РОЗДІЛ 7. СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНА РОБОТА ПО ПОДОЛАННЮ РІЗНИХ ФОРМ ДЕЗАДАПТАЦІЇ ПІДЛІТКІВ ТА МОЛОДІ

 1. Важковиховуваність як передумова виникнення відхилень у поведінці підлітків

Ускладнення, з одного боку, світу, в якому ми живемо, а з ін­шого - самої людини, зумовило зростання актуальності всіх питань, пов'язаних з вихованням. До найбільш актуальних, що вимагають свого вивчення, належить проблема девіантної особи, як об'єкта до­слідження різними науками, і важковиховуваних неповнолітніх, зо­крема як об'єкта вивчення соціально-педагогічною наукою.

Слід зазначити, що, коли оцінюється соціальна поведінка підліт­ка, то вона не зводиться лише до зовнішніх проявів, оскільки за всіх обставин так чи інакше виявляється його соціальна позиція. Тому, коли йде мова про готовність засвоювати та реалізовувати ним на практиці соціальні норми, слід оперувати поняттями виховуваності та важковиховуваності.

Виховуваність розглядають як здатність особистості пра­вильно сприймати та засвоювати основні суспільні норми та вимо­ги, здатність позитивно реагувати на соціально-педагогічні впливи ззовні, готовність до переходу на нові рівні розвитку особистості (А. К. Маркова). Виховуваність підлітків обумовлюється певним рівнем розвитку їх інтелекту, волі, почуттів, позитивним фондом навичок, звичок, стосунків, соціального досвіду, засвоєного ними в ранньому дитинстві, на якому базується подальший їхній соціаль­ний розвиток. Тобто виховуваність підлітка визначає його підготов­леність до досить швидкого формування нових для нього пізнаваль­них, емоційних, соціальних і поведінкових умінь і навичок.

Якщо рівень виховуваності (здатності/підготовленості) до­статньо високий, то йдеться про вихованість - сформованість (на певному рівні) соціально значущих якостей особистості школяра [4]. Вихованість учнів - це своєрідний показник ефективності та якості навчально-виховного процесу.

Іншою характеристикою підлітків В. А. Поварницина [9] пропо­нує розглядати педагогічну занедбаність, тобто несформованість у підлітків важливих соціальних якостей особистості, актуальних для їх віку. Вона протилежна вихованості й є результатом низького

Розділ 7. Соціально-педагогічна робота по подоланню різних форм дезадаптації рівня виховуваності. Її проявами є: закритість підлітка до допомо­ги інших людей у його розвитку, небажання прислухатися до по­рад оточуючих, труднощі орієнтування в нових соціальних умовах. Риси та якості педагогічно занедбаного школяра обумовлюють його неадекватні реакції на соціально-педагогічні впливи через недостат­ній розвиток свідомості, волі, почуттів.

В. Г. Баженов [1] розрізняє ознаки педагогічної занедбаності, що вказують на нездатність підлітка сприймати соціально-педагогічні впливи. До них належать:

порушення в мотиваційній сфері та сфері потреб, відсутність необхідних позитивних чи переважання негативних орієнтацій особистості;

нездатність правильно підпорядковувати вибір засобів поставле­ним цілям через несформованість цих засобів чи нерозбірливість у їх виборі, несформованість почуття обов'язку, відповідальності;

нездатність правильно і самостійно прийняти відповідальне рі­шення через невпевненість у своїх силах чи надмірну самовпев­неність;

безвідповідальність, нездатність до обов'язкового виконання своїх рішень, доручень старших, колективу товаришів;

невміння адекватно оцінити результати своєї поведінки, свій вчинок, некритичність, несформованість соціально значущих критеріїв оцінки і самооцінки і необхідних навиків оцінювання;

нездатність до закріплення в індивідуальному досвіді позитив­них результатів і способів моральної діяльності, переважання шкідливих звичок.

Педагогічна занедбаність є своєрідною передумовою виникнен­ня важковиховуваності. Взаємозв'язок цього поняття з описаними вище можна відобразити на такій схемі:

Поняття «важкий» почало використовуватися вже у другій по­ловині XIX ст. у працях дослідників О. Зака, Д. Дріля, П. Каптєрєва, П. Лесгафта, П. Люблінського, І. Сікорського. «Важкими» вважали­ся діти, котрі не усвідомлювали своїх негативних вчинків, були жор­стокі та байдужі до страждань оточуючих, в ранньому віці ставали на злочинний шлях. Тому поняття «важка дитина» та «малолітній злочинець» ними ототожнювалися.

Термін «важковиховуваність» увійшов в науку в 30-ті роки ХХ століття і спочатку означав лише «несприйнятливість та опір» ви­хованця педагогічній дії. У загальному розумінні до важковиховува- них відносили фізично здорових дітей, у поведінці яких спостеріга­лися неорганізованість, недисциплінованість, правопорушення [8].

Зараз дослідники під важковиховуваністю розуміють педагогіч­ну занедбаність такого рівня, при якому подальший соціальний роз­виток неповнолітнього відбувається таким чином, що створюються внутрішні передумови для деформованого сприйняття ним соціаль­них норм, виникає потреба зберегти негативне в своєму духовному світі всупереч соціально-педагогічним впливам [6]. Тобто, важко- виховуваність - це не просто несприйнятливість до позитивного соціального досвіду чи нездатність його засвоювати. Важковихо- вуваність - це стійке небажання засвоювати соціально-педагогічні впливи і адекватно на них реагувати.

Безумовно, утруднення в оволодінні соціальним досвідом спо­стерігаються в неповнолітнього вже в ранньому дитинстві, в сім'ї, в дошкільному закладі, однак особливо гостро вони відчутні в під­літковому та юнацькому віці. Можна стверджувати, що важкови- ховуваність притаманна індивідам будь-якого віку, але як гостра психолого-педагогічна проблема вона наявна у молоді, яка навча­ється, особливо підлітків.

Важковиховуваність можуть викликати різні причини, у т.ч. про- рахунки вихователів, батьків, відхилення від психічного та соціаль­ного розвитку, особливості характеру, інші особистісні характерис­тики вихованців, що утруднюють соціальну адаптацію, засвоєння соціальних ролей. У ряді досліджень [2; 10] широко застосовується поняття «важковиховуваність» при пояснкнні такої міри відхилен­ня від соціальних норм у внутрішній позиції дитини, при якій мають місце порушення моральної норми та правил співіснування людей. Тобто це поняття використовується для позначення максимально

Розділ 7. Соціально-педагогічна робота по подоланню різних форм дезадаптації наближеного рівня відхилень у поведінці дитини до норми (на від­міну від правопорушень чи патологій діяльності).

У зарубіжній літературі часто поряд із поняттям «важковихову- вані» вживають поняття «діти з проблемами» [7]. Однак виникнення у підлітків проблем не завжди викликає труднощі при їх розв'язанні та не завжди ускладнює роботу з такими неповнолітніми. Тому не варто розглядати ці поняття як синоніми.

Не можна також ототожнювати поняття «важковиховуваний» і «важконаучуваний». Важконаучуваність - це певна міра низької на- учуваності [10]. Ознаками важконаучуваності неповнолітніх є: не- сформованість основних навчальних умінь; дисгармонія навчальних мотивів; низька навчально-пізнавальна активність; неуспішність на­вчання; шкільна тривожність. Вона може поєднуватися і з важковихо- вуваністю через відсутність об'єктивного підходу до неповнолітніх.

Що ж до важких підлітків, то у ряді досліджень зазначено, що вони не вміють вирішувати свої проблеми соціально прийнятним чином. Тому поняття «важкий підліток» слід використовувати для характеристики неповнолітнього, який особливо болісно переживає кризу перехідного віку [5]. Такі підлітки характеризуються внутріш­німи конфліктами, акцентуаціями характеру, нестійкістю емоційно- вольової сфери. Як засвідчує педагогічна практика, переважну біль­шість учнів вчителі вважають важкими, однак це не значить, що всі вони завжди є важковиховуваними.

Важковиховуваність завжди зумовлюється комплексом причин, поєднанням ряду несприятливих обставин. Причини, що виклика­ють важковиховуваність не діють ізольовано одна від одної. Ніяка окремо взята причина не може фактично бути єдиною.

Серед соціально-економічних умов, які впливають на виникнен­ня важковиховуваності, виділяють такі [8]:

загально-соціальні (порушення принципів демократії, соціаль­ної справедливості, крах соціальних ілюзій, прояв тенденцій до дегуманізації);

економічні (порушення в народному господарстві, плануванні та розподільчих відносинах, незадоволеність потреб молоді в матеріальних благах, засобах дозвілля);

соціально-демографічні (перехід до малодітної сім'ї, масове за­лучення жінок до виробництва, відчуження дитини від сім'ї);

соціо-технічні (втрати від НТП у вигляді міграції, урбанізації, негативний вплив ЗМІ);

організаційно-управлінські (несвоєчасність і непослідовність у здійсненні заходів з актуальних молодіжних проблем). Поряд із соціально-економічними та соціально-політичними на

виникнення відхилень у поведінці підлітків впливають психолого- педагогічні фактори: прагнення до самоутвердження, до дорослості, підвищена емоційність, юнацький максималізм, намагання виділи­тися, знайти себе. Якщо ці прагнення не задовольняються в суспіль­ному житті, вони спрямовуються в негативне русло.

Виникнення важковиховуваності спричиняють і складні умови сімейного виховання [4]:

батьки зловживають спиртними напоями, ведуть аморальний спосіб життя;

конфліктні ситуації;

утриманські настрої членів сім'ї, споживацтво, турбота лише про матеріальне благополуччя сім'ї на шкоду духовному;

сім'ї зі зниженим морально-освітнім рівнем батьків;

зовні благополучні сім'ї з безвідповідальним ставлення дорос­лих до виховання дітей, зневажливим ставлення до духовного розвитку дитини, безконтрольністю, суперечливістю вимог. Причинами важковиховуваності є також упущення в навчально-

виховній роботі школи [3]:

недоліки в організації учнівського колективу;

вади в організації навчально-виховної роботи в позанавчальний час;

незнання чи неврахування педагогами індивідуально- психологічних особливостей учнів;

недостатність знання причин важковиховуваності, а тому недо­цільний вибір засобів виховного впливу;

недостатня увага до розвитку духовності та моральності учнів;

незнання умов сімейного виховання, недиференційований під­хід у роботі з батьками «важких» дітей;

відсутність системності у роботі школи з такими дітьми та їх батьками;

недостатнє залучення до роботи з учнями і батьками громад­ськості, трудових колективів;

відсутність соціальної підготовки колективів шкіл до роботи з важковиховуваними, одноманітність виховних впливів; форма­лізм.

Важковиховуваність може спричинюватися різними нескладни­ми розладами нервової системи, акцентуаціями, ЗПР [7].

Розділ 7. Соціально-педагогічна робота по подоланню різних форм дезадаптації Ці соціально-економічні і соціально-політичні, психолого- педагогічні та медико-біологічні причини виникнення важковихо- вуваності, зазвичай, діють у тісному зв'язку.

Важливе місце при розгляді проблеми важковиховуваності по­сідає діагностика особистості підлітка, котра дозволяє не лише вста­новити причини його поведінки та глибше пізнати сутність його проблем, а й намітити адекватні шляхи профілактичної роботи з ним. Мінімально-необхідна діагностика важковиховуваності під­літка повинна містити дані за такими параметрами:

Критерії опірності підлітка педагогічним впливам:

контактність з класним колективом;

стосунки з педагогами: доброзичливі / нейтральні / відчужені / ворожі;

реакція на педагогічні вимоги: доброзичлива / вибіркова / ней­тральна / ворожа;

піддатливість педагогічним впливам: звичайна / суперечлива / опір. На початковому рівні важковиховуваності позначається безконтр­ольність дій, на середньому - вихід з поля педагогічного контролю; об- тяжена важковиховуваність характеризується бездоглядністю.

Ознаки, що визначають рівень соціально-цінного життєвого до­свіду підлітка:

досвід спілкування з людьми: широкий / обмежений / вузький;

характер спілкування: контакти різносторонні / на обмеженій особистій сфері / стійкий прояв негативних дій;

досвід участі у різних видах діяльності: всесторонній / спеціалі­зований / обмежений / слабкий;

досвід подолання труднощів: зібраність і цілеспрямованість при зіткненні з труднощами / вимогливість до себе при невдачах / безпорадність / відчай / паніка.

Загальний розвиток особистості: для важких підлітків характерні протиріччя між низьким рівнем розумового розвитку і багатим, хоча й негативним, життєвим досвідом. Через це виникає непра­вильне осмислення дійсності. При обтяженій важковиховуванос- ті переважають мотиви звинувачення всіх і в усьому. Про рівень моральної вихованості свідчить ставлення до діяльності і себе.

Ставлення до своїх недоліків: для цього оцінюється самокри­тичність підлітків і їх самовимогливість.

Рівень самоуправління поведінкою вивчається через викорис­тання тестів і різних завдань. Доцільно використовувати соціо- метричні методики.

При вивченні особистості важковиховуваного важливо встано­вити його типологію. Традиційно визначаються 4 типи важковихо- вуваності з характерними для них причинами виникнення та діа­гностичними ознаками:

Педагогічна занедбаність, що виникає як наслідок виховання за типом гіпопротекції (зниженої уваги до дитини). Батьки украй мало цікавляться справами, успіхами, переживаннями підлітка. Такі діти: недоглянуті, неохайні; у них проявляється зманіженість, імпульсивність. Соціальна дезадаптація починається з неуспіхів у навчанні; як результат - негативні емоції, порушення стосун­ків з вчителями, перенесення негативного досвіду спілкування у сім'ї на однолітків. Вони усвідомлюють свої проблеми і готові до змін. При діагностиці достатньо використати бесіду за карткою- схемою, отримана інформація буде правдивою. При використанні тестових завдань необхідна позитивна емоційна стимуляція.

Відхилення у психічній діяльності або опірність педагогічним впливам - зумовлені граничними порушеннями в емоційній та вольовій сферах, акцентуаціями характеру, що при збереженні інтелекту викликає труднощі в навчанні, спілкуванні. Реакція емансипації, угрупування та ін. можуть набувати патологічно­го характеру. Діагностику таких неповнолітніх слід проводити обережно, щоб не ускладнити ситуацію. Корисно спостерігати за емоційно-духовними проявами неповнолітнього під час бесіди, його зовнішнім виглядом, оскільки словесна інформація часто викривлена характеристиками оточуючих.

Ситуативна важковиховуваність зумовлена невмілими виховни­ми діями. У цих дітей яскраво проявляються всі ознаки підліт­кового віку: конфліктність, замкнутість, грубість. Але викликані вони саме необережними вчинками дорослих. Контакт з дитиною встановлюється швидко за умови активного слухання, уникнення оціночних суджень. Тоді дитина сама дає інформацію про себе.

Власне важковиховуваність виникає в результаті виховання за гіперпротекцією

, потурання, альтернуючого виховання

. Соці­альному педагогу слід нейтралізувати чи обминути заперечення

Розділ 7. Соціально-педагогічна робота по подоланню різних форм дезадаптації такою дитиною своїх проблем. Такий підліток не бажає говори­ти на «суспільні» теми. Варто використати методи встановлення довірливих стосунків.

Для організації соціально-педагогічної роботи з власне важко- виховуваними їх можна поділити на такі профілактичні групи: а) «вразливі» - підлітки з високим рівнем тривожності та з різни­ми рівнями дезадаптації, які є основними чинниками девіантної поведінки. Зазначені ознаки, зазвичай, поєднуються із заниже­ною самооцінкою, низьким рівнем мотивації досягнень, усклад­нюючи характер девіантних проявів. Встановлено, що спільним для підлітків цієї групи є: надмірна особистісна тривожність; емоційна напруженість та швидка зміна настрою; ізольованість у групі однолітків; похмурість; постійне очікування негативних оцінок; емоційна вразливість, нервозність; апатія, в'ялість, без­ініціативність.

Однак у них непогано розвинені комунікативні здібності, деві- антна поведінка прослідковується, переважно, в психотравмуючих ситуаціях, на що слід звертати особливу увагу при організації про­філактичної роботи; спрямованість переважно нестійка; домінує по­рушення культурних норм, рідше - соціальних; характерні недоліки поведінки - початкова стадія розвитку соціальних відхилень.

При роботі з цією профілактичною групою варто знати: якщо со­ціальний педагог у процесі продумано організованої діяльності прагне підкреслити в класі їхні успіхи, досягнення, підтримує їхні починання, акцентує увагу інших на позитивних проявах підлітків, то вони посту­пово закріплюються, стають нормою поведінки. В процесі такого про­яву себе по-новому, на доброзичливій основі, складаються стосунки і з однокласниками, що, безперечно, впливає на емоційне самопочуття таких підлітків, знижує їх напруженість, незадоволеність собою.

Завдання соціально-педагогічної роботи з підлітками профілак­тичної групи «вразливих»: сформувати вміння позитивно оцінювати певну ситуацію та її перспективи; розвивати вміння долати відчут­тя власної неповноцінності; розвивати відчуття справедливого, до­брозичливого ставлення до себе оточуючих; розвивати впевненість у собі та своїх діях; формувати навички самоконтролю; розвивати вміння знаходити і використовувати адекватні засоби і способи за­доволення основних потреб.

Завдання соціально-педагогічної роботи дорослих з підлітками профілактичної групи «вразливих»: удома - створити умови для

Соціальна педагогіка прояву здібностей та інтересів, цікавитись успіхами та доручати по­сильні завдання; у школі - залучати до громадської роботи на пози­ціях помічників; у класі - доручати виступи, організацію словесних конкурсів, створювати ситуації для прояву ініціативності, організу­вати шефство однолітками зі стійкою позитивною поведінкою.

Основний напрямок соціально-педагогічної роботи - профі­лактика, провідні суб'єкти соціально-педагогічної роботи - школа, сім'я.

