Розділи

ЗАСОБИ ПЕРЕДАЧІ ЧУЖОГО МОВЛЕННЯ

 

1.   Статус конструкцій із прямою мовою.

2.   Пряма мова. Розділові знаки при прямій мові.

3.   Різновиди прямої мови.

4.   Непряма та невласне пряма мова.

5.   Цитата.

 

ЛІТЕРАТУРА

1.   Каранська М. Синтаксис сучасної української літературної мови. – К.: Либідь, 1995. – 312 с.

2.   Кодухов В.И. Прямая и косвенная речь в современном русском языке. – Ленінград, 1957. – 87 с.

3.   Сучасна українська літературна мова. Синтаксис / За ред. І.К. Білодіда. – К.: Наук. думка, 1972. – 314 с.

4.   Українська мова: Енциклопедія. – 2-ге вид., випр. і доп. – К.: Вид-во „Укр. енцикл.” ім. М.П. Бажана, 2004. – 824 с.

5.   Чумаков Г.М. Синтаксис конструкций с чужой речью. – К.: Вища школа, 1975. – 219 с.

6.   Шульжук К.Ф. Синтаксис української мови. – К.: Видавничий центр „Академія”, 2004. – С. 364–370.

 

 

1. СТАТУС КОНСТРУКЦІЙ ІЗ ПРЯМОЮ МОВОЮ.

У сучасній лінгвістиці відсутнє єдине розуміння терміна “пряма мова”. Більшість мовознавців, зокрема І. Білодід, М. Каранська, В. Кодухов, Г. Чумаков, К. Шульжук, вважають, що це засіб передачі чужого мовлення, яке передається дослівно, з повним збереженням лексичних, синтаксичних та інтонаційних особливостей.

М. Каранська зауважує: “Пряма мова – це не завжди сказане іншою особою, бо мовець у формі прямої мови іноді повідомляє висловлене ним самим, свої думки та розмову самого з собою”. Тобто за такої умови чуже мовлення перетворюється у власне, оскільки повідомлення, яке передається і передає, належить одній особі.

Питання про синтаксичний статус конструкцій із прямою мовою є дискусійним. На думку В. Кодухова, який досліджував пряму мову в російській лінгвістиці, коли авторське речення і речення прямої мови об’єднуються у складне речення, то виникає особливе складне безсполучникове речення, яке називається реченням із прямою мовою. І. Білодід виводить ці конструкції за межі синтаксису речення, повністю заперечуючи можливість їхнього функціонування у складі безсполучникових речень.

М. Каранська таки переконана, що певне семантико-функціональне взаємовідношення між частинами конструкцій прямої мови існує, незважаючи на те, що між ними немає синтаксичних зв’язків.

К. Шульжук розглядає такі утворення як конструкції з прямою мовою, аналізуючи окремо як речення пряму мову і слова автора. Якщо слова автора – це переважно просте речення, то пряма мова може становити будь-який тип простого і складного речення.

2. ПРЯМА МОВА. РОЗДІЛОВІ ЗНАКИ ПРИ ПРЯМІЙ МОВІ.

Чуже мовлення може відтворюватися і передаватися іншим людям такими способами:

–   пряма передача чужого мовлення (пряма мова, діалог, цитата);

–   непряма мова (непряма і невласне пряма мова).

Точна, незмінна передача мови, зроблена мовцем від імені особи, яка її висловила, із збереженням лексичних, синтаксичних, інтонаційних та інших особливостей цієї мови, становить пряму мову.

Я дочекалася свята:

В гості приїхала мати. –

Очі веселі, мова – сумна:

„Як ти, дитино,

Вдвох чи одна?”

Пряма мова звичайно супроводжується словами автора, що вказують, кому належить ця мова. Із синтаксичного боку слова автора можуть оформлятися як простим, так і складним реченням, що стоїть у препозиції, інтерпозиції або постпозиції:

Симпатична дружина каже чоловікові: „Я поїду, коханий на курорт, буду сидіти біля моря і тільки й мріятиму про тебе”. „Ні, – відповідає чоловік, – ти, люба дружино, сиди вже краще вдома і мрій про море!”

Слова автора і речення, що безпосередньо відтворюють чуже мовлення, перебувають не у граматичному, а у загально-змістовому зв’язку. Змістовий зв’язок випливає насамперед з того, що у складі слів автора, як правило, наявні дієслова на позначення процесів мовлення або мислення, які потребують конкретизації свого значення. Це такі дієслова: говорити, казати, повідомляти, оголошувати, наказувати, покликати, вітати, розуміти, доводити, вирішувати, задумати, підкреслювати, зазначати і т.п.

Якщо автор передає чуже висловлювання від себе, розкриваючи тільки зміст чужої мови і не намагається зберегти всі індивідуальні властивості живої мови того, хто говорить, то маємо пряму мову:

Мати запитує 5-річного сина, що б він хотів на свої іменини в подарунок.

– Коника, пістолета і три дні не вмиватися.

