Лекція 4 Еколого-економічні аспекти раціонального природокористування

 

 Поняття про ресурси Землі

 Еволюція економічних принципів природокористування

 Еколого-економічні засади раціонального природокористування

 Оцінка природних ресурсів

 Платежі за забруднення довкілля

 

4.1. Поняття про ресурси Землі

 

Термін ресурси вживається для позначення будь-яких матеріальних або нематеріальних об’єктів чи засобів, які необхідні для задоволення потреб, досягнення мети чи вирішення проблеми.

Природні ресурси – це найважливіші компоненти навколишнього природного середовища, які використовують для задоволення матеріальних і культурних потреб людини. Сьогодні виділяють шість основних груп потреб людини: біологічні, психологічні, етнічні, трудові, економічні, соціальні.

До потреб, що задовольняються природними ресурсами, належать біологічні, психологічні, трудові та економічні.

Природні ресурси, які використовують для задоволення потреб людсь­кого суспільства (ресурси рослинного й тваринного світу, земельні, водні, рекреаційні тощо), досить різноманітні, як і можливості їх застосування в господарстві та побуті. Усі природні ресурси поділяють на дві великі групи – умовно невичерпні і вичерпні, які, в свою чергу, поділять на невідновні та відновні.

Умовно невичерпними можна вважати загальні запаси кисню в атмосфері та води в гідросфері. Однак через нерівномірний розподіл та антропо­генне забруднення в окремих районах Землі сьогодні вже відчувається гостра нестача чистої питної води.

Вичерпні – це ресурси, кількість яких невпинно зменшується відповідно до їх добування або вилучення з природного середовища.

Основні типи природних ресурсів показано на рис. 4.1.

 

 

Рис. 4.1 – Класифікація природних ресурсів

 

4.2. Еволюція економічних принципів природокористування

 

З моменту своєї появи у біосфері Землі, людина завжди задовольняла свої життєві потреби за рахунок споживання природних ресурсів. Це були, насамперед, сонячне випромінювання, рослинний і тваринний світ, природні ландшафти.

В основу господарювання, вже з самого початку розвитку первісного людського суспільства, закладавсяекономічний принцип: досягнення ефективного результату господарювання за мінімальних витрат енергії у вигляді ручної праці. І цей принцип не змінювався впродовж тисячоліть, але останнім часом він істотно вдосконалився.

Упродовж тривалого часу існування людства, незважаючи на безперервне зростання життєвих потреб, людина завжди задовольняла їх за рахунок природного середовища. Цей процес не завжди був безпроблемним, пос­тійно виникали економічні кризи, які в багатьох випадках вирішувалися за допомогою воєн.

Нераціональна антропогенна діяльність призвела до порушення багатовікової динамічної рівновагигеоекосистеми, яка існувала мільйони років. Це зумовило величезні економічні збитки. Екологічна криза сучасності заг­рожує перерости в екологічну катастрофу, яка може спричинити загибель сучасної цивілізації. Таким чином, економічна система, що спрямована тільки на використання природних ресурсів, є неефективною і тупиковою.

У зв’язку з цим, починаючи з 60-х років XX ст., у багатьох індустрі­ально розвинених країнах почали запроваджувати еколого-економічний принцип господарювання: одержання максимального економічного ефекту за наймен­шої шкоди для природного середовища.

На цьому етапі природокористування починають впроваджувати сис­тему господарювання, яка спрямована на споживання природних ресурсів та їх відтворення, а також на захист навколишнього природного середовища від забруднення та руйнування.

Для того щоб чітко сформулювати еколого-економічні принципи гос­подарювання, потрібно визначити їх умови:

– мінімальні витрати природних ресурсів;

– обґрунтовані життєві потреби людського суспільства;

– мінімальна шкода природному середовищу.

Мінімальна шкода природному середовищу передбачає таке господарювання, за якого буде утворюватися мінімальна кількість відходів в ант­ропогенному ресурсному циклі. Ці відходи, без завдання шкоди довкіллю, мають включатися в біогеохімічні цикли природного кругообігу речовин та енергії. Коли суспільство зможе визначити граничні межі цих умов, тоді можна буде розрахувати обґрунтовані гранично допустимі екологічні навантаження (ГДЕН) на будь-яку екосистему і визначити завдання раціонального природокористування.