б) «конфліктні» - важковиховувані підлітки з низьким рівнем комунікативних здібностей, високим рівнем конфліктності. Ці ознаки можуть супроводжуватися високою тривожністю, ім­пульсивністю, низьким рівнем мотивації досягнень та неадек­ватною самооцінкою, різними рівнями неадаптованості. Такі підлітки: мають труднощі у встановленні контактів з однолітка­ми, не прагнуть до спілкування; вважають за краще проводити час наодинці; не обстоюють свою думку; важко переживають образи; хворобливо реагують на критику; часто шкодують про свої помилки, однак не визнають цього; проявляють негативізм. Спрямованість має переважно конфліктний характер. Домінує порушення соціальних норм у поведінці, а саме: особистісні не­доліки як наслідок типових помилок у поведінці. Досвід показує, що ключем до перевиховання цих підлітків може бути опора на такі якості, як енергійність, наполегливість у досягненні поставленої мети, прагнення до престижу, першості в по­єднанні з напівсвідомим почуттям власної соціальної непотрібності. Чітко виражений характер суспільної значимості виконуваних та­кими підлітками справ, організація їх діяльності в невеликих групах (2-3 особи), де їм час від часу доручається керівництво роботою то­варишів, сприяють дієвому їх залученню до роботи колективу.

Завдання соціально-педагогічної роботи з підлітками профілак­тичної групи «конфліктних»: формувати навички роботи в групі, ко­лективі; розвивати вміння активного слухання; сформувати прийо­ми вербального і невербального спілкування; виробляти толерантне ставлення до оточуючих; розвивати навички гідної поведінки; озна­йомити з механізмами вирішення конфліктних ситуацій.

Завдання соціально-педагогічної роботи дорослих з підлітками профілактичної групи «конфліктних»: вдома - забезпечення до­брозичливої установки, обмеження конфліктів при дитині; у шко­лі - створення ситуацій вибору між особистісними і соціальними

Розділ 7. Соціально-педагогічна робота по подоланню різних форм дезадаптації цінностями; формування стійких позитивних мотивів поведінки; у класі - залучення до аналізу вчинків різних героїв, подій, самодіаг- ностичні та формуючі практикуми (особистісна цінність). в) «самовпевнені» - підлітки, для яких характерна неадекватна, пере­важно, завищена самооцінка та висока схильність до ризику. Вони можуть зумовлювати девіантну поведінку, поєднуючись з високою імпульсивність та конфліктністю. Однак у таких підлітків прояв­ляються різні рівні адаптованості, достатньо розвинена комуніка- тивність та мотивація досягнень. Характерними ознаками їх пове­дінки є: комунікабельність, хоча й існують проблеми у взаєминах як з дорослими, так і однолітками; ревнивість; широке коло спілку­вання з метою пошуку друга; надмірна вимогливість до оточуючих поряд із безконтрольністю власних дій; схильність до образ; праг­нення до лідерства; часто необдумані дії; некерованість поведінки. Для підлітків цієї профілактичної групи характерна спрямованість на себе, порушення соціальних норм у поведінці та спрямованість різкого негативного характеру у поєднанні з порушенням правових норм, зокрема, делінквентною поведінкою.

Тут слід зазначити, що для підлітків профілактичної групи «самовпевнених» особливе значення має сама зміна обстановки та стереотипних форм реагування на неї: підкреслена довіра до них, залучення до організаційно-громадської роботи, обігравання їх до­сягнень; однак залучення їх не тільки до виконавської, а, передусім, до організаторської діяльності, яка передбачає вироблення вміння не тільки керувати, а й підкорятися.

Завдання соціально-педагогічної роботи з підлітками профілак­тичної групи «самовпевнених»: сформувати почуття впевненості в собі; розвивати позитивну, соціально значущу позицію і усвідом­лення свого «Я», подолання інфантилізму; сприяти становленню підлітка як суб'єкта життєдіяльності, що володіє навичками само­пізнання; оволодіння вміннями використовувати свої сильні сторо­ни для позитивної діяльності.

Завдання соціально-педагогічноїроботи дорослих з підлітками про­філактичної групи «самовпевнених»: удома - нейтралізація фактів негативного досвіду поведінки; у школі - створення ситуацій вибору між матеріально та духовно-корисним, підвищення рівня правової свідомості та досвіду правовідповідної діяльності; у класі - залучен­ня до самооцінки і взаємооцінки з метою формування критеріїв по­зитивного і негативного, залучення до роботи у підгрупах.

Соціальна педагогіка Соціально-педагогічна робота щодо профілактики важковихову­ваності підлітків може мати такі основні блоки:

І. Соціально-педагогічна діагностика за такими напрямками:

Вивчення житлово-побутових умов учнів (класні керівники).

Вивчення оточення учнів за місцем проживання (класні керів­ники, соціальний педагог).

Вивчення інтересів учнів, їх зайнятості в позаурочний час (клас­ні керівники, соціальний педагог).

Аналіз соціальних зв'язків учнів (класні керівники, соціальний педагог).

Діагностика соціально-ціннісних якостей особистості (соціаль­ний педагог).

Діагностика соціально-психологічного клімату сім'ї (психолог, соціальний педагог).

Вивчення стану здоров'я учнів «групи ризику», схильності до шкідливих звичок (медсестра, лікар).

Підготовка соціальним педагогом творчої групи до соціально- педагогічної профілактичної роботи з важковиховуваними під­літками, їх сім'ями.

Виокремлення напрямків диференціювання окремих видів соціально-педагогічної профілактичної роботи між соціальним педагогом, психологом та класним керівником та визначення провідної ролі соціального педагога при організації профілак­тичної роботи.

Підвищення методичної компетентності педагогічного колекти­ву щодо соціально-педагогічної профілактичної роботи з важко- виховуваними (заступник директора з виховної роботи, соціаль­ний педагог).

Проведення систематичних соціально-педагогічних консульта­цій (соціальний педагог, психолог).

Організація соціальним педагогом педагогічної просвіти батьків та соціально-педагогічної співпраці з громадськістю:

а)  участь у роботі ради профілактики у школі, надання необхідної соціально-педагогічної допомоги службі у справах сім'ї, дітей та молоді міськвиконкому, батьківському комітету, психологам;

б)  обмін соціально-педагогічною інформацією;

в)  проведення бесід виховного змісту з підлітками, які стоять на обліку в школі, чи вже скоїли злочини;

г)  виступи, лекції перед учнями певних класів у невеликих аудито­ріях, що проводяться у формі діалогу, «запитань - відповідей»;

д)  організація виїзного консультпункту з постійним «Телефоном довіри», а в сільських школах «Пошти довіри».

IV. Заходи щодо соціально-педагогічної профілактики девіантної по­ведінки важковиховуваних підлітків.

Здійснення щоденного контролю за відвідуванням учнями шко­ли (класні керівники).

Пропаганда здорового способу життя (психолог, соціальний пе­дагог).

Систематичне проведення засідання комісії з профілактики правопорушень (заступник директора, соціальний педагог, пси­холог).

Заслуховування звітів та аналіз профілактичної роботи класних керівників з підлітками групи ризику на засіданні методичного об'єднання (керівник методичного об'єднання, соціальний педа­гог).

Організація позакласної соціально-педагогічної профілактичної роботи з важковиховуваними:

а)  робота в тренінгових профілактичних групах;

б)  ініціювання та проведення класних та шкільних позаурочних заходів;

в)  організація циклу психолого-педагогічних профілактичних бе­сід і кінолекторіїв з правових питань (заступник директора з виховної роботи, представники Відділу у справах неповнолітніх кримінальної міліції, Центру соціальних служб для молоді);

г)  проведення систематичних індивідуальних та групових профі­лактичних бесід і консультацій з важковиховуваними та їх бать­ками (психолог, соціальний педагог);

д)  залучення важковиховуваних до суспільно-корисної праці, гро­мадської роботи, виконання громадських доручень (класні ке­рівники);

е)  залучення підлітків до участі в роботі гуртків (класні керівники, керівники гуртків).

На завершення варто зазначити, що проблема пошуку шляхів підвищення ефективності соціально-педагогічної профілактичної роботи набула останнім часом особливої актуальності через зрос­тання у державі злочинності, зокрема, серед неповнолітніх. У сучас­них умовах повинні принципово змінитися підходи до організації профілактичної роботи, щоб від заходів адміністративно-правового впливу перейти до надання соціально-педагогічної допомоги не­повнолітньому. А така робота вимагає чіткого визначення її засад і глибоких спеціальних знань, які розкривають сутність явищ важко- виховуваності та девіантної поведінки.

Питання і завдання для самостійної роботи

Розкрити питання «важких» дітей в історії соціально- педагогічної думки.

Проаналізувати взаємозв'язок педагогічної занедбаності та важ- ковиховуваності школярів.

Скласти таблицю критеріїв класифікації типів важковиховува- ності та їхні ознаки.

Охарактеризувати основні профілактичні групи важковихову- ваних та основні напрямки профілактики важковиховуваності школярів.

Проаналізувати зовнішні симптоми і особистісні причини важ- ковиховуваності певної дитини.

Скласти картку-схему для обстеження важковиховуваного підлітка.

Література

Баженов В. Г. Воспитание педагогически запущенных подростков. / В. Г. Баженов. - К.: Раденська школа,1986. - 130 с. - С. 18-25.

Воспитание трудного ребенка: дети с девиантным поведением: Учеб.-метод. пособ. / Под ред. М. И. Рожкова. - М.: ВЛАДОС, 2001. - 240 с. - С. 65-68.

Зайцева З. Г. Школа та важковиховувані підлітки / Зайцева З. Г.. - К.: Радянська школа, 1991. - С. 71-72.

Запобігання відхиленням у поведінці школярів. - К.: Вища шко­ла, 1993. - 143 с. - С. 9-14, 20-30, 42-44.

Зюбин Л. М. Растить человека: Записки психолога. / Зюбин Л. М. - Л.: Лениздат, 1988. - 87 с. - С. 97-114.

Кочетов А. И. Работа с трудными детьми: Книга для учителя. / Кочетов А. И., Верцинская Н. Н.. - М.: Просвещение, 1986. - 160 с. - С. 6-10, 21-33.

Максимова Н. Ю. Основи дитячої патопсихології: Навч. посіб. / Максимова Н. Ю., Мілютіна К. Л., Піскун В. М. - К.: Перун, 1996. - 464 с. - С. 154-160.

Оржеховська В. М. Профілактика правопорушень серед непо­внолітніх: Навч.-метод. посіб. / Оржеховська В. М.. - К.: ВУАН, 1996. - 352 с. - С. 36-40, 284, 302-303, 327.

Поварницина В. А. Воспитательная работа школы с трудными учащимися-подростками: Учеб. пособ. / Поварницина В. А. - Ч.: ЧГПИ, 1984.

Степанов В. Г. Психология трудных школьников: учеб. пособ. для студ. высш пед. учеб. заведений. / Степанов В. Г. - 3-е изд., перероб. і доп. - М.: Академия, 2001. - 336 с. - С. 8-11.

 2. Девіантна поведінка дітей та молоді як форма соціальної

дезадаптації

Девіантна поведінка людини - це система вчинків чи окремі вчинки, які суперечать прийнятим в суспільстві нормам і проявля­ються у вигляді незбалансованих психічних процесів, неадаптова- ності, порушенні процесів самоактуалізації та ухиленні від мораль­ного та етичного контролю особистості над власною поведінкою.

Серед вітчизняних та зарубіжних дослідників не існує єдиної точки зору на термін "девіантна поведінка". Одні вважають, що мова має йти про всі відхилення від схвалюваних суспільством соціаль­них норм, інші пропонують включати в це поняття тільки порушен­ня правових норм, треті - різні види соціальної патології (алкого­лізм, наркотизм, вбивства).

Девіантна поведінка завжди пов'язана з певною невідповідністю людських вчинків, дій, способів діяльності поширеним в суспільстві чи групах нормам, правилам, стереотипам, очікуванням, цінностям. При цьому девіантна поведінка може виступати як засіб досягнення мети, як спосіб психологічного розвантаження, як самоціль, що за­довольняє потреби людини в самореалізації та самоствердженні.

Кожне суспільство має свою певну систему норм (цінностей), які містять вимоги до поведінки та обов'язків членів цього суспіль­ства. Норма - це явище групової свідомості у вигляді уявлень, які схвалює група, та найбільш частих суджень членів групи про вимоги до поведінки людей з урахуванням їх соціальних ролей, що створю­ють оптимальні умови буття, з якими ці норми взаємодіють, та ві­дображаючи, формують його. Аналізуючи поняття норми, її можна розглядати як: приписи чи заборони; ідеал, що відповідає вимогам соціального середовища, в якому живе людина; діапазон варіатив­ності поведінки. Деякі з норм мають абсолютні та однозначні кри-

347

терії, розписані в законах та правилах (правові норми), інші - тран­слюються у вигляді традицій, вірувань чи сімейних, професійних, суспільних регламентацій (моральні та естетичні норми). Соціальні норми в суспільстві виконують орієнтаційну, регулюючу, інформа­ційну, корекційну, виховну функції. У них закладені певні способи дій, відповідно до яких індивіди будують та оцінюють свою діяль­ність, спрямовують та регулюють поведінку.

У теорії девіантної поведінки виокремлюється кілька підходів до оцінки поведінкової норми і девіацій [9]. Соціальний підхід ба­зується на уявленні про суспільну небезпеку чи безпеку поведінки людини. Відповідно до цього, до девіантної поведінки належить по­ведінка, яка може бути потенційно небезпечною для суспільства чи оточуючих людей.

Психологічний підхід, на відміну від соціального, розглядає де- віантну поведінку у зв'язку з конфліктом, деструкцією та саморуй­нівною поведінкою особистості. Девіант, згідно з цим підходом, сві­домо чи неусвідомлено прагне зруйнувати власну самоцінність, не дозволити собі реалізувати свої нахили.

У межах психіатричного підходу девіантні форми поведінки розглядаються як дохворобливі особливості особистості, що сприя­ють формуванню психічних розладів та захворювань. Під девіацією в цьому підході розуміють психічні розлади, які не повною мірою досягли психопатологічних якостей.

Етнокультурний підхід визначає, що девіації доцільно розгля­дати з урахуванням традицій певного суспільства. Вважається, що норми поведінки, прийняті в одному соціокультурному середовищі, можуть значно відрізнятися від норм інших груп людей. Тому дуже важливим є врахування етнічних, національних, расових, конфесій­них характеристик людини.

Віковий підхід розглядає девіації поведінки з позиції вікових осо­бливостей та норм. Поведінка, що не відповідає віковим стандартам, може бути визнана як девіантна.

Девіантна поведінка має різноманітні динамічні характеристи­ки, може бути стійкою чи нестійкою, мати різну спрямованість та соціальну значимість. Девіантні форми поведінки поділяються на тимчасові і постійні, стійкі та нестійкі. Для тимчасових девіацій характерна обмежена тривалість поведінки, що суперечить певним нормам. Наприклад, підлітки можуть проявляти девіантні форми поведінки лише під час перебування в таборі відпочинку, бути агре-

Розділ 7. Соціально-педагогічна робота по подоланню різних форм дезадаптації сивними лише в певній групі тощо. До постійних девіацій належать такі форми асоціальної поведінки, які мають тенденцію до повто­рення. Стійкими називають девіації, для яких притаманний лише один вид асоціальної поведінки (наркоманія, дромоманія). При не­стійких девіаціях позначається схильність до проявів різних видів девіантної поведінки (алкоголізм з агресією до близьких).

Виокремлюють стихійні і сплановані, структуровані (організо­вані) та неструктуровані (слабоорганізовані) різновиди девіантної поведінки. Стихійні девіації характеризуються спонтанністю та ха­отичністю. Вони виникають під впливом зовнішніх обставин і ха­рактеризуються тимчасовим характером. Їх причиною, зазвичай, є емоційний стан індивіда та збіг обставин. Найбільш типовими стихійними девіаціями для підлітків є вербальна, фізична агресії, спроби самогубства тощо. Сплановані девіації мають характер ре- гламентованості та чіткої спрямованості. Людина завчасно готуєть­ся до їх реалізації, нерідко переживає радісне і водночас тривожне очікування певного виду діяльності (наприклад, стан комп'ютерної залежності у підлітків). Структурована девіація - це групова форма поведінки, в межах якої чітко розподілені ролі всіх її учасників. Для неструктурованого різновиду групової девіантної поведінки харак­терна відсутність ієрархічних взаємостосунків, регламентація вчин­ків.

Девіантні форми поведінки за своєю спрямованостю на себе та інших бувають експансивні, неекспансивні, егоїстичні та альтруїс­тичні. Експансивні девіації, на відміну від неекспансивних, харак­теризуються вторгненням в сфери життя і діяльності оточуючих, здійсненням щодо них різних форм фізичного, психічного та сек­суального насильства. При неекспансивних девіаціях індивід своєю поведінкою не зачіпає інтереси інших (наприклад, нервова анорек- сія - стурбованість вагою свого тіла, постійне обмеження себе в їжі). Егоїстичні девіації відрізніються спрямованістю на отримання задо­волення чи особистого зиску. Альтруїстичні девіації спрямовані на задоволення інтересів інших людей, нерідко поєднуються зі схиль­ністю до самопожертви та самознищення. Альтруїстичні цілі може переслідувати самогубець, якщо він прощається з життям заради порятунку інших.

За рівнем усвідомлюваності та критичності поведінки розрізня­ють усвідомлені та неусвідомлені девіації. Усвідомлені девіації - це такий вид поведінки, при якій людина усвідомлює, що її вчинки су­перечать певним нормам і щодо яких вона може переживати нега­тивні емоції, бажає змінити свою поведінку. Неусвідомлені девіації, зазвичай, притаманні людям з психічними розладами, які перекона­ні, що їх поведінка, має адекватний характер, порівняно з вчинками оточуючих, в них відсутнє бажання змінити будь-що у своїй пове­дінці.

Розрізняють також первинну та вторинну девіації. Первинна девіація - це, власне, ненормативна поведінка, яка має різні при­чини ("бунт" підлітка проти авторитарності дорослих; бажання до самовираження, яке за певних причин не може здійснитися в межах "нормативної" поведінки). Вторинні девіації виникають в результаті свідомого чи неусвідомленого девіантом прагнення діяти відповід­но того ярлика, яким оточуючі позначити його поведінку, що мала місце раніше.

Девіантна поведінка обумовлюється певними причинами. Сьо­годні науковці виокремлюють кілька груп детермінантів девіації ді­тей та молоді.

