Розділи

Екзистенційна філософія.

Екзистенціалізм вважають однією з провідних течій філософії Західної Європи XX ст. Він виник у 30-ті роки (умовною датою його народження вважають вихід у

1927 р. праці німецького філософа М. Гайдеггера «Буття і час»). Найбільшої популярності набув після Другої сві­тової війни.

Екзистенціалізм (лат. existentia — існування) — суб'єктивістське вчення, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторо­вість, часовість, інша людина та ін.) виводяться з існування (екзистенції) людини.

Екзистенціалізм є духовним спадкоємцем ірраціона­лістів Керкегора і Ніцше. Саме поняття екзистенції, як відомо, було впроваджене у філософію Керкегором, який різко протиставив суб'єктивне унікально-неповторне іс­нування (екзистенцію) людини об'єктивному існуванню речей світу. Від Ніцше екзистенціалісти перейняли трак­тування людини як вольової (ірраціональної) істоти, а не розумної (раціональної), що було притаманне класичній філософії Нового часу. Помітний вплив, особливо в мето­дологічному аспекті (в способі обґрунтування, в категорі­альному апараті), на його формування справила феноме­нологія Гуссерля. Це стосується насамперед феноменоло­гічного розуміння відношення свідомості й світу, згідно з яким свідомість розглядається не як протилежне світові (не в площині гносеологічного, тобто пізнавального відно­шення суб'єкта і об'єкта), а як певний вид буття, тобто в онтологічному аспекті.

На формування екзистенціалізму і на поширення його ідей значний вплив мав досвід виживання особи, набутий в соціальних катаклізмах XX ст. — в Першій і Другій світових війнах, досвід наруги над особистістю тоталітар­них режимів фашизму і сталінізму. Екзистенціалізм на­магався знайти стійку опору виживання особи в чужому (і навіть ворожому) їй світі за усвідомлення нею краху ідеалів Просвітництва (віри в розум і науку) і крихкості, нетривкості власного існування. Екзистенціалізм — це своєрідний духовний протест, бунт особи проти абсурдно­го з її погляду світу, пошук виходу з цієї ситуації. Як і волюнтаризм Ніцше, він працював на формування силь­ної — свободної та відповідальної — особи, яка починає домінувати в культурі й способі життя Заходу в XX ст. Загалом екзистенціалізм зафіксував радикальну зміну в розумінні (відчуванні) людиною свого буття в світі, яка відбувалась в Європі протягом XX ст.

Представниками цієї течії е німецькі мислителі М. Гай­деггер (1889—1976) і Карл Ясперс (1883—1969), французь­кі філософи Жан-Поль Сартр (1905—1980), Габріель Марсель (1889—1973) і Альбер Камю (1913—1969). Ранній Гайдеггер, Сартр і Камю намагалися розв'язати-проблему буття людини в світі, не вдаючись до ідеї Бога, тоді як пізній Гайдеггер, Ясперс і Марсель (особливо два останні) розгля­дали цю проблему в органічному зв'язку з ідеєю Бога.

Головною темою дослідження екзистенціалістів є іс­нування людини, яке, на їх думку, є джерелом сенсу всього сущого. Подібно до того, як у Гуссерля свідомість «наки­дає» сенс всьому сущому, так в екзистенціалістів людське існування визначає світ. Ключем до онтології (вчення про буття) у Гайдеггера є феномен людини. Для того, аби зро­зуміти, що вкладають екзистенціалісти в поняття людсь­кого існування, розглянемо концепції людини, які вони заперечують. Вчення про «природу» людини, яке розви­вали просвітники, по суті, зводило людину до речі серед речей. Як довів Кант, воно не брало до уваги таку якість людини, як свобода. Декартівсько-кантівська концепція, яка його замінила, ототожнювала людину з трансценден­тальною свідомістю або трансцендентальним суб'єктом. Тут людина зводилась до розуму, який мислився фактич­но як окрема субстанція. Саме це розуміння людини і стало об'єктом критики екзистенціалістів.