Сьогодні ці умови залишаються ще невизначеними, а екологічна криза розростається надзвичайно високими темпами, прямо пропорційно зрос­танню потреб людського суспільства. З метою її подолання в Україні, як і в багатьох інших країнах, розрахунок гранично допустимих екологічних наван­тажень здійснюють на основі гранично допустимих концентрацій (ГДК) забруднюючих речовин у природному середовищі (воді, повітрі, ґрунті) шляхом розрахунку і встановлення для суб’єктів господарської діяльності гранично допустимих викидів в атмосферу, гранично допустимих скидів у водойми та нормовані кількості відходів для захоронення. Критерієм їх визначення є ГДК забруднюючих речовин.

Гранично допустима концентрація – це такий вміст забруднювача у природному середовищі, при якому не знижується працездатність і не погір­шується самопочуття людей, не завдається шкода їхньому здоров’ю в разі пос­тійних контактів, а також відсутні небажані негативні наслідки для нащадків.

Цей шлях нормування і встановлення гранично допустимих екологіч­них навантажень на екологічну систему є недосконалим. Проте він наближає нас до встановлення науково обґрунтованих ГДЕН, критерієм визначення яких буде збереження динамічної природної рівноваги окремих екосистем та біосфери загалом.

Еколого-економічне господарювання в умовах природної рівноваги потребує від суспільства контролю за його розвитком. При цьому екологічне навантаження на екосистеми внаслідок антропогенної діяльності не повинно перевищувати їх рівня науково обґрунтованого ГДЕН в умовах динамічної природної рівноваги.

Таким чином, раціональне природокористування повинно визначатися умовами збалансованої взаємодії людського суспільства з усіма природними біоценозами біосфери.

 

4.3. Еколого-економічні засади раціонального природокористування

 

Сучасна оцінка технологій ґрунтується на еколого-економічному принципі господарювання, за якого при визначенні загальних витрат на виробництво тієї чи іншої продукції враховують також величину збитків, заподіяних забрудненням навколишнього природного середовища.

З цієї точки зору навіть високовартісний технологічний процес може бути ефективнішим порівняно з процесом, який спричинює значне забруднення довкілля.

Отже, ефективність проектованої технології суттєво залежить від величини збитків, заподіяних навколишньому середовищу. Саме тому технічну досконалість тієї чи іншої технології визначають шляхом порівняння витрат сировини й енергії, допоміжних матеріалів, капітальних вкладень на здійснення технології з обов’язковим урахуванням природоохоронних витрат на запобігання забрудненню навколишнього природного середовища, а також величини трудових затрат на здійснення цієї технології.

Шкода, заподіяна внаслідок забруднення довкілля, може бути економічною, соціальною і моральною.

Економічна шкода – це зменшення врожайності сільськогосподарсь­ких культур, біопродуктивності лісів та інших біоценозів, зменшення тривалості експлуатації обладнання внаслідок корозії; руйнування будівель тощо.

Соціальна шкода визначається підвищенням захворюваності населення, втратами рекреаційних ресурсів (лісів, парків відпочинку, пляжів та інших місць відпочинку).

Під моральною шкодою розуміють підвищення плинності кадрів та втрату престижу деяких професій внаслідок погіршення санітарно-гігієнічних умов праці і проживання в певному регіоні. Погіршення якості навколишнього середовища може спричинити міграцію населення із забрудненої місцевості.

До природоохоронних затрат відносять заходи, що запобігають забрудненню навколишнього природного середовища, а саме: очищення газо-димових викидів і стічних вод, переробка і захоронення відходів виробництва,зменшення акустичного впливу та інших фізичних забруднень, створення санітарно-захисних зон тощо. До них також належать витрати на ліквідацію небажаного впливу екологічних змін на людей і майно, а також на ліквідацію наслідків цих змін, зокрема: медичне обслуговування населення, що захворіло внаслідок забруднення довкілля, додаткові послуги комунально-побутового господарства в зоні забруднення; компенсація зниження рівня випуску продукції через хвороби робітників; компенсація втрат продукції лісових, земель­них і водних угідь; компенсація втрат продукції через вплив забруднення на основні фонди; евакуація населення з уражених зон; дезактивація території, приміщень та обладнання в разі радіоактивного забруднення тощо.

Усі природоохоронні заходи поєднують у три групи.

До першої групи відносять заходи, спрямовані на зменшення забруднення навколишнього природного середовища (впровадження досконалих технологій газо- і водоочищення, зменшення відходів виробництва та розсію­ваних викидів).

До другої групи належать ресурсозберігаючі технології, спрямовані на зменшення витрат сировини, палива та енергії (ресурсозберігаючі технології).