Соціально-економічні:

зниження життєвого рівня населення;

майнове розшарування суспільства;

обмеження можливостей соціально схвалених форм заробітку;

безробіття;

доступність алкоголю та тютюну для неповнолітніх;

неконтрольована реклама психоактивних речовин. Соціально-педагогічні:

криза інституту сім'ї;

виховання в неповній сім'ї;

завищені вимоги батьків до дитини;

ворожість та конфлікти між батьками, батьками та дітьми;

критицизм підлітка щодо школи, сім'ї, відчуженість від них;

низький статус підлітка у класному колективі;

слабка система позашкільної зайнятості дітей та молоді. Соціально-культурні:

зниження морально-етичного рівня населення;

поширення кримінальної субкультури;

негативний вплив засобів масової інформації;

лібералізація статевої моралі;

домінування серед молоді культу сили.

Розділ 7. Соціально-педагогічна робота по подоланню різних форм дезадаптації Психологічні:

прагнення бути незалежним від дорослих;

бажання бути визнаним в групі однолітків;

потяг до самоствердження;

бажання виглядати дорослим;

гедоністичні мотивації;

потреба змінити психічний стан у стресовій ситуації;

підвищена тривожність, низька самооцінка;

підвищений, порівнянно з однолітками, рівень конформізму;

акцентуації характеру, психопатії;

психопатологічні синдроми (депресія, паранойя, мстивість тощо);

негативні риси характеру (заздрість, лінощі, жадібність). Залежно від способів взаємодії з реальністю та порушення тих

чи інших суспільних норм виокремлюють кілька видів девіації: де- лінквентна поведінка, адиктивна поведінка, наркозалежна поведін­ка, психопатологічна поведінка.

Делінквентна поведінка - це сукупність протиправних вчинків людини, за які в особливо важких випадках може накладатися пока­рання згідно статттями цивільного та кримінального кодексів [11].

До протиправних дій належать проступки (провини), правопору­шення та злочини. Серед типових проступків неповнолітніх виокрем­люють лихослів'я, систематичне порушення дисципліни в школі, бійки з однолітками, бешкетування (наприклад, жбурляння з балкону в пере­хожих різних предметів; дзвінки по телефону до незнайомих осіб тощо).

Психологи виокремлюють такі групи делінквентних осіб: 1) індивіди, які здійснюють правопорушення під впливом певних об­ставин чи оточуючих людей; 2) особи з достатнім рівнем правосві­домості, але пасивним ставленням до інших порушників правових норм; 3) люди, що випадково здійснюють правопорушення; 4) осо­би, що свідомо порушують правові норми.

Адиктивна поведінка - це поведінка людини, для якої притаман­не прагнення до відходу від реальності шляхом штучної зміни свого психічного стану завдяки прийому різноманітних хімічних речовин чи постійній фіксації уваги на певних видах діяльності з метою роз­витку та підтримання інтенсивних емоцій. У результаті такої по­ведінки людина існує у своєрідному "віртуальному" світі. Вона не тільки не вирішує своїх проблем, але й зупиняється в особистісному розвитку, а в окремих випадках навіть деградує [16].

Розрізняють три групи адиктивної поведінки:

нехімічні адикції (патологічна схильність до азартних ігор (гемб- лінг), комп'ютерна адикція, трудоголізм);

проміжні форми адикції (анорексія - відмова від їжі, булімія - прагнення до постійного споживання їжі):

хімічні адикції (вживання та вдихання психоактивних речовин: тютюну, алкоголю, наркотиків, медичних препаратів, речовин побутової хімії).

Адиктивну поведінку неповнолітніх визначають ще як поведін­ку, яка передує формуванню патологічної залежності від наркоген- них речовин. При цій формі поведінки негативна пристрасть люди­ни до хімічних речовин ще не досягла стадій психічної та фізичної залежностей, тобто захворювання на наркоманію, алкоголізм та ток­сикоманію.

Психопатологічний тип девіантної поведінки базується на пси­хопатологічних симптомах і синдромах, які є проявами певних пси­хічних розладів та захворювань. Серед найбільш типових для дітей та молоді видів такої поведінки вчені виокремлюють аутоагресивну поведінку, дисморфоманічну поведінку, гебоїдну поведінку, дромо- манію, патологічну сором'язливість.

Аутоагресивна поведінка проявляється у двох формах: самогуб­ство (суїцид) та самотравмування (парасуїцид). Розрізняють три типи суїцидальної поведінки: 1)"аномічний", пов'язаний із кризови­ми ситуаціями в житті людини, особистими трагедіями; 2) "альтру­їстичний", який здійснюється заради блага інших людей; 3) "егоїстичний", обумовлений конфліктом внаслідок неприйнят­тя індивідом соціальних вимог та норм поведінки. Суїцидальною поведінкою є внутрішні і зовнішні форми психіч­них актів, які спрямовуються уявленням позбавлення себе життя. Внутрішні форми суїцидальної поведінки поєднують суїцидальні думки, уявлення, переживання, суїцидальні тенденції, які діляться на задуми і наміри. До зовнішніх форм прояву суїцидальної пове­дінки належать суїцидальні спроби і завершені суїциди. Під суїци- дальною спробою розуміють цілеспрямоване оперування засобами позбавлення себе життя, яке не скінчилося смертю.

Самогубство розглядається як процес, що поєднує: сприйман­ня людиною значення життя і смерті; відсутність психологічних та соціальних ресурсів; сімейні та фізичні обставини, які роблять акт самодеструкції можливим. Щодо категорії мети розрізняють:

Розділ 7. Соціально-педагогічна робота по подоланню різних форм дезадаптації справжні самогубства, спроби та тенденції, метою яких є позбавлен­ня себе життя; демонстративно-шантажна суїцидальна поведінка - мета якої є лише демонстрування цього наміру; самотравмування, які зовсім не стосуються уявлення щодо смерті.

Найбільш поширеними мотивами суїцидальної поведінки дітей та молоді є: переживання образи, одинокості, відчуженості, немож­ливості бути зрозумілим іншими; переживання втрати батьківської любові або неподільне кохання, ревнощі; переживання, пов'язані зі смертю, розлученням, залишенням родини кимось з батьків; почут­тя провини, сором, зневажене самолюбство, незадоволення собою; страх ганьби, глузування, приниження, покарання; любовні невдачі, сексуальні ексцеси, вагітність; почуття помсти, протесту; бажання привернути до себе увагу, викликати співчуття, уникнути неприєм­них наслідків, відійти від важкої ситуації [10].

Розрізняють 4 типи підліткових аутоагресій: суїцидальна по­ведінка; суїцидальні еквіваленти (алкоголізація та наркотизація підлітків, підпорядкована бажанням забутися, відійти від неприєм­ностей); аутодеструкції - неусвідомлена реалізація наміру причини ушкодження фізичному та психічному здоров'ю (наприклад, ризи­ковані вчинки, ігри, види спорту); несуїцидальні агресивні прояви і різноманітні форми самотравмувань (самопорізи, самоопіки хіміч­ними речовинами, сигаретами тощо).

Різновидами психопатологічної поведінки неповнолітніх є та­кож дромоманія, дисморфоманія, гіперсором'язлива та гебоїдна по­ведінка.

Дисморфоманія базується на хибній впевненості підлітка про наявність у нього фізичних недоліків. Психічний стан таких під­літків характеризується комплексом неповноцінності, прагненням кардинально змінити свою зовнішність за допомогою радикальних засобів (пластична операція, постійне голодування, надмірні фізич­ні навантаження тощо). В поведінці таких підлітків спостерігається різке обмеження кола спілкування, занурення у власну проблему, постійний аналіз своєї зовнішності.

Гебоїдна поведінка підлітків характеризується інфантильним егоцентризмом, надмірним прагненням до самоствердження з гру­бою опозицією до оточуючих, повним ігноруванням моральних норм та цінностей, схильністю до імпульсивної агресії, відсутністю відповідальності, інтересу до продуктивної позитивної діяльності при посиленому патологічному прагненні до всього, що пов'язане з насильством, знущанням, терористичними актами.

Дромоманія характеризується втечами дитини з дому чи школи, поїздками в інші райони міста або населені пункти, прагненням до подорожування, бродяжництва.

Одним із типових для підліткового віку явищ є гіперсором'язлива поведінка. Вона проявляється несміливістю, страхом перед спілку­ванням, нездатністю ефективно діяти в присутності незнайомих осіб, відмові від знайомства з новими людьми, страхом бути незро­зумілим іншими.

Наркозалежна поведінка характеризується патологічною залеж­ністю від психоактивних речовин. Синдром залежності - поєднан­ня фізіологічних, поведінкових і когнітивних явищ, при яких вжи­вання речовин або класу речовин починає займати перше місце в системі цінностей індивіда. Основною характеристикою синдрому залежності є потреба (часто сильна, іноді непереборна) приймати психоактивні речовини (які можуть бути прописані або не прописа­ні лікарем), алкоголь або тютюн.

Діагноз залежності може бути поставлений тільки за наявнос­ті трьох і більше перерахованих нижче ознак, які виникали протягом певного часу: сильна потреба або необхідність прийняти речовину; по­рушення здатності контролювати прийом речовин, тобто початок вжи­вання, закінчення або дозування вживаних речовин; фізіологічні озна­ки; ознаки толерантності такі, як збільшення дози речовини, необхідної для досягнення ефекту, який раніше спостерігався при більш низьких дозах; прогресуюче забуття альтернативних інтересів на користь вжи­вання речовини, збільшення часу, необхідного для придбання, вживан­ня речовини або відновлення після 'її дії; продовження вживання речо­вини, незважаючи на очевидні шкідливі наслідки, такі, як спричинення шкоди печінці внаслідок зловживання алкоголем, депресивний стан після періоду вживання речовини, зниження когнітивних функцій вна­слідок вживання наркотиків. Наркотики, залежно від свого хімічного складу, мають різний вплив на людину. На час формування залежності впливає спосіб вживання речовини, дозування, стан здоров'я людини, яка їх приймає. Розвиваючись, залежність від наркотиків проходить ряд стадій. Кожна наступна не змінює попередню, а навпаки додає до картини захворювання нові та нові прояви.

Про соціальну залежність говорять тоді, коли людина ще не по­чала вживати наркотики, але перебуває в середовищі тих, хто ро-

Розділ 7. Соціально-педагогічна робота по подоланню різних форм дезадаптації бить це. Вона переймає їх стиль поведінки, ставлення до наркотиків та зовнішні атрибути групи. В такій ситуації "близькості" від нар­котику людина внутрішньо готова почати їх вживати. Особливо це характерно для підлітків, яких приваблює сама атмосфера, "дух" наркотизованої групи. До того ж підліток може спостерігати стан різкої зміни свідомості. Соціальній залежності сприяє усвідомлення підлітком того, що він будь-якої хвилини може змінити свій стан за допомогою наркотику.

На стадії психічної залежності поведінка людини змінюється, бо формується синдром психічного узалежнення, який виявляється спочатку неусвідомленим, а потім повністю усвідомлюваним і нездо­ланним потягом до наркотику. Ознаками неусвідомлюваного потягу можуть бути: стан незадоволеності за відсутності наркотику, пожвав­лення в передбаченні його приймання, розмови на "наркотичні" теми, некритична позитивна оцінка співучасників наркотизації і неприяз­ні почуття до людей, що перешкоджають цьому. Поступово думки про наркотик у свідомості підлітка посідають домінуюче місце. Стан наркотичного сп'яніння стає для нього найбільш бажаним. Сфера потягів, почуттів перебудовується, будь-які приємні переживання і відчуття втрачають значущість, порівнянно з дією наркотику. В цій стадії розвитку наркоманії підліток втрачає зв'язки з позитивним со­ціальним оточенням, цікавість до улюблених раніше занять (спорт, музика, розваги), майже перестає навчатися, часто прогулює заняття. Поступово зникає здатність до співпереживання, навіть щодо близь­ких і раніше коханих людей. Людина прагне або отримати певні від­чуття від прийому наркотиків, які можуть бути досить сильними, або, перебуваючи під впливом наркотичних речовин, відмежуватися від неприємних переживань та негативних емоцій.

При продовженні вживання наркотичних речовин до яскраво вираженого психічного узалежнення від наркотику додається і фі­зичне узалежнення. Тепер вже відчуття не тільки психічного, а й фізичного комфорту досягається лише за наявності наркотику в ор­ганізмі. Якщо дія наркотику припиняється, а чергової дози немає, то виникає абстинентний синдром (синдром позбавлення). Прагнення до наркотику в стані абстиненції переборює всі інші бажання, на­віть такі, як голод і спрага. Воно повністю підкоряє собі поведінку індивіда. Підліток у подібному стані думає тільки про наркотики, він здатний на все, щоб якомога швидше здобути і прийняти нарко­тичну речовину.

На цій стадії наркозалежності повністю зникає захисний рефлекс організму на передозування, стабілізується максимальний рівень пе- реносимості наркотику. Ця стадія захворювання супроводжується фі­зичними змінами, які свідчать про інтоксикацію організму: загальним виснаженням, зміною кольору шкіряних покровів; спостерігаються ламкість нігтів, випадання волосся, зубів, ознаки раннього старіння.

Відбуваються також значні зміни в психічній сфері індивіда: па­діння життєвої активності, зниження інтелекту, пам'яті, остаточне згасання моральних почуттів. Відзначається повна втрата соціаль­них і особистих інтересів, порушуються зв'язки з рідними та близь­кими, згасають прихильності.

Питання і завдання для самостійної роботи

Розкрити сутність основних теорій девіації.

Які особливості виховної роботи з дітми з девіантною поведінкою?

Розкрити роль сім'ї у попередженні девіації неповнолітніх?

5. Підготуйте виступ на тему „Роль різних агентів соціалізації у де­задаптації особистості".

Література

Вермиенко Ю. В., Келасьев В. Н. Профилактика наркомании в подростковой среде: Учеб. пособ. / Под ред. Келасьева. - Спб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та,2001.

Дети в кризисных ситуациях: профилактика негативных яв­лений и социально-психологическая помощь / Под общ. ред. И. Д. Зверевой. - К.: Науковий світ, 2001.

Иванова Ж. Е. Социология девиантного поведения. - М.: МГСУ,1998.

Лукас К., Сейден Г. Молчаливое горе: жизнь в тени самоубий­ства. - М.: Смысл, 2001.

Клейберг Ю. А. Психология евиантного поведения: Учеб. пособ. для вузов. - М.: ТЦ Сфера, 2001.

Личко А. Е., Битинский В. Л. Подростковая наркология. - М., 1991.

Максимова Н. Ю. Воспитательная работа с социально дезадаптированными школьниками. - К.: ІЗМН, 1997.

Максимова Н. Ю., Толстоухова С. В. Соціально-психологічні аспекти профілактики адиктивної поведінки підлітків та моло­ді. - К.: ЦССДМ, 2000.

Менделевич В. Д. Психология девиантного поведения. - М.: МЕД пресс, 2001.

Моховиков А. Н. Телефонное консультирование. - М.: Смысл,

Оржехівська В. М. Профілактика правопорушень серед непо­внолітніх. - К.: ІЗМН, 1996.

Понтон Линн. Сексуальная жизнь подростков. - М.: Институт психотерапии, 2001.

Предупреждение подростковой и юношеской наркомании / Под ред. С. В. Березина, К. С. Кислецкого, И. Б. Орешникова. - М.,

Профилактика наркомании у подростков: от теории к практике / Сирота Н. А., Ялтонский В. М., Хажилина И. И. и др. - М.: Генезис, 2001.

14. Эдвин С. Шнейдман. Душа самоубийцы / Пер. с англ. - М.: Смысл, 2001.

 3. Профілактика негативних явищ у молодіжному середовищі

Одним із важливих напрямків діяльності центрів соціальних служб для молоді сьогодні є профілактика негативних явищ у мо­лодіжному середовищі (наркоманії, алкоголізму, тютюнопаління, правопорушень, ВІЛ/СНІДу). Програми профілактики негативних явищ розраховані на проведення профілактичної роботи і, переду­сім, серед неповнолітніх та молоді, їхніх батьків, на професійну до­помогу, що надається педагогічним колективам навчальних загаль­ноосвітніх закладів. Особлива увага приділяється дітям та молоді, схильним до адиктивної поведінки, неповнолітнім, які перебувають на обліку в кримінальній міліції, а також неповнолітнім та молоді, які засуджені умовно, з відстрочкою виконання вироку, та неповно­літнім і молоді, які звільнилися з місць позбавлення волі, безпри­тульним та бездоглядним дітям.

Основним змістом у системі соціально-профілактичної роботи є:

соціально-педагогічна профілактика;

соціально-психологічна допомога;

соціальна адаптація і реабілітація. Соціально-педагогічний характер діяльності центрів ССМ ак­тивно реалізовується шляхом накопичення і удосконалення форм і методів первинної профілактики [2]. У профілактичній роботі, як свідчить аналіз інформаційно-аналітичних та статистичних звітів

357

центрів ССМ, працівники центрів надають перевагу масовим фор­мам роботи. Майже кожний четвертий масовий захід (акція, фес­тивалі, конкурси) організований центрами ССМ і був присвячений питанням профілактики негативних явищ саме у молодіжному се­редовищі.

У діяльності центрів ССМ поширені такі масові форми роботи, як акції "Молодь - за здоровий спосіб життя", різноманітні конкур­си, виставки, просвітницька робота, яка поєднує лекторії, розробку та розповсюдження інформаційно-рекламних листівок профілак­тичного спрямування, виступи на радіо, в телепередачах по форму­ванню і збереженню знань та навичок здорового способу життя, роз­рахованих на широкий загал дітей та молоді.

Однією із найпоширеніших і ефективних форм профілактичної роботи, що досить часто використовується у практиці, залишаєть­ся лекційна робота, яка наповнюється новітніми технологіями та прийомами. 43 % загальної кількості лекцій, проведених центра­ми ССМ, на різному рівні присвячені питанням профілактики не­гативних явищ у молодіжному середовищі, соціальної підтримки молоді з девіантною поведінкою та осіб, котрі повернулися з місць позбавлення волі. Під час лекцій використовуються профілактичні програми вітчизняних та зарубіжних авторів, проводяться дискусії, вікторини, рольові ігри тощо.

