з них у кодифікацій­них роботах. Внаслідок величезної праці було складено та опубліковано 1830 р. Повне зібрання законів Російської імперії в 46 томах (охоплює у хронологічному порядку законодавство з 1649 по 1825. Р.) І через два роки — Звід законів Російської імперії в 15 томах, до якого увійшло діюче законодавство, систематизоване за галузями права (цивільному праву відведено 10-й і кримінальному — ос­танній, 15-й том). Звід набув чинності з 1 січня 1835 р. Водночас спеціальною групою у складі другого відділення на чолі з професором Київського, а пізніше — Москов­ського університету І. Даниловича був підготовлений обширний Звід місцевих законів західних губерній (губерній Правобережної України і Білорусі) — добре системати­зований збірник матеріального і процесуального цивільного права. У 1838 р. Його схвалила Державна рада (створена 1810 р. Як законодорадчий орган при імператорі), але сили діючого джерела права він так і не отримав. У 1840 р. На Лівобережну і 1842 р. На Правобережну Україну по­ширилося загальноімперське цивільне і кримінальне зако­нодавство. Для Правобережної України місцеве право-було скасоване беззастережно, а в Чернігівській і Пол­тавській губерніях, тобто на території Лівобережної Ук­раїни, допускалося застосування тільки тих норм місце­вого цивільного права, які увійшли до Зводу законів Ро­сійської імперії. Таких у Зводі з усіх 3979 статей було тільки 53, що стосувалися права спадщини і сімейного права.

Порівняно зі скасованим в Україні Литовським ста­тутом правова система за Зводом законів Російської ім­перії мала сучасніший характер, хоча загалом залишалася феодальною. Вихідним положенням регулювання цивіль­них правовідносин була нерівна правоздатність та діє­здатність за ознакою станової, національної, релігійної приналежності, за статтю, місцем проживання, прина­лежністю до законно- або незаконнонароджених тощо. Ре­акційність таких пунктів правового регулювання відверто проявлялась у тих нормах, що закріплювали безправ'я-кріпосних селян і міських низів. Якщо дворяни мали право володіти нерухомим майном і кріпосними людьми, то се­лянам, котрі навіть отримали свободу, було заборонено виділятися з общин і закріплювати за собою у приватну власність наділ, який знаходився у їх користуванні.

Щоправда, у Зводі законів вперше в історії російсько­го законодавства подано визначення поняття права влас­ності. Як права володіти, користуватися і розпоряджатися майном. Це право у деяких випадках обмежувалося серві­тутами, відомими ще з XVIII ст. Захистом закону кори­стувалося не тільки право власності, а й право володіння, яке розглядалося як особливий правовий інститут. З'яви­лися нові пункти у зобов'язальному, спадковому і сімей­ному праві, але загалом залишено чимало від старого. Так, заборонялося заповідати родове майно, за винятком випадків, коли володілець родового маєтку був бездітним. Тоді він міг заповідати майно одному з близьких або да­леких родичів. Чоловік мав право особистої влади над дружиною. Вона повинна була йти за ним, коли він пе­реселявся, змінював місце служби тощо. Чоловік міг вимагати здійснення цього права через поліцію. Паспорт дружині видавався поліцією тільки за згодою чоловіка. Дорослі діти, які проживали з батьками, не мали права вступати у зобов'язання і видавати векселі без згоди батьків.