Як видно, пряма мова виразніша і більш емоційно насичена, ніж непряма. Тому вона дуже поширена в живій розмовній мові. Вона також дає змогу авторові використовувати мову як засіб характеристики персонажів, передати їхній внутрішній світ, світогляд. Для збереження цих особливостей у прямій мові зберігаються звертання, вигуки, вставні слова. Без зміни передається інтонація висловленого.

Зустрів один колегу та й каже:

–   О, вчора я вас бачив із дружиною у театрі!

–   Невже? Але, знаєте, краще їй про це нічого не говоріть.

Основна граматична ознака прямої мови – що вона зберігає самостійність і чітко відмежовується від тексту автора. На письмі – розділовими знаками, а в усній мові – відповідною інтонацією: між словами автора і прямою мовою робиться чимала пауза. Якщо САстоять перед ПМ, то між ними попереджувальна інтонація; якщо СА після ПМ – висновкові інтонація. Коли СА розривають ПМ і становлять вставне речення, то вимовляються з інтонацією, близькою до інтонування вставного речення. Відповідно ставляться розділові знаки:

А:”П...” Каже тато синові: „Добре, сину, що ти вже перестав плакати”. На що той відповів: „Я не перестав, я відпочиваю”.

”П,” – а. „Це не ваш синок загортає піском мій одяг?” – запитує сусідку відпочиваючий. „Ні, це син моєї сестри. Мій набирає вашим капелюхом воду” – відповідає та.

„П, – а. – П” „Куме, – каже один чоловік до другого. – Моя дружина як зашиє шкарпетки, зовсім не видно”. „Моя також, – відповідає другий. – Як попрасує сорочку, теж непомітно”.

„П?(!, ...) – а. – П” „Це тільки ти так можеш...– докоряє чоловік дружині. – Послати мене на батьківські збори і не сказати, в якому класі навчається наш син”.

„П, – а, – п” „Який час, – запитує на уроці вчитель, – кращий для збирання яблук у саду?” Учень відповідає: „Коли пес спить у будці”.

„П. (?/!) – а: П” (одна частина СА стосується 1-ї частини ПМ, а друга частина – 2-ї частини ПМ): „Ой!.. Богдан! – скрикнула Ярина і тихо відповіла йому чи собі: – Це я...”

 

3. РІЗНОВИДИ ПРЯМОЇ МОВИ

Діалог – різновид прямої мови, розмова двох осіб. Може вводитися словами автора і бути без них. Окремі повідомлення (репліки), з яких складається діалог, пишеться з нового рядка, перед кожним – тире. Якщо пишуть в рядок – беруть у лапки. Слова автора називаютьремарками:

1.   –Мама вдома?

–   Ні.

–   А тато?

–   Теж заховався.

2. – Ти знаєш, жінко, що верблюд може 8 днів робити і нічого не пити?

– Овва, я знаю такого верблюда, що 8 днів п’є і нічого не робить.

Полілог – це розмова кількох осіб.

Монолог – це усне або писемне розгорнуте мовлення однієї особи, яке не розраховане на безпосередню словесну реакцію слухача й адресується або самому собі, або іншим особам. Монолог характеризується складними синтаксичними побудовами, це вже текст з усіма його особливостями.

 

4. НЕПРЯМА ТА НЕВЛАСНЕ ПРЯМА МОВА

Непряма мова – це чужа мова, уведена в авторський текст як мова автора. Непрямою мовою мовець передає чиєсь висловлювання від свого імені, причому це він робить не буквально, а тільки переказує його загальний зміст. Така мова не зберігає індивідуальних риспереказуваного чужого мовлення (лексики, синтаксису), не передає інтонації. У чистому вигляді у художній літературі чи поезії вона зустрічається рідко. Сфери її використання: ділові стосунки, наукова проза. Непряма мова відрізняється від прямої:

–   граматично. Вона не може бути самостійним реченням, – це завжди підрядне речення, що стоїть після головного. Головне – це СА.

–   інтонацією. В головному реченні тон підвищується, потім – пауза, і з високого тону, що спадає, вимовляється непряма мова

Непряма мова приєднується до слів автора певними сполучниками. Найчастіше – ЩО, бо ним легко вводяться розповідні речення різних типі: Сократ колись писав, що він знає, що він нічого не знає.

Якщо автор у чомусь сумнівається, то непряма мова вводиться сполучниками ніби, мов, немов, наче, неначе: Мені здається, наче я це десь читала.

При передачі прохання, наказу непряма мова приєднується за допомогою сполучника ЩОБ: Клієнтка попросила свого адвоката, щоб той зробив усе можливе, щоб вона залишилась з машиною, а чоловік з дітьми.

Наказ і прохання можуть передаватись і за допомогою слів хай, нехай:

Олеся просить, хай почекають її.

Я передала тітці, хай, як зможе, зайде до мене.

В інших випадках, коли треба передати непряме питання, непряма мова приєднується до слів автора питальними займенниками: хто, що, який, чий, котрий, стільки та питальними прислівниками: де, куди, звідки, коли, як. Питання в непрямій мові може бути передане і за допомогою частки ЧИ.