Із метою профілактичної роботи доцільно широко використо­вувати також масові профілактичні акції, які можна організовувати під час Всесвітніх днів без тютюну, боротьби з наркотиками, бороть­би зі СНІДом. До проведення масових профілактичних акцій цен­три ССМ активно залучають різноманітні творчі колективи, котрі посилюють інформаційні матеріали емоційними чинниками. Одно­часно фахівці та волонтери організовують роздачу пам'яток, букле­тів, листівок профілактичного змісту, засобів контрацепції; прово­дять експрес-опитування, вікторини, конкурси малюнків, плакатів, спортивні змагання тощо. Нерідко практикується надання індивіду­альних консультацій спеціалістами різного профілю: психологами, юристами, медичними працівниками, соціальними працівниками тощо.

Соціально-психологічна допомога молоді девіантної поведінки надається як в індивідуальній, так і груповій формах. Спеціалісти центрів ЦССМ впроваджують у практику тренінги для підлітків та молоді з девіантною поведінкою з метою зняття схильності до кон-

Розділ 7. Соціально-педагогічна робота по подоланню різних форм дезадаптації флікту, агресивності, а також для формування здорових навичок і норм поведінки. Тренінги досить часто проводяться працівниками центрів ССМ у період функціонування літніх чи зимових таборів, у різних молодіжних і підліткових клубах, у притулках для неповно­літніх тощо.

Соціально-психологічна допомога клієнтам надається пере­важно через систему спеціалізованих служб центрів ССМ: кон- сультпункти (стаціонарні та виїзні), громадські приймальні, шко­ли здорового способу життя, лекторії, "Телефони Довіри", пункти медико-психологічного консультування.

Стаціонарні консультативні пункти створюються як на базі цен­трів ЦССМ, так і на базі закладів освіти (у школах-інтернатах, соці­альних гуртожитках, гуртожитках навчальних закладів), у закладах Міністерства внутрішніх справ (приймальниках-розподільниках, виховно-трудових колоніях для неповнолітніх) тощо. Виїзні кон­сультативні пункти створюються з метою надання консультативної допомоги в містах. районах та селах, віддалених від ЦССМ. Такі консультативні пункти залишаються ефективною і майже єдиною формою соціальної роботи в сільській місцевості, де потребуєть­ся індивідуальна і групова допомога. До роботи консультативних пунктів залучаються висококваліфіковані фахівці: юристи, нарко­логи, сексопатологи тощо.

Основне завдання спеціалізованих пунктів медико- психологічного консультування - це надати індивідуальну допо­могу підліткам та молоді, які належать до груп ризику. Залучені фахівці проводять не лише медико-психологічні консультації, а й здійснюють психокорекцію, надають різноманітні види психологіч­ної допомоги.

Однією із форм соціально-психологічної допомоги підліткам та молоді з груп ризику є залучення їх до роботи в різноманітних клубах. З метою активізації цієї роботи у системі центрів ССМ створюється мережа різного типу молодіжних клубів та об'єднань, завданням яких є вироблення у молодих учасників клубу навичок психологічної стійкості, здорового способу життя, позитивно спря­мованого спілкування.

Соціально-психологічна допомога фахівцями центрів ССМ на­дається і під час проведення спеціальних рейдів при виявленні без­доглядних дітей, неповнолітніх жебраків, дітей, котрі не відвідують школи, дорослих осіб, які втягують неповнолітніх у злочинну діяль­ність чи незаконні дії з наркотичними речовинами. З таким контин­гентом дітей проводиться психолого-корекційна робота.

Останнім часом одним із напрямків соціальної роботи з молод­дю є запровадження патронажного обслуговування сімей, чиї діти перебувають на обліку кримінальної міліції у справах неповнолітніх за епізодичне вживання алкоголю, наркотичних речовин чи за скоє­ні правопорушення. З батьками та дітьми проводяться індивідуальні бесіди, надається кваліфікована допомога соціальними педагогами, психологами, лікарями.

Для категорії дітей та неповнолітніх, схильних до девіантної по­ведінки, спеціалісти центрів ЦССМ створюють молодіжні табори соціально-психологічної реабілітації, спеціалізовані та профільні змі­ни тощо. За час перебування у нормальній обстановці дітям та під­літкам спеціалісти різного профілю надають соціально-психологічну допомогу, спрямовану на корекцію поведінки, зняття агресивності, тривожності, на розвиток їхніх комунікативних здібностей.

Досить продуктивною є психологічна та педагогічна допомога щодо соціальної адаптації молоді, яку надавали центри ССМ у за­кладах пенітенціарної системи, зокрема в Донецькій, Рівненській, Дніпропетровській, Харківській, Чернігівській областях. Тут в учи­лищах соціальної реабілітації, ВТК створені і діють консультативні пункти від ССМ, клуби, проводяться благодійні акції. Вихованці виховних трудових колоній та училищ соціальної реабілітації одер­жують медико-соціальну, педагогічну та інформаційну допомогу.

На сьогодні в Україні склалася своєрідна система передавання під патронат центрів ССМ вихованців, які звільняються з ВТК. Ад­міністрація ВТК повідомляє про звільнення ті регіональні центри ССМ, куди від'їжджає звільнений. Отримавши повідомлення, фахів­ці центрів ССМ проводять обстеження матеріально-побутових умов сім'ї, куди повертається звільнений підліток, надають психолого- педагогічні консультації батькам.

Після повернення підлітків за місцем проживання фахівці центрів ССМ не залишають їх поза увагою, систематично проводять патронаж не­повнолітніх, організовують консультації психолога, юриста, допомагають в оформленні прописки, працевлаштуванні, інформують про навчальні заклади, курси, де вони можуть оволодіти конкретною професією.

Соціально-адаптаційне і реабілітаційне спрямування діяльності центрів ССМ проблематичне, оскільки провести комплексну реабі­літаційну роботу з молоддю, яка вживає алкогольні напої, наркотики,

Розділ 7. Соціально-педагогічна робота по подоланню різних форм дезадаптації майже неможливо без медичного лікування. Хоча і не можна запере­чувати той факт, що досвід такої роботи поступово накопичується. Найбільша увага приділяється активізації діяльності груп взаємопід- тримки за програмою "12 кроків". Фахівці ЦССМ виступили ініціа­торами створення товариств, асоціацій, клубів, що сприяють соціаль­ній адаптації молоді та неповнолітніх із груп ризику. Водночас, при деяких центрах почали створюватися терапевтичні групи соціально- психологічної реабілітації хворих на алкоголізм та наркоманію.

Переважно в профілактичній роботі центри ССМ надають пере­вагу масовим та груповим формам роботи, і, на жаль, значно менше індивідуальному підходу щодо соціально-психологічної допомоги молоді з девіантною поведінкою. Як свідчить аналіз статистичних та інформаційно-аналітичних даних, у будь-якого явища, що може при­звести до вульгарного, звуженого його розуміння, слід пам'ятати, що результативність профілактики адитивної поведінки особистості зале­жить від знання причин, що її зумовлюють. Вивчення та аналіз існую­чих класифікацій причин адитивної поведінки продемонстрували, що їх характерним недоліком є те, що у досліджуваних авторами випадках не вказується рівень, на якому розглядається це явище: особистісний, соціальний, біологічний. Більшість робіт присвячені вивченню відпо­відної причинно-наслідкової обумовленості соціального характеру. Особистісний аспект через надмірну ідеологізацію досліджень доне­давна детально не розглядався. Тому, доцільним є систематизація та доповнення знання причин адитивної поведінки особистості, відпо­відних соціально-педагогічних умов, що призводять до переростання у певні закономірності поведінки, вчинки, які, у своєю чергою, сприяють переходу підлітка до нового соціального середовища, здатних позитив­но впливати на його соціальне становлення.

Питання і завдання для самостійної роботи

Визначити основний зміст соціально-профілактичної роботи у молодіжному середовищі.

Охарактеризувати основні форми профілактичної роботи з не­повнолітніми.

У чому полягає суть соціально-адаптивної і реабілітаційної ді­яльності ССМ?

Розробити зміст однієї з організаційних форм профілактичної ро­боти у молодіжному середовищі (старшокласники, учні ПТУ, сту­дентська молодь, формальні і неформальні групи, об'єднання).

361

Література

Профілактика вживання алкоголю, наркотиків і токсичних ре­човин серед молоді Балакирєва О. М., Дупленко П. Ю, Макси­мова Н. Ю, Мілютіна К. Л. // Молодь України: стан, проблеми, шляхи розв'язання. — Вип. 7. — К.: НТЗФ «Студцентр», 1998.

Закон України «Про сприяння соціальному становленню та роз­витку молоді в Україні».

Запобігання палінню. — К.: Абрис, 1995.

Комарова В. В. Алкоголізм, сім'я спадковість. — К.: Здоров'я, 1981.

Профилактика алкоголизма и наркомании среди учащихся про­фтехучилищ. — К.: ИСМО, 1997.

Психолого-педагогічна робота з «дітьми вулиці» / За ред. С. В. Толстоухової, І. М. Пінчук — К.: ІДЦ ССМ, 2000.

 4. Особливості педагогічної профілактики адиктивної поведінки підлітків

Проблема адиктивної поведінки (англ. А^й - «згубна звичка») - поведінка людини, яка відзначається залежністю від того, що їй шко­дить: алкоголю, наркотиків, тютюнопаління, азартних ігор тощо.

Причиною виникнення адиктивної поведінки, окрім вживання зазначених речовин, бувають також порушення у психічному розви­тку дитини, зокрема, це: мінімальні мозкові дисфункції, психопатії, акцентуації характеру тощо.

У підлітків існує схильність до адиктивної поведінки. Така осо- бистісна схильність має певні компоненти, які проявляються посту­пово. До них належать:

відсутність мотивації досягнення аж до відмови вважати себе суб'єктом діяльності;

несформованість функції прогнозування поведінки;

низький рівень самоусвідомлення, а також відсутність навичок рефлексії;

низький рівень самоповаги аж до неприйняття образу власного «Я»;

самозахист від діяльності при появі труднощів;

суперечливість між самооцінкою та рівнем домагань;

схильність до втечі від реальності в ситуації фрустрації. Звичайно, своєчасна психолого-педагогічна корекція набуття і

прояву адитивної поведінки дозволяє уникнути ускладнень у жит-

Розділ 7. Соціально-педагогічна робота по подоланню різних форм дезадаптації тєдіяльності особистості, якщо з нею своєчасно організувати про­філактичну роботу.

На основі термінології ВОЗ у визначенні видів профілактики та особливостей об'єкту профілактичного впливу визначені види пе­дагогічної профілактики адиктивної поведінки.

Первинна педагогічна профілактика передбачає виховання ан- тинаркогенної спрямованості особистості, її морально-психологічної стійкості як основного характерологічного утворення, що відіграє вирішальну роль у критичних ситуаціях, ситуаціях вибору, пропо­зиції віднови психотропних речовин. Завданнями первинної профі­лактики є:

для молодшого шкільного віку:

формувати моральні поняття, пов'язані з почуттями бережливо­го ставлення до себе, відповідальності за власні вчинки;

виховувати вміння усвідомлювати себе частиною природи, осмислювати й оцінювати власні можливості;

формувати уявлення щодо позитивного та негативного досвіду людської поведінки у ставленні до самої себе та інших людей;

формувати необхідні початкові психологічні навички, що мають бути основою формування морально-психологічної стійкості людини;

попереджувати ранні прояви неправильних уявлень дитини про деякі шкідливі звички.

для учнів підліткового віку:

формувати правильне розуміння особливостей психотропних речовин, їх впливу на центральну нервову систему людини, від­далених наслідків зловживань;

формувати поняття про морально-психологічну стійкість осо­бистості як основу здорового способу життя;

виховувати культуру потреб, інтересів, захоплень підлітків;

формувати поняття про норми моралі у вихованні власної стій­кості до деяких шкідливих звичок - тютюнопаління, вживання алкоголю, наркоманії, токсикоманії;

виховувати критичне ставлення до деяких атрибутів НМС;

виховувати свідоме бережливе ставлення до власного здоров'я, власного організму, формувати уміння раціонально використо­вувати власні психологічні можливості;

стимулювати саморегуляцію власних психо-фізичних можли­востей особистості шляхом її включення у позитивну альтер­нативу фізичних та психологічних випробувань, загартування, тренінгу;

формувати науково обґрунтовані уявлення про анатомо­фізіологічні та психологічні зміни, що відбуваються в організмі у ситуаціях стресу, інформаційних перевантажень, аутотренін­гу, самопсихотерапії, умінь самоконтролю та самооцінки у по­ведінці;

формувати основи моральних звичок індивідуальної поведінки та прийняття рішення у ситуаціях можливих зловживань нарко- генними речовинами.

- для старшокласників:

формувати досвід антинаркогенно-цілеспрямованої поведінки учнів, вироблення імунітету до негативного впливу наркогенної інформації та асоціально-спрямованих форм поведінки;

формувати чіткі уявлення старшокласників про значущість власного життя, психо-фізіологічні можливості організму, на­слідки впливу наркогенних речовин;

створювати умови для самореалізації та самоствердження осо­бистості шляхом її залучення до позитивно спрямованої альтер­нативної діяльності;

формувати чіткі наукові поняття про природу психотропних ре­човин, біохімічні механізми їх вплив на організм; надавати нау­кову інформацію про стани наркотичної та алкогольної ейфорії, абстинентного синдрому тощо;

формувати психологічну готовність особистості до спілкування з близькими, фахівцями у ситуаціях можливої алкоголізації чи наркотизації;

виховувати правильні уявлення особистості про морально- психологічні та юридичні норми, що регламентують ситуації, пов'язані зі зловживанням психотропних речовин. Реалізація зазначених завдань здійснюється шляхом антинарко-

генної освіти у процесі вивчення навчальних дисциплін на основі

внесення до змісту навчального предмету відповідної антинарко-

генної інформації та у позакласній виховній роботі.

Вторинна профілактика передбачає, переважно, діагностування

та виявлення залежності підлітків від наркотичних речовин. Основними завданнями вторинної профілактики є:

визначення рівнів поінформованості підлітків про дію нарко­тичних речовин на людський організм та можливі наслідки їх вживання;

вивчення можливих умов та факторів, що сприяють розвитку схильності до адиктивної поведінки;

виявлення таких індивідуально-психологічних станів особис­тості, що передують проявам адиктивної поведінки;

вивчення зазначених умов і факторів прояву схильності особис­тості до адиктивної поведінки, станів, що їй передують, і на цій основі виявляти осіб групи "ризику";

здійснення діагностики мотивів адиктивної поведінки підліт­ків;

визначення найбільш чутливих, сензитивних до виховного впливу компонентів у структурі особистості учня (рис характе­ру, особливостей темпераменту, інтересів тощо).

Визначені завдання обумовлюють різноманітність методів психолого-педагогічної діагностики та перелік основних заходів вторинної профілактики:

вивчення особових справ учнів, у т. ч. довідки про стан здоров'я;

знайомство з сім'єю, вивчення в ній соціально-психологічного клімату;

бесіди з іншими вчителями, класним керівником;

спостереження за поведінкою підлітка на уроках та у позана- вчальній діяльності за такими параметрами: успішність, став­лення до навчання, до праці, до товаришів, до себе, до близьких, батьків, участь у громадському житті класу, школи, прояв нави­чок культури поведінки;

організація безпосереднього спілкування фахівців з такими під­літками;

спостереження за індивідом групи "ризику" у соціально- значущих ситуаціях тощо.

Третинна педагогічна профілактика адиктивної поведінки учнів є системою заходів, спрямованих на корекцію поведінки учня, його перевиховання, на переорієнтацію та реабілітацію хворих алко­голізмом та наркоманією. Цей етап базується на основі результатів організаційно-аналітичних заходів вторинної профілактики. Завданнями третинної профілактики є:

на основі встановлених груп "ризику" здійснювати індивідуаль­ний виховний профілактичний вплив на особистість учня шля­хом використання доцільного та професійно виваженого арсе­налу відповідних педагогічних засобів;

створення сприятливих для корекції адиктивної поведінки учнів умов соціального оточення, психологічного клімату, позитивно психологічного самопочуття тощо.

Зокрема, у загальноосвітній школі педагогічна профілактика адиктивної поведінки учнів може здійснюватись успішно за умови міцної взаємодії між класним керівником, вчителем-предметником, психологом, медпрацівником, а за необхідності і спеціалістами ме­дичних (лікар-нарколог) та правоохоронних (служба у справах не­повнолітніх, кримінальна міліція) служб.

При плануванні роботи з підлітками щодо профілактики вжи­вань наркогенних речовин необхідно враховувати:

в які загальновиховні заходи доцільно включити елементи діагностико-профілактичного характеру (у цьому випадку за- гальновиховними вважаються такі заходи, під час проведення яких вирішуються завдання гармонійного розвитку особистості);

яке місце відводиться спеціальним заходам (до спеціальних ми відносимо такі форми роботи, які передбачають вирішення за­вдань попередження адиктивної поведінки учнів);

як співвідносяться між собою загальні та спеціальні форми ро­боти.

Кількість останніх повинна поступово збільшуватись, орієнтов­но від 10-15 % для молодших школярів до 60-70 % для старшого підліткового та юнацького віку. Такий розподіл часу на загально- виховні та спеціальні форми не є абсолютним і може змінюватись відповідно до потреб профілактичної роботи з конкретною особою.

Реалізація завдань педагогічної профілактики вимагає створен­ня відповідної комплексної методичної системи щодо попереджен­ня адиктивної поведінки учнів. Ця система представлена у моделі нижче.

Якщо говорити про школу, то особливості діяльності педагога щодо попередження адиктивної поведінки учнів в умовах загально­освітньої школи на основі моделі конкретизують деякі організаційно- методичні положення комплексної системи педагогічної профілак­тики адиктивної поведінки учнів.

