30. Становлення права української держави в 1648-1654 рр.

За Березневими статтями в Україні продовжувала дія ти попередня правова система, тобто та, що склалася у період народно-визвольної війни. Велику роль виконувало звичаєве право, що регулювало широке коло суспільних відносин за принципом «ведлуг звичаю давнього». Норми звичаєвого права широко застосовували судові та адміні­стративні органи, вони були основним джерелом при скла­данні збірників права, проведенні кодифікаційних робіт, розробці нормативних актів. Значне місце у правовій си­стемі посідала  нормотворча діяльність гетьманської влади.

Цьому періодові властиво і те, що на визволеній від поляків території зберігалися деякі джерела польсько-ли­товського походження. Серед них вирізнялися окремі кня­зівські та королівські грамоти, постанови сейму, збірники і статути. Найважливішим був, звичайно, третій Литов­ський статут 1588 р., що діяв в Україні аж до середини XIX ст., а також різні збірники магдебурзького права, які регулювали відносини у так званих привілейованих містах, наділених правом самоврядування.

Важлива роль, безперечно, у регулюванні суспільних відносин належала Статтям Богдана Хмельницького, а та­кож договірним статтям, підписаним іншими гетьманами та козацькою старшиною, з одного боку, і російським уря­дом — з іншого. У цих договорах визначалося правове ста­новище України у складі Росії, порушувалися головні пи­тання внутрішнього життя України.

Поширилися нормативні акти гетьманської влади і Ге­неральної військової канцелярії, зокрема гетьманські уні­версали, ордери, інструкції, листи, декрети, грамоти, які були загальнообов'язковими і визначали правове станови­ще окремих установ, станів, осіб чи господарств. До лік­відації політичної та правової автономії України норми російського права не застосовувалися. Щодо Слобідської України, то при розгляді дрібних кримінальних справ чи. Спорів застосовувалися норми звичаєвого права, але згодом основним джерелом права стало російське зако­нодавство.

У південних районах, так званій Новоросії, також за­стосовувалися норми російського законодавства, у деяких випадках ще дотримувалися і норм звичаєвого права. Пра­вобережна Україна до кінця XVIII ст. Залишалася у складі Речі Посполитої. Тут діяли акти польського права, маг­дебурзьке право, Литовський статут, норми звичаєвого права. Тільки 1840—1842 рр. На територію всієї України була поширена чинність Зводу законів Російської імперії.

Отже, в Україні діяли різноманітні норми права, що часто суперечили одна одній і були значною мірою заста­рілими або дублювалися. Окрім цього, верхівка суспіль­ства України прагнула зрівнятися в правах з російським дворянством. Все це стало причиною проведення кодифі­каційних робіт у другій чверті XVIII ст.

Кодифікація українського права у XVIII ст. Розпочала­ся з ініціативи старшинської верхівки та шляхти, котрі намагалися закріпити свої права, а також відновити авто­номне становище України. Царський указ появився 22 серп­ня 1728 р. Під назвою «Рішучі пункти гетьману Данилу Апостолу» і став основою для створення першої спеці­альної кодифікаційної комісії, склад якої неодноразово змінювався.

Для підготовки кодифікації були використані Литов­ський статут 1588 р., збірники магдебурзького права («Право Хелминське», «Зерцало саксонів» П. Щербича, «Порядок прав цивільних» Б. Гроїцького, «Артикули права магдебурзького» тощо). Були підібрані акти царської влади церковного права, правові звичаї та узагальнення су­дової практики. Внаслідок цього 1743 р. З'явився збірник «Права, за якими судиться малоросійський народ». Він складався з ЗО глав, які поділялися на 531 артикул ї 1716 пунктів. До нього прикладалися інструкція кодифіка­ційної комісії, алфавітний реєстр, тобто покажчик, а та­кож «Степенний малоросійського військового звання поря­док після гетьмана» своєрідний табель про ранги. Отже, панівна верхівка домоглася введення норм, які б захи­щали їхні привілеї, право власності тощо.

Норми, вміщені у збірнику, обґрунтовували право на самовизначення, а це, зрозуміло, суперечило інтересам цар­ського уряду. Тому збірник був відправлений на доопра­цювання, ревізію та перегляд. Він так і не став офіційним джерелом права, однак його норми реально діяли, ними керувалися на практиці.

Були проведені деякі інші кодифікації, наприклад, збірник, розроблений кандидатом у члени генерального суду Ф. Чуйкевичем за дорученням гетьмана К. Розумовського, — «Суд і розправа у правах малоросійських» 1750. Р. Тут обґрунтовувалась ідея закріплення інтересів козацької старшини та шляхти, зокрема, необхідність від­новлення станових судів в Україні тощо. Крім цього, здій­снені приватні кодифікації, наприклад, «Книга Статут та інші права малоросійські» 1764 р., що стала посібником для суддів-практиків. На чолі з секретарем II Малоро­сійської колегії О. Безбородьком 1767 р. Був створений «Екстракт малоросійських прав» — систематизований збір­ник норм державного, адміністративного та судового пра­ва, складений так, щоб доказати необхідність відновлення автономного становища України. Оскільки ця ідея супе­речила політиці царизму, що активно проводилася стосовно України, збірник був переданий в архів.

У зв'язку з повною ліквідацією автономії України та введенням губернського адміністративно-територіального поділу, Сенат 1786 р. Розробив новий збірник, в основу якого покладені «Екстракт малоросійських прав» Безбородька, «Установлення про губернії» 1775 р. Та інші акти. «Екстракт із указів, інструкцій та установ» був затверд­жений Сенатом і розісланий на місця для практичного застосування.

Відомі також спроби кодифікувати право в Україні у першій чверті XIX ст. Але, як і попередні, у життя вони втілені не були. У процесі становлення єдиної правової системи на всій території Російської імперії на Україну 1840—1842 рр. Поширилося загальноімперське законодав­ство. Так закінчилася доба Гетьманщини як результат послідовної шовіністичної, великодержавної політики цар­ської Росії.

Український народ був позбавлений ознак державності аж до початку першої світової війни.

Розвиток і зміцнення феодалізму призвели до посилен­ня ролі нових джерел права, його кодифікації та подаль­шого розвитку основних галузей діючої системи права.

Продовжували розвиватися окремі інститути цивільно­го, спадкового, кримінального, процесуального та інших галузей прав. Суттєві зміни відбулися в інституті права власності на землю та в інших, тісно пов'язаних з ним правових відносин. Збереглися способи набуття землево­лодінь — спадкування, дарування, обмін, купівля-продаж, освоєння нових земель. У зв'язку з переходом землі, якою володіли раніше польські магнати і шляхта, у загально­військову власність з'явилися нові способи її набуття у приватне володіння — отримання на ранг за службу, пожалування з боку царя, гетьмана чи полковника, за дав­ністю володіння.

З правового боку всі земельні володіння поділялися на два види — вотчина і держання. Вотчинна форма земле­володіння внаслідок зміцнення і розширення кріпосниць­ких відносин ставала переважаючою. Вотчини були у повній власності і могли вільно відчужуватися шляхом спад­кування, обміну, купівлі-продажу тощо. Держання були тимчасовими володіннями: передача, пожалування земель на деякий термін конкретним володільцям за певні послу­ги, орендування землі.