На їх погляд, концепція трансцендентального суб'єк­та грішить гносеологізмом — зведенням людини до су­б'єкта пізнання, а світу до об'єкта, тобто до сукупності предметів (сущого), які підлягають пізнанню. Зведення світу до предметів, сущого призвело, на їх думку, до того, що і сама людська суб'єктивність стала мислитись як су­ще, як предмет. Про це свідчить, зокрема, трактування Декартом душі як «мислячої речі» і набуття предметних форм «Я» в концепції трансцендентальної свідомості Кан­та. В цій концепції, стверджують екзистенціалісти, не по­доланий натуралістичний підхід до людського буття; во­на зводить людську суб'єктивність до чогось незмінного, затверділого — речі, сущого, тобто мислить людину як річ серед речей.

Всупереч такому гносеологічному підходу, коли лю­дина розглядається як суб'єкт, що протистоїть сущому як об'єкту, екзистенціалісти запропонували новий, за слова­ми Гайдеггера, онтологічний підхід. Суть його полягає в тому, що людське існування (екзистенція) розглядається як таке, що інтимно, емоційно, на досвідомому рівні пов'я­зане з буттям світу. Теза про онтологічну єдність людсь­кого існування і світу мовою екзистенціалістів означає, що світ «вписаний» у структуру екзистенції, що екзистенція структурована під буття в світі. Перш ніж пізнавати світ, людина є, існує в світі. Ця єдність людського існу­вання (екзистенції) і буття світу передує, на їх думку, гносеологічному розколу на суб'єкт і об'єкт, в основі яко­го прагнення пізнати світ і оволодіти ним.

Дещо спрощено «екзистенціальний» поворот до світу можна зобразити так: традиційна філософія (т. з. метафі­зика) і наука, що формується на її основі, на думку екзисте­нціалістів, ставляться до світу як до сукупності сущого, то­го, чим можна оволодіти, — спочатку в мисленні, а потім у дії. Мотив, що є основою метафізичного підходу до сві­ту, — це «мати», тобто присвоїти (за висловом Гайдеггера, бути «володарем» буття), тоді як екзистенціалісти пропо­нують «бути» людиною в світі (бути «пастухом» буття). У цьому сенсі протиставлення «мати» і «бути» широко вико­ристовується Марселем. Воно, до речі, покладене в основу відомої праці неофрейдиста Е. Фромма «Бути чи мати».

Екзистенціалісти стверджують, що перш ніж пізнава­ти (бути суб'єктом, розумом, свідомістю), людина повинна бути, існувати в світі. Розум людини не збігається з її буттям. Більше того, сам розум має бути виведений зі специфіки буття (екзистенції) людини.

На перший погляд, у твердженні Гайдеггера і його прихильників немає нічого оригінального: як біологіч­ний організм людина насамперед існує, має буття, а після мислить (на цьому, зокрема, побудована концепція Ніцше). Однак проблема полягає в тому, що людину екзисте­нціалісти трактують як свідому істоту. Отже, йдеться про буття людської суб'єктивності, свідомості, яке передує пі­знанню, про трактування людської суб'єктивності як чо­гось, що має буття і що, зрештою, робить можливим люд­ське пізнання.

Прихильники цієї течії звертають увагу на такі хара­ктерні риси екзистенції:

Екзистенція позбавлена субстанційного, предметно­го характеру. Вона не є чимось затверділим, що може бути схоплене розумом і об'єктивістською наукою, (образ­но кажучи, поняття не здатні передати емоційно-буттєву налаштованість людини на світ, у світлі якої дається все суще).

Екзистенція є трансценденцією. Гайдеггер тлумачить екзистенцію як «буття у світі», тобто не в собі, а поза собою. Людина онтологічне укорінена в бутті. Бути у сві­ті — первинна визначеність людини, а бути суб'єктом пі­знання — похідна, вторинна. Сартр, йдучи за Гуссерлем, наголошує, що свідомість як екзистенція завжди є «вихо­дом» до предметів, що вона існує не в собі, а «при предме­тах». Згідно із Сартром, свідомість є буттям, але таким буттям, самою сутністю якого є небуття, заперечення вла­сного буття, тобто ніщо. Етимологія українського слова «самозречення» найкраще виражає сутність свідомості-екзистенції, як її розуміють екзистенціалісти. Свідомість «самозрікається» (перестає бути річчю) в ім'я трансценде­нтних речей. Буття свідомості — це «самозречення», ви­хід до речей.

Екзистенція — це постійна можливість бути іншим. Людина сама довільно визначає себе в своїх діях, її існу­вання не є чимось визначеним (затверділим у предметній формі), воно — постійна можливість визначення.