Розділ 7. Соціально-педагогічна робота по подоланню різних форм дезадаптації Стосовно організації заходів щодо попередження зловживань нарко- генними речовинами можна назвати такі соціально-виховні інститути:

а)  школу як головну організаційну ланку;

б)  сім'ю (батьків), за умови їх міцної взаємодії зі школою;

в)  спеціальні служби: медичну (лікар-нарколог, шкільний лікар), юридичну (служба у справах неповнолітніх, правоохоронні ор­гани) та психологічну (шкільний психолог), що відіграють роль як консультативних пунктів і посередніх учасників пропаган­ди спеціальних знань, організації відповідних спостережень за учнями, допомоги батькам, організації окремих виховних захо­дів антинаркогенного спрямування тощо;

г)  громадські організації (шефські, за місцем проживання та ін.) як консультанти та безпосередні учасники виховного процесу. Методологічною основою діагностико-профілактичної діяль­ності педагога є ідеї гуманістичної філософії про цінність людської особистості, про право людини на соціальний захист, про гуманіза­цію умов розвитку і виховання.

Комплексне планування роботи по запобіганню зловживань під­літками наркогенних речовин має здійснюватись на основі спільно­го плану роботи інформаційно-методичного центру, школи, класу та інших соціально-виховних інститутів. Координація загальношкіль- них та класних виховних форм роботи, спеціальних навчальних го­дин та окремих інституцій передбачає обсяг, зміст, форми роботи безпосередніх організаторів та виконавців; визначення обсяг, зміс­ту, форм роботи з батьками; організацію спеціальної підготовки пе­дагогів у формі постійно діючого теоретико-методичного семінару.

Важливою психолого-педагогічною умовою функціонування за­пропонованої системи педагогічної профілактики адиктивної поведінки підлітків є діагностико-корекційне забезпечення навчально-виховного процесу на основі спільної діяльності педагогічного колективу, психо­логічної та медичної служби, які забезпечують профілактичний моні­торинг (систематичний контроль і відстеження показників можливих умов та факторів наркогенного ризику; діагностику осіб, схильних до адиктивної поведінки, а також тих, що мають досвід нарковживання, забезпечуючи при цьому гарантію психо-соціального розвитку осо­бистості, її душевного благополуччя, індивідуальності); формування психологічної грамотності учасників навчально-виховного процесу, соціального і педагогічного середовища, інтелектуальне і духовне зрос­тання, саморозвиток і самореалізацію кожної особистості.

Комплексна система педагогічної профілактики адиктивної по­ведінки учнів

Комплексна система соціально-педагогічної профілактики адиктивної поведінки учнів

Первинна        Вторинна   Третинна

профілактика  профілактика       профілактика

Діагностико-корекційне забезпечення системи педагогічної про­філактики адиктивної поведінки підлітків передбачає:

створення високоякісних діагностико-моніторингових підсис­тем пофакторного вивчення адиктивності неповнолітніх;

розробку і практичне впровадження інваріантних програм корекційно-виховного впливу на дітей різних вікових категорій та однотипних груп з відповідною наркогенною орієнтацією;

досконале володіння педагогом (на основі співпраці з психоло­гом) засобами психолого-педагогічної діагностики та корекції, у

Розділ 7. Соціально-педагогічна робота по подоланню різних форм дезадаптації т. ч. кваліфіковану постановку психолого-педагогічного діагно­зу, професійну інтерпретацію системних даних, використання необхідного корекційно-виховного інструментарію. Надзвичайно важливим питанням організаційно-методичного ха­рактеру у запропонованій системі є питання особистісно-професійного плану, тобто, адекватність того, хто у професійному плані має право працювати над реалізацією завдань соціально-педагогічної профілак­тики адиктивної поведінки дітей і підлітків. Однозначно, що цим по­винні займатись фахівці з відповідною підготовкою.

Звичайно, у шкільній практиці особливу роль мають відіграва­ти вчителі, спільно з психологічною та медичною службами (лікар, психолог). При цьому не виключається участь у цій діяльності спеці­альних підрозділів та структур, які покликані виконувати завдання соціальної адаптації дітей і молоді з урахуванням динаміки показ­ників психофізіологічного та соціального самопочуття особистості (фахівців наркологічної та юридичної сфери, співробітників ЦССМ та інших).

Зміст роботи школи щодо запобігання зловживань наркогенни- ми речовинами може бути представлений загальною інформацією, що має опосередковане відношення до адиктивної поведінки учнів; продуктивною пропедевтичною діяльністю, що не має суто анти- наркогенного інформаційного навантаження, а створює соціально- психологічні умови для особистісного саморозвитку, самореалізації особистості дитини, в межах яких відбувається процес її соціалізації на рівні засвоєння знань, норм, цінностей, позитивного досвіду по­ведінки та спеціальною інформацією, що розкриває особливості дії на організм молодої людини різноманітних наркогенних речовин, наслідки їх зловживання, способи попередження тощо.

Особливою ланкою у системі педагогічної профілактики адик- тивної поведінки учнів є планомірна і систематична робота з бать­ками. Ефективним в межах зазначеної проблеми, є використання різноманітних форм роботи: батьківських університетів, тематич­них батьківських зборів, колективних та індивідуальних бесід, спе­ціальних зустрічей з представниками медичних та правоохоронних органів, загальношкільних батьківських конференцій, диспутів, обговорення реальних ситуацій наркотизації на основі результатів психолого-педагогічної діагностики стилю взаємин у сім'ї, емо­ційного контакту з батьками тощо. Така робота має здійснюватись паралельно з відповідною профілактичною роботою з дітьми, адек­ватною рівню їх розвитку, віку, але дещо випереджати її за змістом. Такий підхід, без сумніву, є умовою успішної взаємодії школи і сім'ї у спільній профілактичній роботі антинаркогенного спрямування.

3 метою забезпечення успішного функціонування запропонова­ної системи педагогічної профілактики адиктивної поведінки учнів та координації зусиль різноманітних державних, адміністративних, ві­домчих відділів та структур (наркологічної служби, служби у справах неповнолітніх, Центру соціальних служб для молоді тощо), що мають відношення до вирішення питань профілактики адиктивної поведін­ки молоді, позитивну роль може відіграти інформаційно-методичний центр педагогічної профілактики адиктивної поведінки.

Робота центру має будуватися на основі комплексного плану, компоненти якого диктуються життєвою необхідністю та інформа­цією щодо проявів адиктивної поведінки молоді, що надходить від різних відомств та ланок загальної, середньої спеціальної, системи профтех освіти.

Враховуючи, що педагогічна профілактика сьогодні має дещо ситуативний характер, що виключає системність і послідовність у її здійсненні, що дає високу результативність, завданням центру є надання необхідної організаційно-методичної, інформаційної, кон­сультативної, психолого-педагогічної допомоги психологам, вчите­лям, сім'ям, особам, що мають досвід адиктивної поведінки, громад­ським організаціям.

Програма вивчення особистості, поєднуючи найбільш загальні питання характеристики підлітка і спеціальні, що орієнтують вихо­вателя на визначення та розуміння можливих умов та факторів роз­витку у підлітка схильності до адиктивної поведінки, може надати допомогу педагогові у плануванні його діяльності профілактичного характеру, доборі пакету методичних матеріалів відповідного зміс­ту, доцільних форм роботи у певному напрямку, педагогічно обґрун­тованих методів виховного впливу на особистість підлітка. Залежно від особливостей його поведінки і розвитку та обставин педагогічної ситуації під відповідним кутом зору може використовуватись оцін­ка інформації для будь-якого вікового періоду.

Програма вивчення особистості школяра (різного віку) має такі розділи:

І. Особливості соціально-психологічного клімату сім'ї:

склад сім'ї (повна, неповна);

соціально-професійний статус сім'ї (професії батьків); 370

матеріально-економічні умови сім'ї:

матеріальний добробут сім'ї;

побутові умови;

умови навчання та розвитку дітей:

санітарно-гігієнічні умови;

харчування;

культурно-освітній рівень сім'ї:

освіта батьків;

взаємовідносини в сім'ї (між батьками, між батьками і дітьми, між дітьми і членами сім'ї похилого віку);

сімейне дозвілля;

ставлення сім'ї до соціально-культурних цінностей (книг, творів мистецтва, музики, спорту, сімейних традицій);

ставлення сім'ї до наркогенних речовин;

тип сімейного виховання.

Індивідуально-типологічні особливості школяра:

стан здоров'я учня (здоровий, хворіє іноді, хворіє часто, опера­тивні втручання, травми, інфекційні хвороби, стан психіки, фі­зичні вади);

спадковість (можливі ускладнення, пов'язані зі зловживанням батьків наркогенних речовин);

психологічні особливості особистості:

тип темпераменту;

характерологічні риси;

інтелектуальний розвиток;

цінності та інтереси;

альтернативні цінності та інтереси.

Соціально-психологічний статус у колективі:

положення у формальній групі;

характер спрямованості неформальної групи;

положення у неформальній групі.

Особливість роботи та визначені завдання зумовлюють різно­манітність методів психолого-педагогічної діагностики. У цьому ви­падку рекомендується використовувати такі:

повікову стандартизовану анкету В. М. Бенюмова для вивчення особливостей сімейного оточення учня;

спостереження за спеціальною індивідуальною програмою на предмет визначення можливих умов і факторів адиктивної по­ведінки;

невербальну тестову методику Ровена для вивчення інтелекту;

методику ПДО А. Є Лічко для визначення типу акцентуації ха­рактеру;

методику вивчення інтересів за К. К. Платоновим;

методику вивчення інтересів школярів за О. Я. Польською;

методику визначення самооцінки за А. В. Петровським;

методику вивчення поведінки учня на уроці за Д. В. Ніколенко;

методику вивчення особливостей міжособистісних стосунків в учнівському колективі за А. В. Петровським А. Л. Коломин- ським;

методику визначення типу темпераменту за Айзенком. Діяльність педагога на першому етапі профілактики адиктивної

поведінки учнів було б доцільно завершити включенням отриманих

показників вказаних параметрів у повікову методичну систему-

програму:

 

Другим етапом профілактичної діяльності педагога є визначен­ня мети і завдання. Вони висуваються відповідно до вікових осо­бливостей розвитку дітей та молоді та найбільш загальних вимог до виховання сьогодні.

На основі чітко сформульованих та усвідомлених завдань про­філактики адиктивної поведінки школярів формується відповідна система адекватних засобів, форм та методів роботи, визначаються місце, час, умови, за яких будуть реалізовані поставлені завдання, тобто моделюється третій етап профілактичної діяльності вчителя.

Роботу на цьому етапі доцільно зосередити на складанні науково- мотивованої програми індивідуальної роботи з підлітками, котрі є групою "ризику"; що мають досвід адиктивної поведінки; з різним рівнем антинаркогенної інформованості. Керуватись у створенні такої програми педагог може повіковою методичною системою- програмою профілактики адиктивної поведінки учнів.

Методика профілактичної діяльності фахівців на цьому етапі може мати такі її напрямки:

здійснення антинаркогенного виховання дітей і підлітків;

організація альтернативної діяльності неповнолітніх;

проведення антинаркогенного навчання батьків;

психолого-педагогічноа допомога учням, що набули досвіду вживання наркогенних речовин та корекція їх поведінки. Система-програма орієнтована на її творче використання та пе­редбачає широку варіативність причин адиктивної поведінки та ме­тодів її профілактики.

Методика реалізації складеної науково-мотивованої програми індивідуальної роботи зі школярами може мати два аспекти:

профілактичну роботу з класним колективом загалом чи мікро- колективом, деякі члени якого мають досвід адиктивної пове­дінки;

індивідуальну роботу з окремими особами групи "ризику". Найважливішою особливістю етапу реалізації програми вихов­ного впливу на особистість є його тісний зв'язок з етапом вивчення особистості. Початковий етап профілактики не тільки забезпечує збір необхідної для вихователя інформації про індивіда, визначає спрямованість і специфіку профілактичних заходів, він частково реалізує виховний вплив на особистість школяра. Адже у процесі бесіди, анкетування та інших методів вивчення особистості активі­зуються процеси самоконтролю, що сприяє перегляду та переоцінці деяких її поглядів та переконань, почуттів і звичок, взаємовідносин з оточуючими, що є важливою передумовою для розвитку у вихо­ванця психологічної готовності до сприйняття виховного впливу, дотримання таких правил поведінки, які диктуються загальними за­вданнями і умовами профілактики. Непорозуміння між педагогом та вихованцями, що пов'язані з деякими педагогічними вимогами, корекцією поведінки школяра, спостерігаються у практиці виховної роботи і пояснюються саме тим, що у процесі організації навчально- виховної діяльності та відпочинку школярів перед ними ставляться вимоги, які сприймати психологічно вони не готові.

Отже, на першому етапі профілактичної роботи особистість під­літка не тільки вивчається, але й певною мірою постійно перебудо­вується. А програма індивідуальної роботи з учнями на четвертому етапі профілактичної діяльності не тільки реалізується, але й вдо­сконалюється під час подальшого вивчення особистості і визначен­ня результативності виховного та корекційного впливів на неї.

Соціальна педагогіка Особливого значення для реалізації програми індивідуальної роботи зі школярами має уміння вихователя знайти, побачити, від­чути домінанту у складній системі життєвих планів та інтересів дитини. Такою домінантою може бути її бажання досягти якихось результатів, знайти себе, своє місце, улюблену справу тощо. Якщо така домінанта відсутня, педагогу необхідно створити її у процесі індивідуальної роботи, навчити вихованця критично оцінювати свої можливості, побачити власні недоліки, активізувати нові позитивні інтереси. Це може надати педагогові суттєвої допомоги у ломці ста­рих негативних і вихованні нових позитивних якостей особистості.

Питання і завдання для самостійної роботи

Охарактеризувати соціально-педагогічні фактори адиктивної поведінки молоді.

Яку роль відіграють індивідуально-типологічні особливос­ті особистості на адиктивну поведінку? Дати характеристику індивідуально-типологічним особливостям.

Охарактеризувати вплив негативної молодіжної субкультури на формування адиктивної поведінки молоді.

Визначити і охарактеризувати типи педагогічної профілактики адиктивної поведінки.

Які особливості профілактичної діяльності педагога щодо попе­редження адиктивної поведінки учнів?

Змоделювати дві проблемні ситуації щодо профілактики адик- тивної поведінки і запропонувати шляхи їх вирішення.

Розробити програму соціальної профілактики адиктивної пове­дінки (для конкретної соціальної групи або конкретної особи).

Література

Гаркавенко М. В. Профілактика емоційної напруженості учнів // Початкова школа, 1996, - № 2.

Габиани А. А., Аргунова Ю. Н. Правовые меры борьбы с нарко­тизмом. - М.: Знание. - 1989. - № 8.

Каган М. С. Философия культуры. Становление и развитие: Учебн. пособ. для студ. ВУЗов./ Каган М. С., Сергеев К. А., Светлов Р. В. и др. - С.-П.: Унив.-СПб. - 1995.

Кон И. С. В поисках себя: Личность и ее самосознание. - М.: По­литиздат, - 1984.

Личко А. Е, Битенский В. С. Подростоковая психология. - Л. - 1995.

Противонаркотическое образование. Обозрение целей, подходов и эффективности. Парадигма для оценки / Перевод. Оригинал на англ. яз. - 1988.

Маюров А. Н. К истории антиалкогольного воспитания и про­свещения в России и СССР // Современные проблемы борьбы с отклоняющимся поведением. Тезисы Всес. науч. конф. «За здоровый способ жизни» (борьба с социальными болезнями). - М. - 1987. - 1987.

Максимова Н. Ю. Диагностика и коррекция поведения трудных.// Вопросы психологии. - 1988. - № 3.

Колесов Д. В. Предупреждение вредных привычек у школьни­ков. - 2-е изд. - М.: Педагогика, 1984.

Анисимов Н. Л. Профилактики пьянства, алкоголизма и нарко­мании среди молодежи. - М.: Юридическая литература, 1988.

Профилактика правонарушений в среде неформальных группи­ровок // Под ред. Н. И. Ветрова. - Горький. - 1989.

Маюров А. Н. Антиалкогольное воспитание. - М.: Просвеще­ние. - 1987.

 5. Проблеми соціально-педагогічної роботи з „дітьми вулиці"

У середині 90-х років у нашій країні постала серйозна проблема: на вулицях опинились тисячі дітей, котрі жили у підвалах, каналі­заційних люках, навіть у контейнерах для сміття. Так, в Україні від­крито почало звучати поняття "діти вулиці".

Хто ці діти? Звідки вони з'явилися? Чому до цього часу залиша­ються на вулиці?

За визначенням ЮНІСЕФ, "діти вулиці - це неповнолітні, для яких вулиця (в широкому розумінні слова, що містить і не­зайняте житло, і незаселені землі і т.п.) стала постійним місцем перебування".

Безперечно, це визначення не охоплює велику кількість груп ді­тей, які з різних причин опинилися на вулиці. Адже серед них є й такі, котрі мають домівку, батьків або близьких людей. У ряді країн паралельно функціонують два поняття: "діти, які працюють на ву­лиці" і "діти, які живуть на вулиці". Іноді зустрічається таке понят­тя, як "діти, котрі живуть на вулиці разом зі своєю сім'єю".

Соціальна педагогіка За визначенням Дитячого Фонду Об'єднаних Націй (ЮНІ- СЕФ), до «дітей вулиці» належать:

діти, які не спілкуються зі своїми сім'ями, живуть у тимчасо­вих помешканнях (покинутих будинках) або не мають взагалі постійного житла і кожен раз ночують у новому місці; їхніми першочерговими потребами є фізіологічне виживання і пошук житла (безпритульні діти);

діти, які підтримують контакт із сім'єю, але через бідність, пе- ренаселенння житла, безробіття батьків, експлуатацію та різні види насилля (фізичне, сексуальне, психічне) проводять більшу частину дня, а іноді й ночі, на вулиці (бездоглядні діти);

діти - вихованці інтернатів та притулків, які з різних причин втекли із них і перебувають на вулиці (діти, які перебувають під опікою держави).

Збільшення кількості "дітей вулиці", насамперед, зумовлено проблемами сімейного життя. Як зазначалось у доповіді ЮНІСЕФ Незалежній комісії з гуманітарних питань ООН у 1990 році, дитина потрапляє на вулицю через те, що її сім'я переживає кризу, і якщо ще не розпалася, то перебуває на межі розпаду.

