22. Судові установи в 14-16 ст.

Майже до кінця XIV ст. Суд Великого князівства Литовського був подібний до суду Київської Русі. Вся повнота судової влади належала Великому кня­зеві, а на місцях — спочатку удільним князям, потім на­місникам, воєводам, старостам, державцям, тіунам, тобто суд не був відділений від адміністрації. Міські та сільські громади мали свої, виборні суди. Князь розглядав скарги на рішення всіх нижчестоящих судів (як найвища інстан­ція), а також як перша і основна інстанція — справи удільних князів, бояр, панів, урядовців, справи про поз­бавлення феодалів честі, обвинувачення в антидержавних злочинах тощо. Князь розглядав справи одноособове і сам виносив рішення. Інколи справи розглядалися князем спільно з панами-радою. Іноді пани-рада судили без князя. У таких випадках можна було їх рішення оскаржити кня­зю, який розглядав скаргу спільно з панами-радою.

Існував також церковний суд і суд феодалів над залеж­ним населенням. Вони одержували від князя грамоти на право здійснення судочинства. Феодальні або домініальні суди були узаконені привілеєм 1457 р., а судебник 1468 р. Врегульовує їх компетенцію. Це був, по суті, одноособовий суд пана-шляхтича над селянами і слугами та іншими за­лежними людьми.

Тривалий час у Литві існували (ще з часів Київської Русі) общинні або так звані копні суди. Їх юрисдикції під­лягало все населення «копного» округу. Але пани і шлях­та швидко звільнилися від підпорядкування цим судам, і вони, таким чином, стали селянськими судами.

У середині XVI ст. Відбулася велика судова реформа, що відмінила привілейовану підсудність місцевих князів, панів, бояр та ін. Всі вони, як і шляхта, повинні були су­дитися у таких судах:

1. Гродських або замкових. Судочинство здійснював одноособове намісник, староста або воєвода. Формальну сторону справи пильнував замковий суддя, книги вів писар. Гродський суд розглядав кримінальні справи всіх віль­них людей.

2. Підкоморському суді. Він діяв у кожному повіті. Розглядав земельні справи. Судив підкоморний, призначе­ний Великим князем. Заступником його був коморник.

3. Земському суді, або шляхетському трибуналі. Це ви­борні шляхетські суди. Вони діяли у кожному повіті й складалися з суддів, підсудка й писаря. Урядували тричі на рік — по два тижні. Апелювати на їх рішення можна було до Великого князя.

Виконавчим органом цих судів вважався возний або «дітський». Він також викликав у суд сторони, приводив звинуваченого тощо.

Гродські суди виконували також нотаріальні функції. Для цього існували спеціальні «книги гродські». До них вписувалися судові рішення, нормативні акти тощо.

На початку XVI ст. З'явився суд асесорів, який розглядав справи, що раніше входили до компетенції суду Вели кого князя, діяли за його особливим дорученням. Оформився також маршалківський суд — роз'їзний суд з рай-важливіших справ під головуванням маршалка і з участю засідателів-шляхтичів.

Судовий процес спочатку мав змагальний характер. Суд починався заслуховуванням скарги потерпілого. До­пускалося представництво сторін. Представники назива­лися прокураторами або речниками. Якщо звинувачений не з'являвся у суд, то згідно з першим Литовським стату­том (1529 р.), суддя міг виносити рішення чи вирок заоч­но, а згідно з другим статутом — тільки після трикратної неявки (за неявку з неповажних причин звинувачений платив штраф). З XVI ст., і це закріплено у другому ста­туті (1566 р.), появляються елементи слідчого (інквізицій­ного) процесу зі застосуванням тортур. Суд міг сам пору­шити справу, не чекаючи скарги потерпілого.

Після виявлення злочину у копних округах мешканці найближчих поселень повинні були вжити заходів, щоб знайти злочинця, робити обшуки, опитувати потерпілих і очевидців. Групу цих людей називали «горячою копою» Для розгляду справи збиралася «велика копа» — всі «мужі» з представників сіл копного округу. Для виконан­ня вироку збиралася третя — «завита копа» (завити — закінчити).

Кожен суд поєднував слідчі та судові функції, діяв за звичаєвим правом, присуджував до штрафу, відшкодуван­ня збитків, тілесних покарань, смертної кари, практикував умовне засудження.

Доказами у судах були: власне признання (допуска­лись тортури: били різками, пекли вогнем), покази свідків, речові докази, письмові документи, присяга, характеристи­ка підсудного «добрими людьми». Свідчили під присягою^ Покази шляхтича вважалися важливішими, ніж простої людини. Не могли бути свідками раніше засуджені за тяж­кі злочини, слуги проти своїх панів, співучасники злочинів, душевнохворі та ін.