Кожна екзистенція унікальна і неповторна. Хоча люд­ському існуванню і притаманні загальні структури (як-от буття у світі, буття з іншими), але ці загальні апріорні структури занурені в конкретну ситуацію, внаслідок чого людське існування стає унікальним. На думку Гайдеггера, людина приречена бути в ситуації (в конкретних обстави­нах). На відміну від «трансцендентального суб'єкта» кла­сичної філософії, який, подібно до птаха, ширяв над дійс­ністю, екзистенціалізм розглядає людське існування тіль­ки в ситуації (через укоріненість в буття).

Екзистенція не може бути об'єктивованою. За спро­би схопити її розумом (виразити в понятті) вона із живої діяльності перетворюється на застиглий предмет. Ясперс заявляв з цього приводу: «Я існую, оскільки не дозволяю собі стати предметом, об'єктом. Я знаю себе, не ставлячи питання, що я таке. Я існую в реалізації своїх можливос­тей». Якщо я в рефлексії (в зворотному погляді на себе) намагатимусь усвідомити себе, «спіймати» свою екзистен­цію, то я матиму не «живе», не «діюче» я, а я, яке вже здійснило себе. «Живе» я — це Я, яке здійснює рефлек­сію, воно уникає обіймів поняття.

Людина, на думку екзистенціалістів, є єдиною істо­тою, яка усвідомлює свою смертність. Усвідомлення смерт­ності зумовлює те, що її існування пройняте «турботою». Визнаючи «турботу» вихідною ознакою людського існу­вання, Гайдеггер наводить таку байку: Турбота (богиня), переходячи річку, зліпила з глини істоту, якій Юпітер подарував душу. Кому ж належить ця істота — homo, на­звана за матеріалом (Нитиs — земля)? Сатурн (час) роз­судив так: коли людина помре, то душа дістанеться Юпі­теру, а тіло — землі, а поки вона живе (тимчасово) —

вона вся належить Турботі. «Турбота» випливає з того, що світ входить «вбудований» у моє існування, що обста­вини-для мого існування можуть бути сприятливі і не­сприятливі, що близькі мені люди, як і я, смертні.

Завдяки «турботі» людське буття набуває часового ви­міру: людина «турбується» про сучасне, проектує майбу­тнє, звертається до минулого досвіду. Під часовим вимі­ром буття екзистенціалісти розуміють не об'єктивний час, який фіксує перебіг природних процесів, а внутрішнє переживання часу, зумовлене «турботою» людини про бут­тя. Справді, людина не просто має певний вік, вона пам'я­тає, тобто утримує в стані можливого пригадування своє минуле. Це минуле не зникло, його можна ще раз пере­жити. Воно є її внутрішнім досвідом. Завдяки пережи­ванню часу вона може перенестись у минуле і майбутнє і звільнитись від тиску сучасності, в якій дано тільки про­сторове буття. Через турботу про майбутнє вона прагне оволодіти часом, плануючи його, подібно до того, як вона володіє простором.

У Гайдеггера буття в світі означає розуміння світу. В буття людини апріорно «вплановане» розуміння світу, во­на налаштована на світ у такий спосіб, що вона його розу­міє і він їй відкритий. Розуміння, на думку Гайдеггера, передує пізнавальному ставленню людини до світу. В ньо­му відсутній поділ на суб'єкт і об'єкт, що характерно для Пізнавального відношення.

Наприклад, у певній ситуації (йдучи вулицею чи си­дячи в кабінеті) людина розмірковує над науковою про­блемою (взагалі думаю про щось). Її свідома пізнавальна діяльність над чимось приховано супроводжується розу­мінням конкретної ситуації, в якій вона перебуває (розу­міння себе на вулиці, в кабінеті). Тут свідомість як суб'єкт пізнання, що думає над чимось, і свідомість-екзистенція, яка приховано розуміє ситуацію, діють у різних площи­нах. Екзистенція людини — не розум, що витає за хма­рами, а приховане розуміння конкретної ситуації, в якій вона існує, розуміння, яке постійно супроводжує її існу­вання.

Філософською дисципліною, що вивчає це приховане розуміння, є герменевтика, яку Гайдеггер вважає вихід­ною філософською дисципліною. Якщо феноменологія Гуссерля — це саморозкриття свідомості, то герменевтика, за задумом Гайдеггера, йде глибше, вона виявляє себе як саморозкриття буття. Герменевтика, отже, виступає як доповнення і поглиблення феноменології.