Результати досліджень Інституту проблем сім'ї та молоді, про­ведених на замовлення Державного центру соціальних служб для молоді показали, що до "дітей вулиці" в Україні слід віднести такі групи неповнолітніх:

безпритульні діти - діти, які не мають постійного місця про­живання через втрату батьків, асоціальну поведінку дорослих у сім'ї; діти, котрих вигнали з дому батьки;

бездоглядні діти - діти, які мають визначене місце проживання, але вимушені перебувати на вулиці більшу частину дня, а іноді й ночі, в результаті неспроможності батьків або опікунів (родичів, бабусь, дідусів) матеріально забезпечувати їх; наявності психіч­них захворювань у батьків, байдужого ставлення останніх до ви­ховання дітей;

діти-втікачі з навчально-виховних закладів - діти, яких не вла­штовують умови життя й виховання у цих закладах, які зазнали психологічного, фізичного або сексуального насилля у закладах інтернатного типу або притулках;

діти-втікачі із зовні благополучних сімей - діти з високим рів­нем конфліктності, патохарактерологічними особливостями, відхиленнями у психічному й особистісному розвитку;

діти, які за своїми психологічними ознаками схильні до постій­ного перебування на вулиці; діти, позбавлені систематичної батьківської турботи, аутсайдери шкільних колективів, діти з яскраво вираженими ознаками важковиховуваності, схильні до безцільного проведення часу.

В Україні до сьогодні не існує вичерпного визначення цієї ка­тегорії дітей, тому "діти вулиці" розглядаються як неструктурова- ний об'єкт: до нього належать діти, які залишились без батьківської опіки й визначеного місця проживання; діти, які мають сім'ю, але тимчасово втратили з нею зв'язки; мають дім і сім'ю, але перебува­ють протягом дня на вулиці; які заробляють кошти жебракуванням і крадіжками; схильні до бродяжництва та інших видів асоціальної поведінки. Без сумніву, у різних категорій дітей існує різна мотива­ція виходу на вулицю.

Враховуючи багатоваріантність шляхів виходу дітей на вулицю, можна дати таке визначення суті поняття "діти вулиці":

головною ознакою, за якою дитину можна віднести до "дітей ву­лиці" є та, що більшу частину часу вони проводять саме там;

"діти вулиці" - діти, які офіційно не визнані позбавленими бать­ківської опіки, але фактично можуть бути визнані соціальними сиротами, оскільки батьки з певних причин належним чином не займаються їхнім вихованням. Поняття "діти вулиці" об'єднує в собі безпритульних і бездоглядних дітей.

Починаючи з 1997 року, в Україні проводився ряд досліджень із визначення основних характеристик "дітей вулиці", з'ясування їхнього стилю життя і потреб. Основними висновками досліджень, проведених на замовлення ЮНІСЕФ, закладів системи Державно­го комитету України у справах сім'ї і молоді, громадських і міжна­родних організацій, є:

більшість "дітей вулиці" - діти підліткового віку;

хлопчиків на вулиці більше, ніж дівчаток;

більшість підлітків виховується у багатодітних сім'ях;

надто часто "діти вулиці" проживають у нетипових для України сім'ях: без батьків або тільки без матері чи без батька;

серед батьків таких дітей нерідко зустрічаються освічені люди, які мають постійну роботу;

значна частина дітей вулиці має проблеми з батьками, найближ­чими родичами;

значний вплив на прискорення процесу переходу дитини до ста­тусу "вуличної" має низьке матеріальне становище сім'ї;

значна частина "дітей вулиці" заробляє гроші самостійно, причо­му досить часто "робота" дає гарні прибутки, але є асоціальною: крадіжки, жебракування, надання сексуальних послуг та ін.;

"діти вулиці" часто зазнають експлуатації й насилля з боку ро­весників і дорослих на вулиці та вдома;

діти нерегулярно харчуються, часто голодають;

"діти вулиці" вживають алкоголь, наркотики, нюхають клей, па­лять.

Основні психофізичні характеристики дітей, які формуються в умовах вулиці, визначаються раннім залученням дитини до жор­стких умов виживання. Більшість безпритульних дітей втратили сімейні зв'язки: були покинуті батьками або самі покинули сім'ю, котра не забезпечувала нормальних умов життя.

Усі наведені вище характеристики більшою мірою притаманні дітям, які остаточно мешкають на вулиці, хоча на початкових етапах "виходу з дому" вони мало відрізняються від середньостатистичної української дитини.

Постає питання: "Яким є шлях дитини на вулицю?" Враховуючи особливості "дітей вулиці" як групи ризику, ми ви­окремили п'ять стадій зміни стилю життя дитини у процесі "виходу на вулицю":

Стадія байдужості: дитина навіть не розглядає можливість ви­ходу на вулицю, причому "вихід на вулицю" передбачає широке розуміння цього поняття.

Стадія роздумів - дитина по-справжньому задумується над тим, щоб залишити домівку й піти на вулицю.

Підготовча стадія - дитина має намір вийти на вулицю.

Стадія дії - дитина практично реалізує кроки для виходу на вулицю.

Стадія підтримки дії - дитина перебуває на вулиці.

Процес переходу від активної дії до стану байдужості (повер­нення з вулиці) також охоплює п'ять стадій.

1а. Стадія байдужості - дитина навіть не розглядає питання мож­ливості повернення додому чи іншого варіанту повернення з вулиці.

2а. Стадія роздумів - дитина по-справжньому роздумує над тим, щоб повернутися з вулиці.

3а. Дитина приймає рішення повернутися з вулиці найближчим часом.

Розділ 7. Соціально-педагогічна робота по подоланню різних форм дезадаптації 4а. Стадія дії - дитина робить спроби повернутися з вулиці. 5а. Стадія підтримки дії - дитина, яка повернулася з вулиці, на­зад не повертається.

Очевидно, говорячи про "дітей вулиці", ми - насамперед, маємо на увазі дітей, які знаходяться на стадіях 4, 5, 1а і 2а, тобто тих, хто вже перебуває на вулиці. Саме на вивчення поведінки таких дітей має бути спрямована увага фахівців. При цьому зрозуміло, що від­повідно до термінології, запропонованої вище, абсолютно всі діти мають досвід самостійного існування на вулиці, у них порушені по­передні соціальні зв'язки (з сім'єю, родичами, школою, друзями), їхній стиль життя (передусім, токсикоманія), людські цінності і набуте соціальне оточення міцно тримає їх на вулиці. Спеціалісти притулків відзначають, що з такими дітьми працювати дуже важко і можливість їх звернення за допомогою чи повернення в сім'ю (або інтернат) мінімальна.

18 і старше      8-9 років

16-17 років

14%

12-13 років 30%

Рис. 7.1. Вікова структура клієнтів Центрів ССМ (у % від загальної кількості клієнтів)

10-11 років 8%

14-15 років 36%

Однією із важливих характеристик клієнтів є їх статевовіко- ві характеристики. На рис. 7.1 наведена вікова структура клієнтів Центрів.

Як свідчать дані, представлені на рис, 80 % від загальної кількості клієнтів мають вік від 12 до 17 років. Найбільш помітну частину ста­новлять підлітки у віці 12-13 років - 30 % і 14-15 років - 38 %. Діти віком 6-7 років становлять лише 2 %, 8-9 річні 6 %, 10-11 річні - 8 %. Молоді люди від 18 років становлять лише 4 %. Можна зробити висновок про те, що підлітки виявились найбільш незахищеною кате­горією, яка потребує допомоги й підтримки. Це досить важливий ви­сновок, хоча б тому, що соціально-виховна робота у державних при­тулках проводиться за програмами, орієнтованими на дошкільників. Консультаційні пункти і центри спрямовані на роботу з підлітками.

За гендерною ознакою співвідношення дітей чоловічої й жіночої статі приблизно рівне: хлопчики й юнаки складають 48 %, дівчатка й дівчата - 52 %. Це не відповідає твердженню, що хлопчики частіше опиняються у ситуаціях, що потребують втручання й допомоги спе­ціалістів. Можна сказати, що стан прояву готовності вийти на вули­цю у хлопчиків і дівчаток однаковий.

Для того, щоб відповісти на запитання, чому діти - клієнти цен­трів опинилися у складній життєвій ситуації, проаналізуємо осно­вні відомості про їхніх біологічних батьків.

Аналіз статистичних показників свідчить, що 54 % клієнтів цен­трів проживають у рідних сім'ях, 20 % (кожен п'ятий) спілкується з батьками, але з ними не проживає; у 2 % дітей обоє батьків померли, у 16 % померла мама, у 12 % помер батько; у 2 % немає ніяких відо­мостей про батьків; 2 % клієнтів відповіли, що "їх покинула мати", або "батько у в'язниці", "немає батька".

Інформація про дітей, позбавлених батьківського піклування, які можуть бути усиновлені, повинна подаватися керівниками уста­нов, а також посадовими особами органів опіки і піклування, що мають відомості про таких дітей, у семиденний термін у відповідні районні відділи (управління) місцевих державних адміністрацій.

Пріоритетною формою влаштування дитини, котра з певних причин залишилася без батьківської опіки, є її усиновлення, тобто "..прийняття усиновителем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина здійснюється на підставі рішення суду".

Якщо дитина, щодо якої можливе усиновлення, протягом одно­го місяця з дня перебування на обліку не була усиновлена чи вла­штована на виховання у сім'ю, чи над нею не була встановлена опі­ка (піклування) громадянами України за місцем її проживання, то відомості про неї передаються до обласного управління освіти. На

Розділ 7. Соціально-педагогічна робота по подоланню різних форм дезадаптації підставі отриманої інформації тут формується регіональний банк даних про дітей, які підлягають усиновленню.

Історично обумовленою і визнаною державою є встановлення опіки над дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківської опіки. Ця процедура передбачає виховання неповнолітніх дітей, а також захист їхніх особистих та майнових прав і інтересів.

За законом, опіка встановлюється над дітьми, які не досягли чо­тирнадцяти років, а піклування - над дітьми віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Опікуни, зазвичай, обираються з осіб, які є близькими родичами підопічного, що передбачає, насамперед, збе­реження між дитиною й опікуном родинних зв'язків. За таких умов дитина має турботу й увагу близьких їй людей.

Правила опіки і піклування визначають умови встановлення опіки (піклування) над дітьми. Опіка оформляється за місцем про­живання дитини чи опікуна (піклувальника). Правила визначають перелік осіб і закладів (установ), що у випадку одержання відо­мостей про необхідність опіки над неповнолітнім повинні негайно сповістити органи опіки та піклування. Насамперед, це стосується близьких родичів й інших осіб, які спілкуються з такими дітьми.

Якщо підтверджується факт відсутності опіки з боку батьків, органи опіки і піклування забезпечують тимчасове влаштування дитини до сім'ї, яка погоджується взяти її до визначення подальшої долі чи передавання до навчально-виховної установи для сиріт або у притулок для неповнолітніх. За відсутності у дитини необхідних документів органи опіки і піклування обов'язково забезпечують їх юридичне та фактичне оформлення.

Державна система соціально-виховних інститутів передбачає забезпечення оптимальних умов життєдіяльності для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, залежно від віку і стану здоров'я. Державні заклади (установи), що опікуються цими про­блемами, підпорядковані різним міністерствам і відомствам: Мі­ністерству освіти і науки України, Міністерству охорони здоров'я України, Міністерству праці і соціальної політики України, а це, значною мірою, ускладнює процес соціального захисту таких дітей.

На подолання негативних явищ, зокрема попередження дитячої бездоглядності і безпритульності, профілактики правопорушень серед дітей, спрямовані Укази Президента України "Про затвер­дження Комплексних заходів щодо профілактики бездоглядності і правопорушень серед дітей, їхньої соціальної реабілітації в суспіль-

Соціальна педагогіка стві" (від 18 березня 1998 року № 200/98) і "Про додаткові заходи щодо запобігання дитячій бездоглядності" (від 28 січня 2000 року № 113/2000).

З метою забезпечення тимчасового влаштування безпритульних дітей, а також визначення їхнього статусу і подальшого місця про­живання службами у справах неповнолітніх створюються притулки для неповнолітніх, діяльність яких регулюється Постановою Кабі­нету Міністрів України "Про Типове положення про притулок для неповнолітніх служби в справах неповнолітніх" від 9 червня 1997 року № 565.

Відповідно до положення, притулок для неповнолітніх - "це установа соціального захисту, створена для тимчасового перебу­вання в ньому неповнолітніх віком від 3 до 18 років". Основні за­вдання притулку такі: соціальний захист неповнолітніх, які опини­лися у складних умовах, створення належних житлово-побутових і психолого-педагогічних умов для забезпечення нормальної життє­діяльності неповнолітніх.

У притулок приймаються діти, що заблукали, були покину­ті батьками чи опікунами, жебракують, і при цьому місце перебу­вання їхніх батьків не встановлено; залишилися без опіки батьків (усиновителів) чи опікунів (піклувальників); залишили сім'ю чи навчальний заклад; вилучені кримінальною міліцією у справах не­повнолітніх із родин, перебування в яких загрожувало їхньому жит­тю і здоров'ю; втратили зв'язок з батьками під час стихійного лиха, аварії, катастрофи, інших надзвичайних подій; не мають постійного місця проживання і засобів до існування; самі звернулися по допо­могу до адміністрації притулку.

Термін перебування неповнолітніх у притулку становить до 90 діб. Підставою для прийняття до притулку може бути: звернення неповнолітнього до адміністрації притулку, направлення служби у справах неповнолітніх, акт кримінальної служби у справах неповно­літніх, письмове звернення керівника органу управління освіти.

Працівники притулку вживають заходів для встановлення особи неповнолітнього, надсилають відомості про нього органам за місцем останнього його перебування. Адміністрація притулку інформує служби у справах неповнолітніх про батьків (усиновителів), опіку­нів (піклувальників) або посадових осіб, які не забезпечують права й інтереси неповнолітнього, провокують його асоціальну поведінку,

Розділ 7. Соціально-педагогічна робота по подоланню різних форм дезадаптації самовільне залишення сім'ї, навчального закладу, створюють загро­зу здоров'ю й інтелектуальному розвитку.

Після визначення місця подальшого влаштування вихованці притулків повертаються до сім' або у навчальний заклад, де вони перебували раніше, якщо повернення неповнолітнього до місця по­переднього проживання неможливе, працівники притулку сповіща­ють про це службу у справах неповнолітніх за місцем розташування притулку та проживання неповнолітнього й разом із органами опіки і піклування вживають заходів для подальшого його влаштування.

На вирішення проблем дитячої бездоглядності, створення на­лежних умов для соціально-психологічної реабілітації дітей, їх фі­зичного і розумового розвитку спрямована Державна програма за­побігання дитячій бездоглядності на 2003-2005 роки, затверджена Указом Президента України від 21 лютого 2003 року № 154/2003.

У програмі визначено, що робота, яка проводиться в регіо­нах з метою запобігання бездоглядності серед дітей, їх соціально- правового захисту, є малоефективною. Щорічно спостерігається зростання кількості сімей, що з різних причин не виконують ви­ховних функцій щодо власних дітей. Малоефективним є контроль з боку громадськості за вихованням і утриманням дітей з неблаго- получних сімей, що призводить до збільшення кількості таких дітей, які не отримують адекватного соціального захисту і стають "дітьми вулиці".

Основними завданнями Програми є:

підвищення ефективності роботи щодо запобігання дитячій без­доглядності шляхом удосконалення нормативно-правової бази;

поліпшення існуючих та пошук нових форм соціальної підтрим­ки дітей, які перебувають у складних життєвих ситуаціях;

виявлення неблагополучних сімей і забезпечення захисту прав дітей, які виховуються в них;

удосконалення системи і підвищення ефективності діяльності установ соціального захисту дітей (із поліпшенням побутових умов);

розробка науково-методичних основ запобіганню дитячій без­доглядності;

забезпечення підготовки і перепідготовки фахівців соціального захисту дітей.

Аналіз документів про роботу окремих міністерств і відомств із цією категорією молоді, як "діти вулиці", дозволив вичленити окре­мі аспекти діяльності державних структур щодо соціальної допомо­ги дітям та підліткам.

Управління гуманітарної освіти і виховної роботи Міністерства освіти і науки України виконує певні функції щодо профілактики бездоглядності:

виявлення дітей, які залишилися без опіки батьків, та їх розмі­щення у навчально-виховних закладах;

здійснення контролю за відвідуванням такими дітьми навчально- виховних закладів, загальноосвітніх шкіл.

Міністерство освіти розробило систему інформування про сім'ї потенційних усиновителів, опікунів і піклувальників.

Крім того, міністерство постійно працює над механізмом повер­нення дітей шкільного віку до навчання, які з різних причин поки­нули школу.

Головне управління медичної допомоги дітям і матерям (Мініс­терство охорони здоров'я України переважно, надає медичну допо­могу дітям, у тому числі "дітям вулиці".

Це стосується саме тих дітей, які вилучені з вуличного середови­ща правозахисними органами. Перш, ніж потрапити до навчально- виховного закладу, вони направляються у стаціонарні відділення лікарень з метою повного медичного обстеження, де, за потреби, отримують необхідну медичну допомогу. Міністерство у справах сім 'ї та молоді:

виявляє можливості та створює умови для розвитку альтерна­тивних форм сімейної опіки: прийомних сімей, дитячих будин­ків сімейного типу;

здійснює профілактичні заходи щодо попередження безпри­тульності та правопорушень серед дітей, їхню соціальну реабілі­тацію;

розробляє документи, що складають основу державних Концеп­цій, законів.

Державний центр у справах сім 'ї та молоді взяв на себе функцію координатора роботи обласних, міських та районних центрів соці­альних служб для молоді (ЦССМ) щодо надання юридичної, психо­логічної і соціальної допомоги "дітям вулиці".

Основна увага приділяється створенню центрів по роботі з ді­тьми вулиці, дітьми-сиротами, "Телефонів Довіри", консультатив­них пунктів. У цьому домінуючу роль відіграють обласні і районні центри ССМ.

Розділ 7. Соціально-педагогічна робота по подоланню різних форм дезадаптації Кримінальна міліція у справах неповнолітніх Міністерства вну­трішніх справ України основним своїм завданням щодо захисту прав неповнолітніх бачить налагодження тісної взаємодії із зацікавлени­ми міністерствами та відомствами з питань проведення заходів щодо профілактики бездоглядності дітей та підлітків.