Особливістю непрямої мови є те, що особові форми займенників і дієслів уживаються „з погляду автора”, а не того, чия мова автора передається:

Запитує дружина чоловіка:

– Лікар мені порадив у цьому році поїхати на Чорне море. Як ти думаєш, куди податися?

–   До іншого лікаря.

Дружина запитала чоловіка, куди б їй податися, бо лікар порадив цього року їй поїхати на Чорне море. Той сказав, що до іншого лікаря.

Пряма мова може замінюватися непрямою – замінюються форми особових дієслів і займенників + сполучники або сполучні слова. Не всі особливості прямої мови передаються (звертання, вигуки, наказові форми дієслів змінюються).

Проміжною ланкою між прямою мовою і непрямою є невласне пряма мова (вільна непряма). Як і пряма мова, вона:

– певною мірою зберігає інтонацію прямої мови;

– порядок слів;

–   дослівні вирази;

–   емоційне забарвлення живої мови персонажів.

Спільне із непрямою мовою:

–   особові форми займенників;

–   особові закінчення дієслів;

–   місце у СПР – як у непрямій мові.

Дієслово-введення і сполучники можуть опускатися. Такий прийом використовується, коли показується, що герой думає, згадує щось, мріє, для показу психічного стану героя, обґрунтування вчинків тощо.

Невласне пряма мова синтаксично не виділяється, бо не має типізованої форми, не формується як підрядна частина, це здебільшого окремі (питальні, спонукальні, окличні) речення. Це „внутрішнє мовлення” персонажа (автор перевтілюється у персонаж, говорить за нього):

Розкажіть ви, буйні вітри, що живий син Микола, живий, здоровісінький. Тільки сивина рясна вкрила скроні, як паморозь осіння.

Не забув тебе, мати, молодий син...

Мовчи, серце! Стань твердим, як кремінь. Ні однієї сльози з очей, бо сльоза зір соколиний затуманить... (А. Шиян).

 

5. ЦИТАТИ.

Нерідко у наукових чи публіцистичних працях, у лекціях, доповідях чи виступах для підтвердження висловлених думок необхідна цитація.

Цитата – це особливий різновид чужого мовлення, дослівний уривок із якогось твору, що наводиться іншим автором для підтвердження чи пояснення своєї думки. Синтаксична будова цитат буває різною (просте або складне речення, слово): „Афоризм” старогрецького лікаря Гіппократа починається словами: „Мистецтво настільки велике, що на оволодіння ним не вистачить життя”.

Розділові знаки:

1.   Цитати завжди беруться у лапки.

2. Якщо цитата є самостійним реченням, то після слів автора ставиться двокрапка, і починається цитата з великої літери.

3. Якщо цитата вводиться в речення як його частина, то перед нею двокрапка не ставиться, а сама цитата починається з малої літери навіть тоді, коли в цитованому тексті це початок речення: – Таким [боягузам і хитрунам] не заздрю, – сказав Богдан. – Оце вони і є ті, що „народжені повзати”.

4. Інколи мова автора розкриває цитований текст. Тоді розділові знаки ставляться як при прямій мові:

а) коли на місці розриву не повинно бути ніякого знака або мала бути кома, крапка з комою, двокрапка, тире, то перед словами автора і після них ставиться кома й тире, а цитата продовжується з малої літери: „Українська Біблія в перекладі професора І. Огієнка, – зазначає один із авторитетних знавців Святого Письма К. Костів, – класична й найкраща з усіх досі існуючих перекладів...”

б) коли на місці розриву мала бути крапка, то перед словами автора ставиться кома й тире, а після них – крапка і тире, причому цитата починається із великої букви.

в) коли на місці розриву має бути знак питання чи знак оклику, то перед словами автора зберігається цей знак і додається тире, а після слів автора – крапка й тире, цитата продовжується з великої літери. Якщо ж слова автора вказують на продовження думки, то ставиться двокрапка і тире: „А що мова народна бере з літературної? – запитує І. Огієнко і далі переконує: – Народна мова ... часто мало варта для мови літературної, але...”

5. Якщо цитата велика і немає потреби наводити її повністю, окремі речення чи словосполучення пропускають, а на їх місці ставлять три крапки.

6. Коли цитата береться із середини тексту, після відкритих лапок ставиться три крапки, а далі – цитата з великої літери.

7. Якщо цитата береться не з початку, а з середини речення, то після відкритих лапок ставиться три крапки, і далі починається цитата з малої літери.

8. Строфи із вірша здебільшого у лапки не беруться.

9. Сталі вислови вводяться у текст як звичайний член речення, проте у лапках: Гриня ... тоном Галілея, що мовить своє славетне „А вона-таки крутиться” прорік.

Існує також вкраплена пряма мова, коли цитуються найхарактерніші слова, стислі словосполучення чи речення, що стають членами авторського речення.

Кожна цитата обов’язково паспортизується.

 

 

 

 

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10  Наверх ↑

Кращі книги