25 Цивільне право в 14-16 ст.

У Литовській державі, зокрема в українських і білоруських землях, деякий час діючими джерелами права були Руська правда і руське звичаєве право. Великі князі й урядовці посилалися на них, вирішуючи справи.

 З кінця XIV ст. Почала розвиватися законодавча діяль­ність литовських князів, які видавали так звані привілеї (лат. Privata — приватний закон). Спочатку вони сто­сувалися окремих осіб чи питань і у письмовій формі стверджували вже існуючі порядки чи звичаї. Потім при­вілеї почали видавати групам осіб чи навіть станам.

У литовсько-українському праві оформились і були ґрунтовно врегульовані інститути власності, договірне право, право користування чужими речами, заставне право тощо.

Феодальна земельна власність розвивалася на основі розпаду общинної власності. Одним з видів такої влас­ності були так звані данини або держання. Данини — це земельні пожалування князя панам або шляхті з умовою служби. Вони давалися тимчасово або довічно. Згодом феодали домоглися від князя грамот на передання земель у вотчину, тобто спадкове володіння. Крім данини, були землі, власник яких мав право розпоряджатися ними. Ці володіння отримували за спадком, були куплені або пожалувані князем. Останні другим статутом прирівнювалися до перших двох видів, і їх володілець отримував необме­жене право розпоряджатись ними.

Володільці всіх земель служили князеві, тобто особи­сто і з визначеною кількістю воїнів виступали при необ­хідності у похід. Феодали, які відмовилися йти в похід, ка­ралися конфіскацією маєтків.

Було врегульоване право користування чужими реча­ми — сервітути. Вони поділялися на речові й особисті. До них належало право користуватись чужим лісом (брати матеріал на будову, дрова на паливо), право користування сінокосом, місцями для полювання, право прогону худоби тощо. Одночасно володільцю землі можна було заборо­нити змінювати течію річки, будувати греблі, мости, млини, якщо це могло перешкодити сусідам.

Договори у Литві складали, як правило, у письмовій формі, в присутності свідків. Іноді вимагалася реєстрація їх у судових книгах. Найпоширенішими були договори купівлі-продажу, найму, позички тощо.

Дальшого розвитку набуло заставне право, розроблене ще у Київській Русі. Застава існувала для забезпечення виконання договору. Заставлене нерухоме майно перехо­дило у володіння кредитора. Він ним і користувався, але навіть у випадку несплати боргу боржником не міг цього майна продати, чекаючи, поки боржник викупить своє майно, віддасть борг.

До прийняття християнства ос­новною формою шлюбу було викрадення нареченої. Ця форма зберігалася тривалий час, хоча різні закони, су­дебник, статути передбачали за це покарання. Після прий­няття християнства шлюб оформлявся вінчанням у церкві. Спочатку вимагалося, щоб на шлюб був дозвіл князя або місцевих правителів. Однак це відмінено 1447 р. У литов­ському праві встановився принцип спільності майна под­ружжя. Були норми, які регулювали правове становище приданого майбутньої дружини. Чоловік повинен був, зі свого боку, записати на користь дружини частину свого майна або так зване віно. Після смерті чоловіка віно ста­вало власністю дружини.

Як і в Київській Русі, у Литовській державі дружина відповідала за борги чоловіка. Чоловіки мали право від­давати кредиторам своїх дружин для відробітку боргу. Особисті права батьків були великі. Вони могли віддавати дітей для відробітку боргу, мали право всіляко карати дітей за непослух.

Спадкування проходили згідно з законом або запові­том. Дочки спадкували майно нарівні з синами. Вдова от­римувала довічне держання. Після неї майно переходило дітям.