Важливою і відповідальною функцією таких відділень є здій­снення обліку тих дітей і підлітків, які належать до групи ризику: правопорушників, наркоманів, алкоголіків тощо із метою профілак­тики негативних явищ.

Районними відділеннями кримінальної міліції у справах непо­внолітніх проводиться практична робота з "дітьми вулиці". Зокрема, це:

пошук і повернення до постійного місця проживання неповно­літніх, які залишили сім'ю (за можливості повернення туди);

виявлення дорослих осіб, які "втягують" неповнолітніх у зло­чинні дії, проституцію, наркоманію, пияцтво, жебрацтво;

притягнення до відповідальності батьків за невиконання своєї соціально-виховної функції стосовно дітей.

Сьогодні до вирішення проблеми "дітей вулиці" залучені різні служби: кримінальна міліція, служби у справах неповнолітніх, со­ціальні служби для молоді, підпорядковані різним управлінням мі­ністерств. Проте конкретно ніхто не несе відповідальності за долю кожної такої дитини. Різноплановий підхід виявляється у пошуках шляхів вирішення цієї серйозної проблеми.

Які ж можливі шляхи надання соціально-педагогічної допомоги дитині?

Профілактична соціальна робота. Дитина, яка перебуває на стадіях "роздумів і підготовки", розглядає вихід на вулицю як можливу перспективу. На цій стадії необхідна соціально- профілактична робота з дітьми та підлітками для вирішення конфліктів із батьками і вчителями; залучення дітей до клубів за інтересами, дитячих та молодіжних громадських організацій, різних спортивних секцій. Завданням етапу є повернення дити­ни до стану байдужості щодо виходу на вулицю. Тобто потрібно створити умови, щоб дитина перестала розглядати вихід на ву­лицю як кращий варіант вирішення її життєвих проблем.

Допомога у поверненні дитини з вулиці відповідає стадіям "дії і післядії". Тобто дитина вже знаходиться на вулиці, а соціальний працівник повинен вживати дії, спрямовані на пробудження у дитини бажання залишити вулицю. Метою соціальної роботи у такій ситуації є повернення дітей з вулиці додому. Результат досягається шляхом виявлення та вирішення проблем дітей, пов'язаних, найчастіше, з сім'ями, особливо кризовими, шко­лою, ровесниками.

Подолання невизначеності. Третій напрямок реалізується у си­туації, коли дитина перебуває на стадії індиферентного стану, тобто живе на вулиці і не розглядає варіантів зміни свого спо­собу життя. У такій ситуації метою роботи є подолання байду­жості дитини до власної долі, пробудження бажання мати зати­шок, можливість спілкуватися з близькими чи рідними людьми, просто змінити обстановку тощо. Ця робота повинна спонукати дитину задуматися про своє майбутнє. Досвід спілкування з ді­тьми вулиці показує, що вони не думають, а найчастіше бояться думати про своє майбутнє, тому що не бачать виходу із сфор­мованої ситуації. Пробудження у дитини бажання змінити своє життя ґрунтується, насамперед, на реальній можливості зроби­ти це. Такою реальною можливістю може бути наявність місця (центра), де дитині нададуть притулок, зрозуміють і допомо­жуть; це може бути варіант самостійного життя - працевлашту­вання, отримання житла. Рідше - це варіант повернення до сім'ї, на жаль, до цього часу, зазвичай, усередині сімейні стосунки остаточно зруйновані.

Закріплення за соціальним інститутом. Четвертий напрямок реалізується на стадіях роздумів і підготовки, коли вдалося роз­будити інтерес дитини до зміни способу життя. При цьому ак­тивізується спілкування таких дітей із соціальними працівника­ми. Діти звертаються за допомогою до соціально-психологічних реабілітаційних центрів, соціальних служб для молоді. Метою діяльності соціального працівника на цьому етапі є допомога ди­тині у поверненні до нормального життя.

Соціальний супровід. П'ятий напрямок - це вихід на своєрідний фініш: дитина повертається до рідної сім'ї або до сім'ї родичів, до інтернатної установи і починає самостійне життя. Цей період вимагає особливої уваги соціального працівника, який здійснює соціальний супровід дитини або сім'ї, до якої вона повернулася. Аналіз суті стадій, що проходить дитина, і напрямків діяльності,

що реалізує соціальний педагог або соціальний працівник, дозволя-

ють стверджувати, що всю роботу з дітьми вулиці можна розділити

на три великих етапи:

Профілактика можливого виходу дітей на вулицю.

Створення соціальних, психолого-педагогічних умов для повер­нення дитини з вулиці.

Сприяння закріпленню дитини за соціальним інститутом (сім'єю, прийомною сім'єю, загальноосвітніми установами ін­тернатного типу тощо).

Виходячи із таких основних етапів соціальної роботи, можна ба­чити логіку професійної соціальної роботи з дітьми вулиці.

Питання і завдання для самостійної роботи

Визначити й охарактеризувати категорії „дітей вулиці".

Визначити основні соціальні інститути щодо захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки і окреслити їх функції.

Визначити зміст соціально-педагогічної діяльності різних соці­альних інститутів, спрямовану на підтримку і захист цієї катего­рії дітей.

Розкрити основні напрямки соціальної роботи спеціаліста з „ді­тьми вулиці".

Література

Державна доповідь про становище дітей в Україні (за підсумка­ми 1999 р.): Соціальний захист дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування / Антіпкін Ю. Г., Балим Л. В., Воли­нець Л. С. та ін. - К.: Укр. ін-т соц. досліджень, 2000.

Дети в кризисных ситуациях: профилактика негативных явле­ний и социально- психологическая помощь / Под. общ. ред. И. Д. Зверевой. - К.: Наук світ, 2001.

Дети улицы. Что нужно знать для успешного управления про­ектом - Child Hope. Великобритания. ЮНИСЕФ, 1998.

Закон України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 року № 2402 - ІІІ.

Звіт за підсумками соціологічного опитування підлітків щодо ви­значення напрямків діяльності центрів денного перебування ді­тей, які не мають достатньої батьківської опіки. Архіви Укра­їнського інституту соціальних досліджень, 2002.

Конвенція ООН про права дитини. - К.: Столиця, 1997.

Лагідний Д. Діти вулиці і під'їздів: Де бере початок дитяча бездо­глядність? Де корінь цього зла? // Українська газета. - 2002. - 12 вересня. - С. 2.

Лукашов С., Зайцевская Т. Социальная помощь детям на улице. - ЮНИСЕФ. - Украина, 2000.

Максимова Н. Ю., Толстоухова С. В. Соціально-психологічний ас­пект профілактики адиктивної поведінки підлітків та молоді. - К: УДЦССМ, 2000.

Максимова Н. Ю. Воспитательная работа с социально дезадаптированный школьниками: Метод. реком. - К.: АПН Украины. Институт психологии, 1997.

Надання допомоги "дітям вулиці" та соціально незахищеним дітям та молоді / За ред. С. Толстоухової, К. Акстяман // Інформаційно-методичний збірник. - Випуск 3-4. - К.: Ліга соц. працівників України. Інтернаціональний Союз Німеччини, 2003.

Рябоконь Л. Як забрати дітей з вулиці?: Київський притулок для неповнолітніх // День. - 2002. - 23 жовтня. - С. 12.

Словник-довідник для соціальних педагогів та соціальних праців­ників / За заг. ред. А. Й. Капської, І. М. Пінчук, С. В. Толстоухо- вої. - К., 2000.

Як добре мати рідний дім!: Центр соціальної опіки "Отчий дім" повертає безпритульним дітям радість життя // Перехрестя. - 2002. - № 3. - С. 33 - 35.

 6. Соціально-педагогічна робота з неповнолітніми та молоддю, які повертаються з місць позбавлення волі

Сьогоденний стан суспільної моралі серед інших чинників ха­рактеризується й таким, що за роки кризових явищ в економіці по­глибилося розшарування суспільства на багатих і бідних, значною мірою утрачені важелі формування світогляду молодого покоління. Споконвічні заповіді "не вбий", "не вкради", "полюби ближнього" тощо недостатньо утверджуються у свідомості дітей, підлітків і мо­лоді як з боку сім'ї, так і з боку державних та громадських інститутів суспільства. Навпаки, відбувається масова пропаганда культу сили, грошей, здобутих будь-яким шляхом, ідеалізація та романтизація злочинного світу. Усе це створює у значної частини молодих людей уявлення про вседозволеність будь-якої поведінки, широкі можли­вості швидкого збагачення кримінальним способом. Формування 388

Розділ 7. Соціально-педагогічна робота по подоланню різних форм дезадаптації такого "криміналізованого" менталітету - не остання причина того, що питома вага молоді у складі засуджених протягом останніх років невпинно зростає.

Природньо, такий стан молодіжної злочинності не може задо­вольнити суспільство, що зумовлює відповідні завдання правоохо­ронним органам, державним і громадським організаціям, причет­ним до вирішення проблем молоді. Враховуючи, що профілактика злочинності значною мірою пов'язана з профілактикою рецидиву, одним із важливих завдань є створення умов для ресоціалізації та адаптації неповнолітніх і молоді, які відбули покарання і поверну­лися з місць позбавлення волі.

Значна частина цієї роботи припадає на систему соціальних служб для молоді поліпшення якої сприяє відповідна нормативно- правова база. Але ефективно реалізовувати завдання, що постають перед ЦССМ, вельми складно. Адже саме неповнолітні й молодь становлять ту частину звільнених з місць позбавлення волі, яка най­частіше, порівняно з дорослими звільненими, опиняється у складній життєвій ситуації. Це зумовлено двома характерами проблем.

По-перше, це низка негативних соціальних чинників юридич­ного та матеріального характеру - відсутність, зазвичай, власного житла, майна, достатньої освіти, конкурентоспроможної професії, досвіду спілкування і обстоювання своїх прав у численних інстан­ціях, брак набутих протягом попереднього життя на волі міцних соціальних зв'язків, які б допомогли у вирішенні проблем, які по­стають після звільнення з місць відбування покарань. По-друге, це відсутність достатнього життєвого досвіду, сформованих соціально- психологічних стереотипів, усталених навичок дотримання загаль­ноприйнятих соціальних норм поведінки, які полегшують адаптацію до життя на волі. Усе це зумовлює неабиякі труднощі легалізації і набуття прийнятного соціального статусу, проблеми у працевла­штуванні, подальшому навчанні, стосунках з оточенням.

Подолання зазначених труднощів і проблем потребує цілеспря­мованої скоординованої роботи багатьох державних установ і гро­мадських організацій щодо ресоціалізації та соціальної адаптації молодих людей, які повертаються з місць позбавлення волі, і однією з найважливіших ланок цієї роботи стають ЦССМ. Але для того, щоб діяльність соціального педагога та працівника щодо соціально- психологічної допомоги і соціального супроводу зазначеної катего­рії молоді була ефективною, він повинен мати чітке уявлення про

Соціальна педагогіка доцільні напрямки, передові технології і методики соціальної робо­ти у цій сфері.

Структуру об'єкта соціально-педагогічної роботи за цим на­прямком становлять три категорії клієнтів: неповнолітні (віком від 14 до 18 років), які повернулися з місць позбавлення волі; молодь (віком від 18 до 35 років), яка повернулася з місць позбавлення волі; представники соціального оточення (передусім, батьки, діти яких повернулися з місць позбавлення волі, громада).

Мета соціально-педагогічної роботи із зазначеними вище кате­горіями клієнтів ЦССМ - допомогти неповнолітнім та молоді про­йти процес ресоціалізації та соціальної адаптації після звільнення з місць позбавлення волі, знайти своє місце у житті.

Ця мета має досягатися через реалізацію таких завдань:

допомогти неповнолітнім та молоді оволодіти основами зако­нодавства України з питань забезпечення їхніх прав, виконан­ня громадянських обов'язків з урахуванням інтересів і потреб звільнених, надати знання щодо механізмів застосування чин­ного законодавства;

сприяти діяльності державних органів і громадських організацій щодо реалізації їхніх функцій стосовно практичного вирішення соціальних проблем зазначеної категорії молоді;

переконати молодих людей, звільнених з місць позбавлення волі, у необхідності їхніх активних дій щодо ресоціалізації та адаптації до нових умов життя, довести їх ефективність, показа­ти шляхи і механізми цієї діяльності;

визнати основні соціальні проблеми, що виникають у неповно­літніх і молоді після повернення з місць позбавлення волі;

здійснювати соціально-психологічне консультування з проблем міжособистісних стосунків серед неповнолітніх і молоді, звіль­нених з місць позбавлення волі;

вести роботу з батьками та найближчими родичами цієї катего­рії молоді щодо сприяння вирішенню соціально-психологічних проблем, які очікують клієнтів після звільнення з місць позбав­лення волі.

Основним очікуваним результатом соціальної роботи з непо­внолітніми та молоддю, які повернулися з місць позбавлення волі, має стати набуття прийнятного для суспільства соціального статусу особистості, формування відчуття психологічного комфорту клі-

Розділ 7. Соціально-педагогічна робота по подоланню різних форм дезадаптації єнтів від ведення способу життя, сумісного із загальноприйнятими нормами і правилами.

Засобами досягнення очікуваних результатів є процеси ресоціа- лізації та соціальної адаптації колишніх засуджених.

Ресоціалізація неповнолітніх та молоді, які повертаються з місць позбавлення волі, спрямована на відновлення у них якостей, необ­хідних для нормальної життєдіяльності в суспільстві, засвоєння від­повідних цінностей і соціальних ролей, набуття потрібних навичок. Вона передбачає застосування комплексу заходів за двома напрям­ками:

ресоціалізація свідомості особистості (відновлення позитивної системи цінностей, знань, переконань, установок тощо);

ресоціалізація діяльності (відновлення позитивних навичок, умінь, стилю спілкування тощо).

Сутність процесу ресоціалізації полягає у поновленні соціаль­ного статусу, втрачених соціальних навичок, переорієнтації осо­бистості на забуті позитивні відносини з людьми, види діяльності, референтні групи суспільства.

Соціальна адаптація в цьому випадку розуміється як пристосуван­ня до нового соціального середовища не на основі утрачених цінностей, властивостей і навичок, а завдяки формуванню нових, яких із різних причин у людини до цього часу не було. Виходячи із визначення со­ціальної технології як послідовності певних подій, процес соціальної адаптації зазначеної категорії клієнтів відбувається в три етапи:

етап орієнтації, коли здійснюється ознайомлення з незвичним соціальним середовищем;

оціночний етап, коли особистість диференціює компоненти влас­ного соціального досвіду та способу життя згідно з установками та ціннісними орієнтаціями, які раніше склалися, на прийнят­ні і ті, що відхилятимуться з огляду на нові можливості щодо умов, форм і способів діяльності. Природньо, позитивна дифе­ренціація здійснюватиметься лише за умов створення нових по­зитивних можливостей. Сприяння створенню таких можливос­тей стає на цьому етапі одним з основних завдань соціального працівника;

етап сумісності, на якому об'єкт соціальної роботи досягає стану адаптованості до нових умов життя.

Засобами і методами реалізації ресоціалізації та соціальної адап­тації є соціальна допомога, надання соціальних послуг, соціальний

Соціальна педагогіка супровід тощо. Вибір адекватних методів втручання, конкретизація їх змісту зумовлюються індивідуальними особливостями ситуації клієнта. Але, водночас, кожна ситуація індивідуальна, основні соці­альні проблеми зазначеної категорії молоді багато в чому схожі.

Зміст соціально-педагогічної роботи з колишніми ув'язненими. Соціальна робота з неповнолітніми та молоддю, які порушили закон, складається із соціально-реабілітаційної та профілактичної роботи безпосередньо в місцях позбавлення волі (виховних чи виправних колоніях), а також із роботи на волі, після звільнення - ресоціаліза- ції та соціальної адаптації з подальшою інтеграцією в суспільство. За напрямками, діяльність соціальних працівників має такі види:

дослідницька діяльність. У тому числі соціологічні дослідження, що мають на меті вивчення характерних проблем у сфері право­порушень та злочинності в певному регіоні, визначення першо­чергових проблем неповнолітніх та молоді, які перебувають у місцях позбавлення волі або звільнилися з них;

організаційна діяльність. Поєднує планування заходів ЦССМ із залучення широкого кола організацій-партнерів до реалізації програм соціальної роботи з колишніми злочинцями, налаго­дження відповідних зв'язків із зацікавленими організаціями та структурами; організаційне забезпечення роботи консультатив­них пунктів при ЦССМ, слідчих ізоляторах, колоніях тощо;

науково-методична діяльність. Зокрема, розробка методик про­філактичного, просвітницького спрямування, психологічних, педагогічних, лекційно-тренінгових форм, методик для спеціа­лістів ЦССМ з питань організації роботи з неповнолітніми та молоддю, яка перебуває у конфлікті з законом;

рекламно-інформаційна діяльність - розробка та видання мате­ріалів з профілактики правопорушень та підвищення обізнанос­ті клієнтів з найбільш актуальних питань майбутнього влашту­вання життя;

робота в громаді;

безпосередня соціальна робота з клієнтами тощо. Соціальна робота з неповнолітніми та молоддю, які порушили

закон, ефективно відбувається в межах діяльності консультативних пунктів, котрі діють при ЦССМ, а також слідчих ізоляторах, коло­ніях тощо. Така робота передбачає психодіагностику та психоко­рекцію стану клієнта, тестування, тренінги тощо. Неповнолітнім, молоді, їхнім батькам надається правова та психологічна допомога

Розділ 7. Соціально-педагогічна робота по подоланню різних форм дезадаптації у формі групових та індивідуальних консультацій. У процесі соці­альної роботи з клієнтами організовуються та проводяться різнома­нітні заходи щодо пропаганди здорового способу життя та правових знань, соціально-прийнятної поведінки та статевого виховання, сі­мейного життя та навчання спілкуванню з представниками різних організацій тощо - загалом за широким спектром тематики, знання з якої потребують відновлення або поповнення для успішної ре- соціалізації та адаптації. ЦССМ надають допомогу адміністраціям установ кримінально-виконавчої системи в організації дозвілля та відпочинку засуджених, проведенні культурно-масових заходів. Здійснюється соціальний супровід після звільнення з місць по­збавлення волі (допомога у вирішенні питань подальшої освіти у вечірніх школах чи ПТУ, працевлаштування, вирішення житлово- побутових проблем тощо) (рис. 7.2).

