42. СУСПІЛЬНИЙ ЛАД в першій половині 19 ст.
25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49
50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99
100 101 102 103 104 105 106
Соціально-економічний розвиток України у першій половині XIX ст. Відбувався за загальними закономірностями, характерними для Російської імперії. Визначально? У цей період була криза феодально-кріпосницького ладу формування елементів нового, капіталістичного ладу.
Факторами, що найбільше сприяли розвиткові економіки України, став технічний переворот і переростання мануфактурного виробництва у промислове, виникнення нових галузей промисловості, зміцнення господарської спеціалізації районів, зростання міст, розвиток торгівлі. Кріпосництво об'єктивно гальмувало формування соціальне економічного устрою.
Населення України за становим критерієм поділялося на дворянство, духовенство, міських жителів і селянство Перші два стани звільнялися від сплати податків. Міщани і селяни відносилися до податкових станів.
У першій половині XIX ст. Політика царизму щодо дворянства України спрямовувалася на подальше зрівняння його у правах з дворянством Росії. За національним складом російське дворянство було неоднорідним. Основну частину дворянства Лівобережжя становила українська козацька старшина, яка XVII—XVIII ст. Оформилася у клас феодалів. На Правобережжі дворянством вважалася українська і польська шляхта. У степових губерніях України, що освоювалися внаслідок роздавання земельних масивів, переважали російські поміщики.
Кількість російських дворян у всій Україні постійне збільшувалася. Загальною політикою царського самодержавства щодо дворянського стану була політика підтвердження і зміцнення прав цього стану. У 1801 р. Підтверджена Жалувана грамота дворянству 1785 р. Закон 1827 р. Закріпив за дворянами право створення ремісничого виробництва, фабрик і заводів у містах без обмеженої кількості робітників. З метою збереження економічної основи дворянства/1845 р. Виданий закон про майорати (лат. Majoratus, від major — більший, старший), що зупинив роздроблення поміщицької земельної власності. Закон встановив порядок спадкування нерухомого майна (найчастіше землі), за яким воно передавалося старшому в родині, сім'ї.
Водночас царське самодержавство надавало чимало переваг російському дворянству — поміщикам і чиновникам, зокрема у губерніях Правобережної України. Так, за указом 1810 р., особи, котрі отримали орендні маєтки â губерніях Правобережжя як нагороду за «відмінну і
Старанну» службу, звільнялися від податків. У 1841 р. Російським орендаторам продовжено термін оренди па пільгових умовах. У 1832 р. За чиновниками російського походження, призначеними на службу в Подільську і Волинську губернії, збережені понад платню пенсії за попередню військову чи цивільну службу.
Духовенство, як і раніше, поділялося на чорне (чернече) і біле (приходське). Воно звільнялося від особистих податків і повинностей, військових постоїв, тілесних покарань. У першій половині XIX ст. Було дозволено вступати до лав духовенства представникам інших станів. Дозволявся також вихід з духовного сану, причому діти колишніх священиків отримували звання спадкових почесних громадян.
Колонізація степової частини України, розвиток промисловості й торгівлі зумовили процес утворення нових міст, зростання старих. Міста поділялися на губернські, повітові, заштатні (які не були адміністративними центрами) та містечка. Все міське населення поділялося на купців, міщан, цехових і так званих робочих людей.
У 1832 р. Верхівка купецтва отримала деякі переваги, зокрема почесне громадянство. Категорія почесних громадян, названа у царському указі станом, була створена, щоб запобігти проникненню до дворянського стану інород-них елементів. Почесні громадяни звільнялися від подушного податку, рекрутської повинності, тілесних покарані і мали право брати участь у виборах і бути обраними на міські громадські посади.
Міщани вважалися податковим станом і сплачували подушне, а з 1816 р. Платили податки на будівництво шляхів сполучення, виконували рекрутську та інші повинності. Однак 1832 р. Вони отримали право на придбання у місті земельних ділянок для торговельної та промислової діяльності.
Велику частину населення України становило селянство. Царськими указами 1800, 1804, 1808 і 1828 рр. Завершено окріпачення всього селянства України. Правове становище державних селян (велика станова група селян, котрі користувалися державною (казенною) землею і були феодальне залежними від держави) визначалось тим, що вони були зобов'язані сплатити державні податки і феодальні повинності. Податки селяни сплачували як піддані держави, повинності — як феодальне залежні від неї. За характером державні повинності були грошовими і натуральними.
У першій половині XIX ст. Царський уряд перетворив державних селян на ізольовану від народу військову касту, яку при потребі можна було б використати для придушення виступів. Одночасно уряд сподівався зменшити витрати на утримання армії, але збільшити її чисельність. В Україні військові поселення почали створювати 1817 р. На території Слобідсько-Української (пізніше Харківської) губернії. Селяни, перетворені на військових поселенців, ставали довічними солдатами, їхніх дітей з семи років зараховували до кантоністів (нім. Kantonist — новобранець, франц. Canton — військовий округ), а з 18 років — у військові частини, де вони перебували до 45 років, потім переходили на нестройову військову службу.
Військові поселенці були одночасно селянами і солдатами. Для них встановлювався суворий режим, що регламентував усе їхнє життя. У «розпис» входили не тільки військова муштра, сільськогосподарські роботи, а навіть сон і народження дітей. За найменшу провину поселенців жорстоко карали. Формально вони мали працювати три дні на казну і три дні на себе; насправді ж вони працювали на казну весь тиждень, бо «уроки» були такі великі, що «урок на день» треба було відробляти два-три дні. В умовах зростання селянського руху (повстання бузьких козаків 1817 р., Чугуївське повстання на Харківщині 1819 р., Шебелинське повстання також на Харківщині 1829 р. Тощо) під час глибокої кризи феодально-кріпосницької системи 50-х років царський уряд змушений був 1857 р. Ліквідувати військових поселенців, перевівши їх на становище державних селян. Величезну кількість (за переписом — ревізією — 1810 р. Їх налічувалося 60,5%) становили поміщицькі селяни. Вони вважалися власністю дворян-поміщиків. Внаслідок цього поміщик здійснював щодо селян усю повноту адміністративної, поліцейської та судової влади. Поміщицькі селяни зобов'язані були сплачувати такі ж податки і виконувати натуральні повинності, як і державні селяни, цілком залежали від сваволі поміщика. Поміщики розпоряджалися самим селянином і його господарством, переселяли їх у помістя інших місцевостей, продавали або обмінювали їх, регламентували сімейний побут. У Новоград-Волинському (тепер Житомирської обл.) 1823 р. Виникло ще Товариство об'єднаних слов'ян (засновники — брати Борисови), яке висунуло ідею добровільного об'єднання слов'янських народів у формі федеративної республіки. Декабристський рух, що мав відгуки і на західноукраїнських землях, закінчився невдалим повстанням 14 грудня 1825 р. У Петербурзі і повстанням Чернігівського полку на Київщині 29 грудня 1825 р., яке також було придушене. Зауважимо, що видатним представником когорти демократів в Україні у період загострення кризи феодально-кріпосницького ладу був Тарас Шевченко. Наприкінці 50-х років з критикою кріпосницького ладу виступала письменниця Марко Вовчок (Марія Вілінська, по чоловікові Маркевич).
25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49
50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99
100 101 102 103 104 105 106 Наверх ↑