Розділи

Особливості сучасної світової філософії.

Філософія сьогодні є засобом критичного аналізу, усвідомлення найзначніших, універсальних процесів і проблем, від яких залежить розви­ток сучасної цивілізації. Все більшого значення в осмисленні світу на­буває принцип єдності протилежностей, їх гармонійного поєднання для усвідомлення загальнолюдських інтересів і цінностей, для відвер­нення загрози самознищення людства, для збереження життя на пла­неті.

Аналізуючи сучасний стан світової філософії, слід мати на увазі, що в існуючих концепціях знайшли специфічне відображення, по-перше, суперечності нинішнього суспільства і, по-друге, об'єктивні тенденції розвитку сучасного світу в цілому: проблеми людини, культури, гло­бальні проблеми і т.д. Тому основне завдання сучасної філософії є вивчення глибинних зрушень у культурі, динаміки співвідношень між різними її сферами (наука, технологія, політика, мораль та ін.) в усьому їх різнобарв'ї та суперечливій взаємодії різних пластів. Сучасна філосо­фія містить у собі широкий спектр проблем і підходів до їх вирішення, насущні проблеми життя і, особливо, проблему людини. Можна виді­лити три ідеї, які мали вплив на філософську думку XX ст. По-перше, людина --це істота, яка володіє даром створювати символи. Жодна жива істота на землі не будує між собою і природою символічного середовища. Це здатна робити тільки людина (Е.Кассірер). По-друге, людина, отримавши відносну самостійність від природи, набула мож­ливості саморозвитку, перевтілення (М.Шелер). По-третє, спонтанність людської природи, здатність людини змінювати людське буття ніби знову відтворює саму людину не тільки духовно і екзистенціальне, а й як біологічний вид (Е.Фромм).

Сучасна філософія характеризується наявністю великої кількості різноманітних напрямків та шкіл зі своїми специфічними ідеями, прин­ципами, підходами до реалій життя.

Сучасність у філософії має свій внутрішній масштаб. За звичкою, початком сучасного етапу вважають кінець XIX ст., коли з'явилися "некласичні" форми філософствування, що стали в Європі домінуючи­ми на початку XX ст.

Сучасний стан розвитку філософії є спадщиною критичного пере­осмислення класичної буржуазної філософії і філософії марксизму. Проте, перш ніж детально розглядати її основні течії та школи, слід простежи­ти, в якому напрямку пішов розвиток філософської думки після Канта, Гегеля, Фейєрбаха, Маркса.

Неопозитивізм та аналітична філософія

Розвиток філософії як науки у XX ст. тісно пов'яза­ний з такими течіями, як аналітична філософія і неопози­тивізм (логічний позитивізм). Головним предметом їх дослідження стає мова — наукова і побутова.

Обидві течії тісно взаємопов'язані, їх споріднює пред­мет дослідження — мова і прагнення вилучити метафі­зику з наукового знання. У процесі розвитку вони впли­вали одна на одну. В радянській філософській літературі обох відносили до неопозитивізму. Однак мають рацію дослідники, які розмежовують і дещо по-іншому спів­відносять їх. Аналітична філософія досліджує побутову мову, визнає осмисленість філософських тверджень. Вис, ходячи з цього, аналітики розглядають усю філософську проблематику — гносеологічну, аксіологічну, праксеологічну. Неопозитивісти досліджують лише мову науки. Во­ни за традицією зводять філософію до методології нау­ки. За проблематикою неопозитивізм вужчий від аналі­тичної філософії.

Неопозитивізм. До цієї течії традиційно відносять представників Віденського гуртка австрійського філософа Мориця Шліка (1882—1936), німецько-американського фі­лософа Рудольфа Карнапа (1891—1970), австро-американського філософа Філіпа Франка (1884—1966) та інших, які поєднували аналіз мови науки з основними настановами позитивізму. До нього відносять також раннього Вітгенштейна (періоду «Логіко-філософського трактату»).

Неопозитивізм — один із основних напрямів філософії XX ст., який зводить філософію до аналізу мови науки і намагається вилучити з науки поняття («метафізичні залишки»), які, на його думку, не ґрун­туються на фактах.

Неопозитивізм, або, як його ще називають, логічний позитивізм, виник у 20-х роках XX ст. під впливом ідей математиків і логіків Готлоба Фреге (1848—1925) і Б. Рас-села. На відміну від махізму, що розглядав наукове мис­лення як біологічний і психологічний процес, неопозитивісти підходять до наукової теорії як до логічної та мовної конструкції. В цьому виявляється вплив конвен­ціоналізму.

