43. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД в І рр.. 19 ст.
25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49
50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99
100 101 102 103 104 105 106
З метою збереження кріпосницьких порядків самодержавство проводило політику зміцнення централізованої поліцейсько-бюрократичної монархії, намагаючись різними реакційними заходами перешкодити еволюції, що відбувалася у феодальні Росії.
Соціально-економічна та національна політика самодержавства визначила систему державного управління і зміни, що проходили у першій половині XIX ст. Тенденція зміцнення поліцейсько-бюрократичної самодержавної системи зумовила остаточну ліквідацію решток автономії управління в Україні й посилила її підлегле щодо російського самодержавства становище. Запроваджений в Україні механізм політичного управління був створений таким чином, щоб максимально забезпечити національне пригнічення. У першій половині XIX ст. Було завершено перетворення намісництв на губернії, створено місцевий апарат управління за зразком губерній центральної Росії.
У 1803 р. Кількість українських губерній збільшилася до дев'яти: Київська, Волинська, Подільська, Чернігівська, Полтавська, Слобідсько-Українська (1835 р. Перейменована на Харківську), Катеринославська, Таврійська і Херсонська. Територія кожної губернії поділялася на повіти. Окремі губернії об'єднувалися у генерал-губернаторства. Наприклад, 1832 р. З Київської, Волинської та Подільської губерній було створено єдине Київське генерал-губернаторство.
Управління Україною в системі центральних органів державної влади та управління здійснювали імператор і створені 1802—1811 рр. Міністерство внутрішніх справ і галузеві міністерства, що мали органи у системі місцевого управління Україною. Адміністративний апарат на місцях очолював у кожному генерал-губернаторстві відповідно генерал-губернатор, а в губерніях був представлений губернаторами та адміністративно-поліцейськими губернськими установами. Імператор призначав генерал-губернаторів і губернаторів переважно з вищих військових чинів — армійських генералів.
Широкі повноваження, надані генерал-губернаторам фактично означали їх необмежену владу і повну сваволю.
У їх розпорядженні знаходилися війська, які використовувались для придушення народних повстань. Система губернського управління складалася з губернатора й очолюваного ним губернського правління (віце-губернатор, радники, прокурор, канцелярія) та губернських установ галузевого управління — казенної палати, рекрутського «присутствія», «присутсвія» поліції, суду, інших органів, підпорядкованих губернаторові. Губернському апаратові підпорядковувався повітовий апарат управління. Головну роль у системі повітового управління виконував земський суд (до 1837 р. Називався нижнім земським судом). Він був одночасно адміністративно-поліцейським і судовим органом, виконував функції нагляду за станом порядку, забезпечував виконання повинностей і сплату податків тощо.
На відміну від центральних губерній, де земський суд обирався дворянськими зібраннями і мав, крім засідателів-дворян, ще по два засідателі від державних селян, у губерніях України (за винятком Слобідсько-Української) склад земських судів призначався губернським правлінням, причому тільки з дворян. Земські справники — голови суду — призначалися Сенатом за поданням губернатора, погодженим з міністром внутрішніх справ. Повіти поділялися на стани. Для управління державними селянами були створені волості. Волості очолювали волосні правління з волосного голови, старост і писаря. Управління у містах здійснювалося поліцейськими органами — управами благочиння, що підлягали губернатору. В Одесі, Херсоні та Феодосії (до 1783 р. — Кафа) 1803 р. Були створені градоначальства, де всі функції місцевої влади зосереджувалися у градоначальників. Вони наглядали за судочинством цих міст і отримували безпосередні розпорядження, вказівки від імператора та міністра внутрішніх справ.
Судова система в Україні на початку XIX ст. Не була одноманітною. Суд перебував у руках чиновників-дворян. Судову систему пронизував бюрократизм, у судах існували тяганина і хабарництво. У Слобідсько-Українській, Херсонській, Катеринославській (тепер Дніпропетровська обл.) І Таврійській губерніях судову систему ^привели відповідно до судової системи корінних губерній Центральної Росії. Судами першої інстанції були станові суди: у повітах — земські суди для дворян і селян; у містах магістрати та ратуші для купців і міщан. Другою інстанцією для них вважалися губернські суди (палата кримінального і палата цивільного суду). Окрім того, в Одесі створили ще комерційний суд, а у губерніях — совісні суди для розгляду справ про злочини божевільних і неповнолітніх та надвірні суди, які розглядали кримінальні та цивільні справи осіб, станову належність яких нелегко було визначити (різночинці), а також чиновників і військовослужбовців, котрі тимчасово перебували там у справах служби.
У правобережних (Київській, Волинській і Подільській) губерніях структура судової системи була іншою. Судову систему тут очолював головний суд, який став апеляційною інстанцією для судів повітових, підкоморських, магістратів і ратуш. Повітовий суд вважався становим судом для дворян і селян, магістрати і ратуші — становими судами у містах. Підкоморський суд — це становий суд першої інстанції у межових справах. Совісні суди у цих губерніях не існували.
Головний суд складався з двох департаментів —цивільних і кримінальних справ. Компетенція суду була однотипна з компетенцією палат кримінального і цивільного суду інших губерній. Окрім цього, у зв'язку з відсутністю у цих губерніях совісних судів, головним судам були підсудні також справи про малолітніх і божевільних злочинців. Після розгляду в головному суді ці справи поступали в обов'язковому порядку в 5-é департамент Сенату. До підсудності головного суду належали також справи, які становили компетенцію надвірних судів до їх ліквідації у Волинській і Подільській губерніях 1802 р. На вироки та рішення головного суду апеляція і скарги подавалися до Сенату.
Виконання судових вироків відповідно до Литовського статуту проводили у повітах повітові, а в містах — міські суди. У 1812 р. Був уведений єдиний у всій Російській імперії порядок виконання судових вироків: воно передавалося у містах — міській поліції, повітах — нижнім земським судам.
Судова система у Лівобережній Україні за місцевими особливостями була подібна до системи Правобережної України. Головною судовою інстанцією вважався генеральний суд, що мав таке ж значення, як палати кримінального та цивільного суду в Слобідсько-українській, Херсонській, Катеринославській, Таврійській губерніях і головний суд у губерніях Правобережної України. Особливістю генерального суду було те, що старшому з генеральним суддів доручалось у випадку відсутності губернатора і віце-губернатора тимчасове управління губернією. Генеральний суд складався з двох департаментів, кожен з яки? Укомплектовувався генеральним суддею та двома радниками, призначеними урядом і п'ятьма засідателями, котрі обиралися від дворянства щотри роки. Повітовий і підкоморський суди будь-яких відмінностей порівняно з судами у Київській, Волинській і Подільській губерніях не мали.
Діяльність усіх судів у губерніях була підконтрольною губернаторам. Кримінальні справи в обов'язковому порядку подавалися губернаторам для ознайомлення. У випадку розбіжності між думкою губернатора і вироком суду справа передавалася до Сенату. Останній, як правило, підтримував думку губернатора, позбавляючи сили вирок кримінальної палати, головного або генерального суду.
25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49
50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99
100 101 102 103 104 105 106 Наверх ↑