Гайдеггер і Ясперс визнають таку важливу рису екзи­стенції, як комунікація. На думку Гайдеггера, буття з іншим вплановане в структуру мого буття. Ясперс заяв­ляє, що екзистенція неможлива без комунікації (без спіл­кування з іншими людьми). Екзистенція не може бути даною об'єктивно, але вона може відкритись у спілкуван­ні з іншою екзистенцією. Комунікація схожа на душевну розмову, коли людина не розумом, а чуттям, симпатією відчуває іншу людину, сприймає істину її існування. Ко­мунікація — це можливість прориву до іншої екзистенції без загрози перетворення її на об'єкт. Вона не безособове спілкування, за якого її учасники виступають носіями пе­вних соціальних ролей, а інтимність відкриття іншому. Безособове спілкування в повсякденному житті більше при­ховує екзистенцію, ніж відкриває її.

Важливою рисою екзистенції є націленість на майбут­нє, наявність у сучасному бутті проекту майбутнього. Ек­зистенція — це можливість бути іншим, постійний вибір між різними проектами майбутнього. У цьому виборі вла­сного майбутнього, на думку екзистенціалістів, виявля­ється свобода людини. Сартр, який приділяв особливу ува­гу проблемі свободи, вважав, що вона є невід'ємною скла­довою людського існування. Свобода — це вибір самого себе, свого проекту і відповідальність за здійснений ви­бір. Людина, на його думку, абсолютно вільна, визнати залежність (детермінацію) її вчинків від природи, харак­теру чи навіть Бога — значить замахнутись на її свободу, на специфіку її екзистенції, звести її до стану речі. В будь-якій ситуації існує вибір, у кожному випадку людина мо­же вибрати смерть, і в цьому вияв її свободи. Але, вибра­вши життя, вона повинна нести всю відповідальність, яка випливає з цього вибору. Сартра мало цікавлять соціаль­но-політичні свободи. Головну увагу він приділяє екзис­тенціальній свободі. На екзистенціальному рівні, на його думку, вільний навіть раб, ніхто не в силі знищити мож­ливості його вибору.

Абсолютизація свободи Сартром поставила під сумнів моральні цінності як соціальні регулятиви відносин між людьми. Якщо свобода конкретної особистості — це щось абсолютне і позитивне як вияв її екзистенції, то все, що її обмежує (в тому числі й моральні норми) набуває негати­вного значення. Прийняти зовнішню моральну норму озна­чає підвести унікальне існування конкретної особистості під всезагальний закон, що рівноцінно втраті екзистенції. Для Ясперса і Марселя, які виходили з існування Бога,

цієї проблеми не існувало. Для атеїста Сартра вона була дуже гострою. Щоб уникнути цього протиставлення, фі­лософ оголошує, що людина сама є джерелом, критерієм і метою цінностей. Вона їх творить і вибирає поміж ними. У виборі моральних цінностей людині ні на що опертись — ні на природу, ні на Бога. Вона приречена діяти на свій «страх» і «ризик». Звідси відчуття тривоги і відчаю. Лю­дина самотня, покинута в світі, тривога і відчай — це плата за свободу.

У розумінні моралі Сартр фактично переходить на по­зицію Ніцше, згідно з якою мораль є особистою справою надлюдини. Щоб подолати протистояння особистого вибо­ру цінностей і їх всезагального характеру, Сартр наводить такі аргументи: ми завжди обираємо благо, а благо для нас є благом для всіх. Так, на думку Сартра, наш вибір кон­ституює всезагальну мораль. У цій побудові філософа є вра­зливе місце, а саме — декларування збігу блага для нас із благом для всіх. Воно передбачає, що вибір однієї людини здійснювався з оглядкою на інших — близьких їй людей і навіть людство загалом. Але якщо вона діятиме так, то чи не означатиме це, по суті, зречення від її екзистенції?

Дати переконливе обґрунтування всезагального хара­ктеру моральних норм, виходячи з позиції унікальності людського існування, практично неможливо. Звідси і від­чуття неприкаяності, абсурдності існування людини в світі, яке притаманне майже всім екзистенціалістам.