Соціальні працівники та педагоги провадять роботу з учасника­ми соціально-реабілітаційного процесу за такими напрямками ді­яльності.

I. Соціально-реабілітаційна робота з неповнолітніми та молоддю:

збір та аналіз повної інформації про молоду людину, яка звіль­нятиметься (вивчення її характеристики, справи, медичної карт­ки);

знайомство із сім'єю, оточенням молодої людини;

бесіда-знайомство з молодою людиною (з'ясування мотивації подальшої поведінки, індивідуально-психологічних особливос­тей, стосунки з батьками, освіта, майбутня робота);

розробка індивідуальних діагностичних карт;

складання індивідуальної програми з реабілітації для успішної адаптації до життя в суспільстві, підбір методів виховання (за­собів впливу на свідомість, почуття, волю);

складання плану соціального супроводу;

розробка та проведення тренінгів з питань соціальних ціннос­тей, досвіду та стимулювання розвитку позитивних рис харак­теру, подолання особистих комплексів.

II. Соціально-реабілітаційна робота з батьками:

знайомство із сім'єю (підготовка до зустрічі, з'ясування мотива­ції щодо проживання молодої людини в сім'ї, питання подаль­шої освіти, роботи);

допомога у створенні позитивного сімейного мікроклімату;

складання плану соціального супроводу сім'ї;

Етап 1. ПІДГОТОВЧИМ

Робота у виховних колоніях:

консультпункти

підтримка соціально- корисних зв'язків

організація дозвілля

підготовка до звільнення

Ж

Етап 2. Звільнення

Співпраця з держав­ними установами і громадськими організаціями

 

<-3

ОРІЄНТАЦІЙНИЙ ЕТАП (визначення напрямків, видів, форм соціальної роботи)

"Ф"

 

Соціальні послуги

О

Соціальна допомога

І

Соціальний супровід

Заклади соціального спрямування

 

ОЦІНОЧНИЙ ЕТАП (етап практичної соціальної роботи) ^

зе;

Психологічні консультації

Юридичнекон- сультування

Інформацій­на допомога

Матеріальна допомога

Соціальна до­помога

Етап 3. РЕЗУЛЬТАТ.

Представництво в державних установах Тренінги соціально- психологічної адаптації Клуб для батьків Кліб для молоді Волонтерство, гро­мадська робота

І

Ш

 

<-3

ЕТАП СУМІСНОСТІ (етап адаптації)

 

Показники ресоціалізації і адаптації

Проживання (постійне, тимчасове)

Юридичні документи

Матеріальний стан

Навчання, працевлаштування

Соціально-психологічний стан

Соціальне ін­спектування

О

Життєві плани очікування

 

Рис. 7.2. Модель соціальної роботи з неповнолітніми та молоддю, які повертаються з місць позбавлення волі

індивідуально-консультативна робота з батьками з подолання конфліктних ситуацій у сім'ї.

Соціально-реабілітаційна робота з найближчим оточенням:

знайомство з оточенням, друзями;

індивідуально-консультативна робота з друзями.

Організаційна робота з державними установами та громадськи­ми організаціями:

представництво і захист інтересів молодої людини, яка звільни­лася, в державних установах;

налагодження порозуміння та взаємозв'язок між різними струк­турами;

координація роботи фахівців різних установ і організацій. Особливо значущим компонентом соціальної роботи в інтересах

неповнолітніх і молоді, що відбули покарання, є створення спеціалі­зованих центрівресоціалізації та адаптації. Центр соціальної адап­тації має вирішувати такі завдання:

створення умов, які сприяють ефективному формуванню осо- бистісних якостей звільнених, сприяє їх адаптації до життя на волі, зміцненню та відновленню їх соціально корисних зв'язків, протидіє можливому негативному впливу на цих осіб;

надання своїм клієнтам правову, психологічну, педагогічну, ме­дичну допомогу у вирішенні питань, які виникають у них після звільнення;

сприяння своєчасному працевлаштуванню та вирішенню побу­тових проблем;

проведення індивідуально-виховної роботи з клієнтами;

залучення до роботи зі звільненими представників державних органів, установ, громадських та релігійних організацій, окре­мих громадян;

вивчення та узагальнення досвіду роботи із звільненими від покарання у формі позбавлення або обмеження волі, розробка методичних рекомендацій щодо форм, методів роботи з ними, втілення їх у практичну діяльність;

сприяння формуванню позитивної громадської думки стосовно звільнених від покарання осіб.

Форми та методи роботи в громаді з особами, які звільнилися з

місць позбавлення волі:

робота із засобами масової інформації, що має на меті вплив на громадську думку;

залучення недержавних організацій, волонтерів з метою надан­ня окремих видів допомоги, здійснення патронажної діяльності стосовно осіб, звільнених від покарання у вигляді позбавлення волі, або членів їхніх сімей;

організація взяття на поруки громадою (окремих осіб) при до­строковому звільненні особи або зміні міри покарання з позбав­лення волі на альтернативні види;

пошук ресурсів для надання допомоги;

вирішення окремих питань через виконавчі органи;

організація взаємодії різних установ (для обміну інформацією, надання окремих видів допомоги, об'єднання ресурсів);

організація спеціальних програм (приміром, громадських робіт, освітніх програм).

Соціальна допомога молоді, яка повернулася з місць позбавлен­ня волі, складається двох етапів: на першому етапі здійснюється під­готовка до повернення потенційного клієнта, особисте знайомство, встановлення контакту, розробка плану соціального супроводу клі­єнта. Другий етап - етап реалізації соціального супроводу; третій - припинення надання соціальної допомоги і оціночних заходів.

Соціальна робота починається ще до звільнення молодої лю­дини, з ініціативи соціального працівника, а не внаслідок звернен­ня клієнта. Доцільність цього зумовлена не лише тим, що клієнти цієї категорії можуть не мати бажання контактувати із соціальною службою, а ще й тим, що перші дні після повернення часто виявля­ються критичними для клієнта, такими, що значною мірою визна­чають подальше життя. Адже, як свідчить практика ЦССМ, велика частина клієнтів цієї категорії є вихідцями з асоціальних родин або вихованцями інтернатів, і саме в перші дні після повернення в місця попереднього проживання підпадають під негативний вплив обста­вин і оточення.

Оптимальна послідовність дій соціального працівника, який опікуватиме клієнта, передбачає заочне вивчення ситуації до по­чатку особистого знайомства. Цьому сприяє чинний порядок співп­раці ЦССМ і підрозділів Держдепартаменту виконання покарань, яким передбачено, що за місяць до звільнення у ЦССМ за місцем попередньої прописки молодої людини, яка звільняється, надається інформація з місця позбавлення волі, де майбутній клієнт відбуває покарання. На підставі цієї інформації соціальний працівник може починати підготовчу роботу.

Розділ 7. Соціально-педагогічна робота по подоланню різних форм дезадаптації На цьому етапі є потреба вивчити родину, куди повертається мо­лода людина. Якщо це родина, члени якої ведуть соціально прийнят­ний спосіб життя, соціальний працівник може вдатися до таких дій:

ознайомити членів сім'ї із законодавчою базою стосовно мож­ливостей допомоги у вирішенні першочергових проблем з боку державних установ і організацій;

за потреби, організувати попередні заходи щодо оперативного забезпечення документальної легалізації статусу клієнта, надан­ня матеріальної допомоги;

вивчити можливості зайнятості клієнта (продовження навчан­ня, працевлаштування);

вивчити позасімейне соціальне оточення, що існувало до ув'язнення клієнта, за потреби вжити соціально-педагогічних заходів до членів оточення, за доцільності - надати їм соціальну допомогу;

за наявності негативного соціального оточення, імовірності його впливу на майбутнього клієнта, організувати співпрацю з право­охоронними органами з метою належної профілактики рециди­ву;

надіслати листа в установу, де відбуває покарання клієнт, для інформування його щодо можливостей співпраці, яка пропону­ється після повернення.

Якщо клієнта очікує асоціальна сім'я, варто починати роботу з організації соціальної допомоги родині. З практики відомо, що така позитивна подія, як повернення дитини з місць позбавлення волі, інколи може стати стимулом для зміни стилю родинного життя за­галом. Якщо в цій родині хоча б один з членів не страждає хронічною алкогольною або наркотичною залежністю, має позитивні життєві орієнтації, існує ймовірність доцільності допомоги. Якщо ця родина не є асоціальною, а може бути визначена лише як неблагополучна, імовірність ефективності допомоги значно підвищується. Тоді до перелічених вище дій із вивчення родини через проблеми клієнта додається перша за послідовністю - вивчення ситуації в родині, чле­ни якої можуть стати клієнтами соціальної допомоги.

Особливо складна ситуація виникає у колишніх вихованців ін­тернатів, які не мають родин і житла. Вони можуть звертатися по допомогу до інтернатної установи, де перебували до ув'язнення, тому соціальному працівникові доцільно установити контакти з адміністрацією інтернату, яка може вчасно поінформувати про такі

Соціальна педагогіка звернення. Адже для цієї категорії клієнтів необхідно завчасно шу­кати місце проживання (гуртожитки, кризові центри для певних категорій молоді, притулки громадських та релігійних організацій). Досвід останніх років доводить ефективність притулків традицій­них релігійних конфесій, де молоді можуть запропонувати житло, харчування, зайнятість, моральну підтримку. Подібний варіант по­селення клієнта можна застосувати й у тому випадку, коли він зму­шений повертатися в асоціальну родину, яка не має перспектив по­зитивної зміни.

Підсумком роботи ЦССМ на етапі підготовки до повернення клієнта з місць позбавлення волі має бути розуміння того:

де буде жити клієнт;

як будуть вирішені термінові соціально-економічні потреби (одяг, харчування, гроші на необхідні першочергові витрати, зо­крема, оформлення документів);

яка перспектива зайнятості (навчання, роботи) існує в місці по­вернення, що потрібно для її реалізації;

наскільки найближче соціальне оточення (родина, друзі) спри­ятимуть адаптації і ресоціалізації клієнта, яких заходів потрібно вжити, щоб сприяти цьому процесу.

Особливо варто звернути увагу на те, щоб уже при першому кон­такті обіцянки соціального працівника бути реальними. Потенцій­ний клієнт повинен зрозуміти, що позитивний вихід можливий, але для його досягнення необхідно докласти чимало і власних зусиль.

Одним із важливих підсумків роботи першого етапу має стати план соціального супроводу. Цей план повинен містити такі на­прямки роботи:

психодіагностика та психокорекція стану клієнта;

правова допомога у формі групових та індивідуальних консультацій;

медична допомога (через проблеми здоров'я значної частини ко­лишніх ув'язнених, особливо щодо захворювань на туберкульоз, інфекції, що передаються статевим шляхом, ВІЛ/СНІД);

заходи щодо пропаганди здорового способу життя (безпечний секс, відмова від алкоголю, куріння тощо);

робота з родиною;

робота з позасімейним соціальним оточенням;

робота з влаштування навчання, працевлаштування, змістовно­го дозвілля.

Розділ 7. Соціально-педагогічна робота по подоланню різних форм дезадаптації Процес соціального супроводу стандартизований тим, що соці­альний працівник виступає в ролі соціального менеджера, який ви­конує ряд типових функцій, зокрема:

Оцінююча - визначення конкретних потреб клієнтів і наявних ресурсів.

Допоміжна - забезпечення послуг клієнтам, що не здатні само­стійно вирішувати свої проблеми.

Організаційна - ініціювання зусиль різних установ і фахівців з метою задоволення потреб клієнтів і забезпечення якості по­слуг.

Освітньо-виховна - забезпечення клієнта необхідними знання­ми і навичками.

Консультативна - надання клієнтам інформації про наявні ре­сурси і допомогу інших фахівців щодо вибору найбільш ефек­тивного методу допомоги.

Посередницька - спрямування клієнтів у відповідні установи і до

конкретних фахівців.

Координаційна - об'єднання і розподіл зусиль щодо допомоги з

боку різних установ і фахівців.

Адвокатська - захист прав та інтересів клієнта.

Адміністративна - планування, облік і контроль заходів із надан­

ня допомоги клієнтам та оцінки її ефективності.

Аналітична - збір і аналіз інформації, необхідної для прийняття рішень.

На підставі аналізу результатів соціального супроводу робиться висновок про його припинення або доцільність продовження ще на певний термін. Припинення може бути здійснено як при досягненні очікуваних результатів, так і у випадку невиконання умов угоди з боку клієнта.

Часові межі надання послуг. Якщо започатковується робота ще під час перебування клієнтів у місцях позбавлення волі, то після звільнення найбільш гостру потребу в соціальній допомозі клієнти відчувають протягом перших трьох місяців перебування на волі. За­галом протягом шести місяців, зазвичай, можна вирішити основні соціальні проблеми цієї категорії клієнтів.

Оцінка ефективності послуг. Критерії оцінки розрізняють за­лежно від місця реалізації соціальної роботи з неповнолітніми і мо­лоддю. Коли соціальна робота ведеться в місцях позбавлення волі, до основних показників оцінки належать:

кількість неповнолітніх та молоді, охоплених соціальною робо­тою у виховних колоніях, інших установах;

кількість і види соціально-психологічної допомоги, послуг, що реалізуються;

результати соціально-психологічного тестування ув'язнених;

результати роботи із сприяння підтримці соціально-значущих зв'язків (кількість і різноманітність соціально-значущих кон­тактів, листування, зустрічі, заходи тощо).

Коли соціальна робота відбувається на волі, до основних показ­ників оцінки належать:

для оцінки ефективності консультування (соціального, юридич­ного, психологічного тощо) - кількість наданих послуг; кіль­кість клієнтів, які ними скористалися;

для оцінки ефективності соціальної допомоги - кількість звер­тань за категоріями клієнтів; різноманітність видів соціальних проблем, що вирішуються; видів наданої соціальної допомоги; результати соціальної допомоги клієнту;

для оцінки ефективності соціального супроводу - кількість клі­єнтів, щодо яких він здійснюється; кількість, різноманітність, значимість соціальних проблем клієнтів; застосовані шляхи їх вирішення; терміни вирішення проблем, відповідність результа­ту соціального супроводу визначеній меті.

Основними показниками ресоціалізації та соціальної адаптації неповнолітніх та молоді, які повертаються з місць позбавлення волі можуть бути:

проживання (постійне, тимчасове);

юридичні документи;

матеріальний стан;

працевлаштування, навчання;

соціально-психологічний стан;

життєві плани, очікування.

Людина формується і дорослішає, збагачує свій життєвий досвід, здійснюючи безліч вчинків, в тому числі й негативних, навчаючись на помилках, здебільшого власних, а не чужих. Для декого вчинені помилки і конфліктні ситуації обмежуються колом сім'ї, найближ­чого оточення. Дехто внаслідок різних причин виходить у значно ширший соціум - конфлікт з державним законодавством. Проте мо­лоді люди, які відбули покарання і повернулися з місць позбавлення волі, потребують підтримки держави. Сприяння процесу реабіліта-

ції та соціальної адаптації є основним засобом надання можливості

неповнолітнім та молоді повернутися до життя у суспільстві, знайти

своє місце за покликанням.

Питання і завдання для самостійної роботи

Загальні риси характеру неповнолітніх і молодь, що звільнили­ся з місць позбавлення волі.

Розкрити соціальні проблеми неповнолітніх та молоді, які звіль­нилися з місць позбавлення волі.

Скласти таблицю нормативних документів України з питань за­хисту прав неповнолітніх та молоді, які повертаються з місць по­збавлення волі.

Розкрити функції державних органів України, які займають­ся вирішенням соціальних проблем неповнолітніх і молоді, які звільнилися з місць позбавлення волі.

Визначити основні форми і методи діяльності центрів соціаль­них служб для молоді з вирішення соціальних проблем неповно­літніх і молоді, які звільнилися з місць позбавлення волі.

Обґрунтувати завдання і функції соціального працівника та пе­дагога у роботі з неповнолітніми і молоддю, які звільнилися з місць позбавлення волі.

Розкрити суть основних етапів соціальної роботи з молодими особами, які повернулися з місць позбавлення волі.

Література

Курс інформаційно-консультативної та психокорекційної робо­ти із засудженими, які готуються до звільнення з виховних ко­лоній: Практ. посіб. для використ. у роботі центрів соц.-психол. реабіліт. засудж. виховн. колоній Авельцева Т. П., Голишкіна Т. В., Вакуленко О. В., Янчук О. Б. / Під заг. ред. С. І. Скокова, О. Б. Ян- чука - К., 2003. (Модуль "Правова підготовка", С. 92 - 143)

Башкатов И. П. Психология групп несовершеннолетних право­нарушителей. - М.: Прометей, 1993.

Беца О. Соціальна адаптація осіб, звільнених із місць позбавлен­ня волі // Соціальна політика і соціальна робота. - 2002. - № 2. - С. 5-14.

Гнат І. Досвід роботи Львівського регіонального центру соціаль­ної адаптації та притулку для звільнених із ув'язнення // Соці­альна політика та соціальна робота. - 2002. - № 2. - С.103-114.

Діти "групи ризику": психологічні, соціальні та правові аспекти / Київська міська державна адміністрація; Служба у справах не­повнолітніх. - К., 2001.

Завацька Л. М. Технології професійної діяльності соціального пе­дагога: Навч. посіб. для ВНЗ. - К.: Видавничий дім «Слово», 2008.

Збірник нормативних документів і методичних рекомендацій з питань організації виховної та соціально-психологічної роботи серед осіб, засуджених до позбавлення волі / Упор.: С. Скоков, Ю. Олійник, О. Янчук. - К.: Леся, 2002.

Соціальна адаптація осіб, звільнених від покарання: проблеми та шляхи їх вирішення. - К.: Сфера, 2003.

Яровий А. О. Організаційно-правові питання соціальної адаптації неповнолітніх, звільнених від відбуття покарання //Матеріали наук.-практ. конф. Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого „Конституція - основа державно-правового будівництва і соціального розвитку України", 30.06.2001 р., м. Харків. - С. 198-200.