Розділи

ТЕМА 29. Пряма мова і цитати.

Тема 29. 1. Пряма мова і розділові знаки при ній.

Поняття про пряму мову й слова автора

Прямою мовою називається чиясь мова, передана дослівно, без змін.

Слова, які вказують, кому належить пряма мова, називаються словами автора.

Чиєсь висловлювання чи думку можна передати за допомогою прямої мови, непрямої, невласне прямої і авторської мови.

Пряма мова дає змогу відтворити всі особливості живого усного мовлення: експресію, звертання, вигуки тощо. Вона зберігає не тільки зміст висловлювання, а й його лексичні, граматичні й стилістичні особливості: «Васильку, го - ов! А йди сюди!» - гукнув з подвір’я батько (М. Коцюбинський).

При прямій мові є слова автора, які вказують, кому належить дане висловлювання чи думка. Слова автора використовуються також для характеристики самого мовлення, персонажів, обставин, за яких відбувається мовлення. Вони можуть стояти перед прямою мовою, після неї або всередині.

Якщо слова автора вжито перед прямою мовою, то в них звичайно стоїть спочатку підмет, потім – присудок; якщо ж після чи всередині – то спочатку присудок, потім підмет: Бабуся питає: «А що, дітки? Чого прийшли, мої соколята?» « А що, дітки? - питає бабуся. - Чого прийшли, мої соколята?» (Марко Вовчок). « А що, дітки? Чого прийшли, мої соколята?» - питає бабуся.

Засвоїти вживання розділових знаків у конструкціях із словами автора (а, А) і прямою мовою (П, п) можна, користуючись такими схемами:

· А : „П” Мати благала Миколу: „Сину, не зачіпай ти осавули” (І. Нечуй-Левицький).

· А: „П?” Горлов запитав ад'ютанта: „Огнєв є?” (О. Корнійчук).

· „П”,— а. „Запам'ятайте це місце, Євгене”, – сказав Брянський (О. Гончар).

· ”П?” — а. „Чи всі ви живі та здорові? ”– гукнула Миша Пацюкові (Л. Глібов).

· „П,— а,— п” «Бути хорошим гравером,– часом говорив Тарас,— значить розповсюджувати прекрасне й повчальне в народі» (О. Ільченко).

· „П,— а.— П?” „Оце наша електростанція,— пояснював Іван Федорович.— Хіба не красуня?”

· „П? – а. – П”. „У який шпиталь? — здивувався Валерій.— Я цілком здоровий” (П. Кочура).

· „П! – а. – П”. „Ох, голубе!– Лисиця застогнала.— Бодай би вже й не жить, як отаке терпіть» (Л. Глібов).

· „П? – а: – П”. «Ну що, покатати тебе на літаку? – запитав Михайло в брата і, побачивши благальні очі Андріяна, додав: — Тобі не можна, малий іще» (О. Копиленко).

Зверніть увагу на те, що комою і тире з обох боків виділяються слова автора, коли вони стоять всередині прямої мови, яка виражена розповідним реченням. Так само виділяються слова автора тоді, коли на місці розриву прямої мови мали стояти тире, двокрапка, кома або крапка з комою.

Якщо ж на місці розриву мала стояти крапка або стоїть знак оклику чи знак питання, то перед словами автора пишемо відповідно кому і тире, знак оклику і тире чи знак питання і тире, а після слів автора — крапку і тире. Далі пряма мова продовжується з великої літери. Другу частину прямої мови починаємо з великої літери й тоді, коли слова автора закінчуються вказівкою, що пряма мова буде продовжуватись (додав, сказав, заперечив, відповів); після слів автора в цьому випадку ставиться двокрапка й тире.

Різновидом прямої мови є діалог.

Діалог – це розмова двох або більше осіб. Окремі повідомлення і запитання, з яких складається діалог, називаються репліками. При репліках слова автора часто бувають відсутні. (У драматичних творах слова автора називаються ремарками). Ось приклад діалогу:

– Мамо! А чи сонце має діти?

– Має.

– А де ж вони?

– Де? а на небі... оті зірочки, що вночі сяють, то се діти сонцеві... (М. Коцюбинський).

Розділові знаки при діалогах:

Діалог починається з абзацу, і перед реплікою ставиться тире:

- Вставай сину підемо.

Протираю од сну очі.

- Куди мамо?

- О, а хіба ти забув: підемо дивитись, як сонце сходить. Ти ж просив, щоб тебе збудили. Вставай! – підводить мене. (С. Васильченко);

У драматичних творах діалог пишеться після назви дійової особи і крапки:

Х л о п ч и к. У мене вуха померзли...

Н а т а л к а. Насунь шапку! (М. Старицький).

В усіх випадках пряма мова починається з великої букви.

Тема 29. 2. Передача прямої мови непрямою.

У житті і в літературі часто доводиться пряму мову замінювати непрямою, тобто передавати її своїми словами. Речення з прямою мовою тоді стає складнопідрядним, в якому головне речення утворюється із слів автора, а підрядне — з прямої мови; для зв'язку головної і підрядної частин вживаються сполучники що, щоб, чи, а також займенники та прислівники: 1. Класний керівник сказав: «В культпохід треба вирушати о восьмій годині ранку».— Класний керівник сказав, що в культпохід треба вирушати о восьмій годині ранку. 2. «Ви поїдете теплоходом до Канева?» — запитав старшокласників учитель.— Учитель запитав, чи поїдуть старшокласники теплоходом до Канева.