За Гайдеггером, людина, яка живе в горизонті сучас­ності, полонена світом речей або соціальним світом. Тому саме існування людини має тенденцію розглядатись як щось об'єктивне, тобто перетворюватись у річ. Коли лю­дина прагне благ, чинів, слави, вона перетворюється на функцію від цих чинників (відсутність того, на що вона націлена, стає її сутністю). Вона визначає себе негативно, несправжньо (не я є, а я маю чи не маю).

Як несправжнє існування розглядається й анонімність людського буття в сучасному індустріальному суспільст­ві. В буденному житті (на роботі, в транспорті) ми пово­димось як пересічні люди. Тут ми усереднені громадяни, а не особистості. Нас можуть замінити і замінюють інші. Нам притаманні певні способи прийняття до уваги інших людей, ми чекаємо від них відповідних правил поведін­ки, розраховуючи на те, що і вони чекають від нас певних правил. Це анонімні, не персоніфіковані настанови на ін­ших людей. Індустріальне масове суспільство є суспільст­вом соціальних ролей, суспільством анонімів. Нікому не має справи до екзистенції іншого. Ніде не почуваєш себе так самотньо, як у натовпі. В критиці екзистенціалістами масового суспільства з його усередненими смаками і впо­добаннями, клішованою свідомістю відчувається романти­чна ностальгія за минулими часами.

Екзистенціалісти оцінюють анонімне існування як не­справжнє і корінь його шукають не в організації суспіль­ства, а в настанові індивіда, яка все існуюче перетворює на суще.

Сартр розгорнув цікаву діалектику співвідношення Я та іншого (в любові, дружбі), що також може мати справ­жні та несправжні рівні. На його думку, коли хтось ди­виться на людину як на тіло, він цим самим змушує і її відчувати себе тілом, породжує сором. (Правда, людину можна «звести» ще нижче. Римські матрони, які пари­лись у бані в присутності рабів-чоловіків, приймали їх за < порожнє місце». В їх очах раби були річчю, знаряддям, що має мову). Тут йдеться не про свідоме «зведення» лю­дини до «порожнього місця» (в такому разі це був би свідо­мий акт, моральний вчинок), а про певне сприйняття ін­ших на екзистенціальному рівні.

Справжнє існування (тобто перехід від об'єктивного, предметного світу до рівня екзистенції) можливе, за Гайдеггером, лише через усвідомлення своєї конечності (сме­ртності). Усвідомлення смерті ставить людину обличчям до Ніщо, відкриває безглуздість будь-яких проектів і на­віть самої екзистенції. Але якраз це робить людину віль­ною, дає їй змогу серед суєтних можливостей обрати такі", які виявляться недосяжними для смерті. Перед обличчям смерті, якої не уникнути, людина відчуває унікальність і неповторність свого існування. В цій ситуації зберігають значення тільки справжні цінності. Ясперс також наголо­шував, що для вияву екзистенції особливо важливі «ме­жові» ситуації (смерть, страждання, вина), які з очевид­ністю відкривають конечність людського існування.

Німецькі екзистенціалісти стверджували, що європей­ська філософія, починаючи з Парменіда, «забула» пробле­му буття. На думку Гайдеггера, саме метафізика звела бут­тя до сукупності сущого, до предметів, сенс яких полягає в тому, щоб служити людині. У перспективі, яку метафізи­ка «накинула» на світ, в тому баченні світу, яке вона на­в'язала, зникла проблема буття. Це, за Гайдеггером, мало трагічні наслідки. Як він образно висловився, «першим кро­ком до атомної бомби була теза про буття Парменіда, бо перетворення буття в суще, ототожнення його з думкою

стало основою тієї впевненості, з якою наука і техніка при­писували свої моделі природі і людині».

Останнім притулком буття залишились, на його дум­ку, мова і поезія. Тільки в архаїчних шарах мови і в тво­рах деяких поетів висвічується первинне сприймання буття, не викривлене метафізикою. Так Гайдеггер подав роман­тичну критику науково-технічного суспільства і західної цивілізації загалом.

Ясперс також вбачав в ері науки і техніки велику не­безпеку для людського існування — небезпеку втрати сво­боди і самої людини, оскільки технічні засоби спілкування все більше підмінюють особисте спілкування (комунікацію).

Вихід з цього становища мислителі-екзистенціалісти вбачають у зміні настанови на світ, у відкритті екзистен­ції та віднайденні буття, а порятунок європейської цивілі­зації — в духовній переорієнтації людей.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 
25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 
50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 
100 101  Наверх ↑

Кращі книги