Третю групу складають багатоцільові заходи, що сприяють зменшенню відходів виробництва та ресурсозбереженню.

Економічну ефективність впроваджуваних природоохоронних заходів визначають за допомогою показників загального екологічного та загального соціально-економічного результатів.

Загальний екологічний результат полягає у зменшенні антропогенного впливу на довкілля і, таким чином, поліпшенні його стану.

Загальний соціально-економічний результат полягає у підвищенні рівня життя населення та ефективності суспільного виробництва. До соціальних результатів належать поліпшення здоров’я населення, збереження природних ландшафтів тощо. Економічним результатом є зменшення витрат природних ресурсів і трудових затрат.

Еколого-економічні засади раціонального природокористування в Україні ґрунтуються на економічних методах управління, в основу яких покладено платежі за ресурси та забруднення природного середовища, надання пільг в оподаткуванні підприємств, надання на пільгових умовах позичок для реалізації проектів раціонального використання природних ресурсів та охорони навколишнього природного середовища. Сюди також відносять звільнення від оподаткування фондів охорони довкілля, передачу деякої частини коштів позабюджетних фондів охорони довкілля на довготривалих договірних умовах суб’єктам господарювання для гарантованого зменшення надходженнявідходів у навколишнє середовище, на розроблення екологічно безпечних технологій (“зелених” технологій), інвестиції на охорону довкілля, створення екологічних фондів тощо.

4.4. Оцінка природних ресурсів

 

Одним з дієвих засобів впливу на політику природокористування є плата за природні ресурси. Розміри такої плати визначають за допомогою економічної оцінки, в основу якої покладено диференційну ренту. Розрізняють шість видів платежів за ресурси:

– платежі за право користування природними ресурсами;

– плата за відтворення та охорону природних ресурсів;

– рентні платежі за експлуатацію природних ресурсів, що мають певні переваги на ринку;

– штрафні платежі за понаднормативне використання природних ресурсів;

– компенсаційні платежі за виведення природних ресурсів з цільового використання або погіршення їхньої якості, спричинені їх використанням;

– плата підприємств за використання середовища для розміщення від­ходів виробництва.

Вартісна оцінка природних ресурсів ґрунтується на таких двох показ­никах: витрати на підготовку та використання; прибуток виробника, одержаний у результаті використання ресурсу.

Регіональна оцінка ґрунтів враховує вид землекористування, властивості ґрунту, забезпеченість водою, транспортом та енергією.

Оцінка води залежить від її дефіцитності. За умов нестачі води її оцінка ґрунтується на принципах рентних платежів. При цьому враховують витрати на підготовку й очищення води та її постачання споживачу. Вартість води диференціюється за басейнами річок.

Атмосферне повітря за відсутності дефіциту поки що лишається безкоштовним.

Найпростіший спосіб оцінки родовищ корисних копалин полягає у підрахунку витрат на видобуток усієї маси копалин. Оцінку родовища можна здійснювати також через диференційну ренту.

 

4.5. Платежі за забруднення довкілля

 

До економічних методів управління природокористуванням належать платежі за екологічні збитки.

Екологічний збиток – це зміна корисності довкілля внаслідок його забруднення.

Він оцінюється як витрати суспільства, пов’язані зі зміною природного середовища, і складається з таких витрат:

– додаткові витрати суспільства у зв’язку зі змінами в навколишньому природному середовищі;

– витрати на повернення довкілля в попередній стан;

– додаткові витрати майбутнього суспільства у зв’язку з використанням частини дефіцитних природних ресурсів.

Збиток суспільству внаслідок забруднення довкілля позначається на діяльності окремих об’єктів – населення, об’єктів житлово-комунального та промислового господарства, водних, лісових і земельних ресурсів тощо.

Плата за забруднення навколишнього природного середовища встановлюється за:

– викиди в атмосферу забруднюючих речовин стаціонарними та пересувними джерелами забруднення;

– скиди забруднюючих речовин у поверхневі водойми, територіальні та внутрішні морські водойми, а також у підземні горизонти та систему комунальної каналізації;

– розміщення відходів виробництва у навколишньому середовищі.

Розміри платежів визначають на підставі лімітів забруднюючих речовин, які встановлюються для підприємств з урахуванням гранично допустимих викидів і скидів кожного інгредієнта в тоннах за рік. Ліміти розміщення відходів у навколишньому середовищі визначають для підприємств як фізичний обсяг відходів залежно від класу токсичності.