Запитання, виражене підрядним реченням, називається непрямим; у кінці такого речення знак питання не ставиться: «Де можна знайти командира бронепоїзда?» — спитав Павло у бійця (М. Островський).— Павло запитав у бійця, де можна знайти командира бронепоїзда.

Чуже висловлювання, передане від імені оповідача разом із словами автора, називається непрямою мовою.

Коли чуже висловлювання передають від себе, тобто непрямою мовою, то слова автора роблять головним реченням, а пряму мову – підрядним.

При цьому:

а) у непрямій мові змінюють особу займенників і дієслів відповідно до особи, від якої тепер передається чуже висловлювання:«Я, коли виросту, теж садівником буду!» – не зводячи очей з дядька Степана, палко промовив Юрко (І. Цюпа). – Юрко, не зводячи очей з дядька Степана, палко промовив, що він, коли виросте, теж садівником буде;

б) у непрямій мові опускають вигуки, повторення, іноді – вставні слова, частки, а звертання або опускають, або роблять підметами чи додатками: «А так! – підтвердив дідусь. – Отам, на плесі, завжди качки є!» (Остап Вишня). – Дідусь підтвердив, що там, на плесі, завжди качки;

в) після непрямого запитання знак питання не ставиться:

«Ну, чого ж тебе понесло в поле? Чого?» – допитувалась мати (С. Васильченко). – Мати допитувалась, чого його понесло в поле.

Інші способи передачі чужого мовлення

Чуже мовлення може ще передаватися невласне прямою мовою, а також у формі переказу.

1.Невласне пряма мова поєднує в собі властивості прямої й непрямої мови.

Як і пряма мова, вона висловлюється від імені того, хто говорить, і зберігає його мовні особливості. Проте в ній, як правило, виступає форма третьої особи. Слів автора немає. Автор ніби ототожнюється зі своїм героєм.

Ось як, наприклад, письменник передає думки свого героя невласне прямою мовою: Підрубував учитель. Лівою рукою смикав пружний стовбурець, дужо відгинав убік і розмахував сокирою...

З кожним таким помахом робився дедалі злішим. На себе. Передовсім на себе. А на! А ось тобі. Ось! Падай викоріненою жертвою. Падай. Бо дурень. Бо його життя так нічого й не навчило. Нічого (Б. Тимошенко).

2.При передачі чужого мовлення у формі переказу можливі два випадки:

а) чуже мовлення відтворюється більш – менш дослівно; тоді вживаються вставні слова типу як кажуть, як сказав такий – то, як вважає такий – то, на думку такого – то, за словами такого – то, і под.: Природа, як сказав Григорій Сковорода, – усьому початкова причина й рушійна сила;

б) чуже мовлення відтворюється в загальних рисах, передається лише його зміст; тоді воно оформляється у вигляді додатка до дієслова – присудка із значенням говоріння чи думання: Григорій Сковорода вважав природу початковою причиною всьому й рушійною силою.

Тема 29. 3. Цитати.

Правила оформлення віршованих цитат.

Прозові цитати.

1.Цитата – це дослівно наведений уривок з якогось тексту для підтвердження або ілюстрації тієї чи іншої думки. Цитата обов’язково береться в лапки.

У цитаті не можна нічого змінювати, навіть розділових знаків. Якщо цитата наводиться не повністю, то пропуски в ній позначаються трьома крапками: Слово для Лесі Українки – це «гострий меч..., що здійма вражі голови з плеч».

Цитування буває двох видів: у вигляді прямої мови й у вигляді непрямої мови.

2.Якщо цитата наводиться у вигляді прямої мови, тоді розділові знаки при ній ставляться так само, як і при прямій мові: Шевченко був глибоко переконаний, що український народ порве кайдани колоніалізму, тому й заявив: «Встане правда! встане воля!» «Борітеся – поборете!» – закликав він.

3.Якщо цитата наводиться як складова частина в авторському реченні, тоді до неї ставляться такі самі вимоги, як і до непрямої мови, цитата береться в лапки й починається з малої букви:«Поета не лякає , що, може, десь у «снігу на чужині» доведеться йому загинути, «в неволі плачучи», умерти. Йому болить лише те , що «Україну злії люди присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збудять...»

4.Якщо цитата подається у формі вірша, то вона в лапки не береться: Тарас Шевченко вірив у велике майбутнє України й українського народу і палко закликав своїх земляків:

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь,

Бо хто матір забуває,

Того діти цураються,

В хату не пускають...

5.Вказівка на джерело, звідки виписано цитату, подається в дужках безпосередньо після цитати або у виносці внизу сторінки: «Українське слово не просто заявило про своє воскресіння: воно на повен голос, що не підвладне ні русифікації, ні онімечуванню, ні мадяризації, що воно – велике слово великого народу» (Харчук Борис. Слово і народ//Мово рідна, слово рідне!.. – К.: 1989. – С. 155).

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 
25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 
50 51 52  Наверх ↑

Кращі книги