20. Місцеве управління в 14-16 ст.

Захопивши західноукраїнські землі, польські пани і шляхта після Люблінської унії вирушили на Волинь, Брацлавщину, Київщину, захоплюючи незайняті землі або витісняючи з них місцевих власників. Струсі, Потоцькі, Конецпольські та інші пани, шляхта зайняли величезні простори України, створюючи справжні латифундії, будую­чи замки, палаци. Попередні землевласники були супроти них безправні: мусили або коритися їм, ставати васалами, або тікати геть. Магнати безжалісно експлуатували при­родні багатства країни, пригноблювали населення. Разом з магнатами в Україну прибувала дрібна польська шляхта:

Бідна й голодна, вона сподівалась здобути тут маєтки і багатства.

У церковних колах XVI ст. Знову відновилася полеміка щодо унії-злуки православної та католицької церков. Ця ідея неодноразово дебатувалася. Вже XI ст. Було кілька спроб поєднати обидві церкви, що роз'єдналися 1054 р. У XII—XIII ст. Ці спроби поновилися. Після Флорентій­ського собору 1439 р. Таку ідею майже здійснили. Проте на шляху привабливого за суттю поняття християнської єдності лежали століття взаємної недовіри і недоброзич­ливості. Православна церква, зокрема, побоювалася, що могутніша, багатша католицька асимілює православ'я, особливо українське. Але як не дивно, наприкінці XVI ст. Саме православні владики виступили ініціаторами унії— львівський єпископ Гедеон Балабан, єпископ Кирило Терлецький з Луцька, єпископ Діонісій Збируйський з Холма і єпископ Леонтій Пелчицький з Турова. Вони, крім, напевне, власних інтересів, мали на меті оздоровити цер­ковну атмосферу, вірили, що високоавторитетна і добре організована католицька церква запровадить серед пра­вославних порядок і дисципліну. Вступивши в унію, право­славні здобудуть рівноправність у Речі Посполитій, ніхто з них не буде зазнавати зневаг, дискримінації; православ­ну знать перестануть ігнорувати при розподілі службових посад тощо. Православні єпископи, отримавши однаковий статус з католицькими ієрархами, стали б членами верх­ньої палати польського парламенту-сенату.

Міське населення України доби Середньовіччя було організоване на західний лад, поділяючись на корпорації, серед яких привілейоване становище мало купецтво. Всі категорії населення об'єднувалися в цехи: зброярів, буді­вельників, золотарів, лікарів, шевців, аптекарів тощо. Цех мав свій статут, суд, органи управління з виборними «цех-майстрами» на чолі. Члени цеху дотримувалися суворої дисципліни. Домінували цехові майстри, їм підпорядко­вувалися підмайстри та учні. Керівництво цеху стежило за порядком, якістю продукції, захищало інтереси цеху. Цехи мали свої свята, ікони, прапори. Вони платили місту і державі визначену суму податків, виставляли у випадку війн певну кількість воїнів, мали виділені для оборони ділянки міських мурів.

Українські міщани, котрі у великих містах становили меншість, оскільки їх посилено витісняли німці та поляки, почали створювати братства. Братства існували при церк­вах від давніх часів, але спочатку мали тільки релігійний характер. Згодом вони перейняли дещо з цехового устрою — щорічний вибір старшини, членські внески, до­помога зубожілим братчикам. Братства почали виконувати, окрім релігійних, широкі економічні та культурно-освітні функції. Вони захищали українське міщанство, виступали зі скаргами до судів, висилали посольства до вельмож, ко­ролів, сейму, будували лікарні, школи, друкарні, піклу­вались про хворих і бездомних, старих і калік. Особливо активним було Львівське братство, на зразок якого ство­рилися братства в усій Галичині, на Воєнні, Холмщині, Поділлі.