Безперечною заслугою неопозитивістів перед наукою є порушення проблеми чіткості й неоднозначності мови нау­ки, вилучення з неї позбавлених сенсу висловів. Виходя­чи з того, що найчіткішою є формалізована мова (на зра­зок мови математики), вони намагались максимально фо­рмалізувати мову науки, перетворити на універсальну мову науки математичну логіку, яку активно розвивали у сво­їх працях.

Центральною для неопозитивізму є проблема значен­ня наукових висловів. Шлік навіть стверджував, що пред­метом філософії є не пошук істини, а «дослідження зна­чень». Значення висловам задається, на його думку, спо­собом його перевірки, тобто верифікацією. Формалізована знакова система (логічно послідовна і внутрішньо несуперечлива) набуває певного значення, тобто про щось го­ворить лише через зведення її до тверджень, що фіксу­ють безпосередній досвід («протокольні твердження»). Ця, досить не проста процедура зіставлення, оскільки поня­тійне твердження потрібно перекласти на мову фактів, називається верифікацією. На думку неопозитивістів, на­укові твердження є осмисленими (мають значення) лише Тоді, коли їх можна звести до інших осмислених висло­вів (довести їх тотожність), або тоді, коли їх можна безпо­середньо верифікувати.

Сукупність усіх протокольних тверджень е, на їх дум­ку, емпіричним базисом науки, який вони розглядали як остаточний, незалежний від теорії, фундамент для всієї будови науки. Твердження, які принципово не зводять­ся до чуттєвих даних (не задовольняють вимог верифі­кації), проголошуються пустими, тобто позбавленими зна­чення.

Верифікація розглядається ними як демаркаційна лі­нія, що відмежовує наукове знання від усякого іншого (релігійного, містичного, етичного). Але основний пафос неопозитивістів полягає у відмежуванні наукового знан­ня від метафізики. Метафізичні твердження, на їх думку, не верифікуються. Судження «душа безсмертна», «Бог іс­нує», «матерія є першоосновою сущого» не можна звести до «протокольних тверджень», що фіксують чуттєві дані. Філософські твердження, вважають неопозитивісти, не іс­тинні й не хибні, вони просто позбавлені значення (сен­су). «Більшість тверджень і питань, що трактуються як філософські, не хибні, а позбавлені смислу», — стверджу­вав Вітгенштейн.

Принцип верифікації різко розмежовує наукове і фі­лософське знання. Як свідчать пізніші дослідження, ме­жа між ними не така чітка, як вважали прихильники неопозитивізму. Слабкість їх позиції полягає в тому, що вони звели значення твердження до процедури його ве­рифікації. Насправді виявилось, що неверифіковані твер­дження (а такими є більшість філософських тверджень) не можна однозначно вважати позбавленими значення, безсмисленими. Більше того, виявилось, що жорсткій ви­мозі верифікації не відповідають не тільки філософські, а й загальнонаукові твердження, зокрема вирази, що фік­сують закони науки, адже одиничний факт підтверджен­ня істинності закону при верифікації не в змозі надати йому значення всезагальності. Ця та інші обставини зму­сили неопозитивістів послабити вимоги верифікації та відповідно пригасити протистояння між філософським і науковим знанням.

Метою філософії неопозитивісти вважали «логічне про­яснення думок», для чого застосовували процедури ото­тожнення висловів та їх верифікацію. Вони намагались побудувати ідеальну модель знання за взірцем наукового знання. Однак, як з'ясувалось пізніше, концепція «зна­чення», що ґрунтувалася на верифікації, не витримала логічної критики. Така доля спіткала і редукцію (зведен­ня) всякого знання до наукового. Стало очевидним, що не існує єдиної універсальної моделі знання.

Аналітична філософія. Криза настанов логічного по­зитивізму дала поштовх для пошуку розв'язання цих же проблем аналітичною філософією (назва походить від ме­тоду, яким користувалися його представники — аналізу мови), яка почала бурхливо розвиватись із 40 років в Анг­лії, а пізніше в США. Передумови її були закладені Бертраном Расселом (1872—1970) і Джорджем Муром (1873— 1958), а наймогутніший поштовх був наданий працями Людвіга Вітгенштейна (1889—1951) періоду 40—50 років. До цієї течії також належать їх послідовники Гілберт Райл (1907—1976), Джон Остін (1911—1960) — представники так званої кембриджсько-оксфордської школи.

Взагалі аналіз мови як засобу, за допомогою якого ви­ражається і набувається філософське знання, є одним з традиційних філософських методів поряд з діалектикою, феноменологією, трансцендентальним методом та ін. До цього методу вдавались ще номіналісти (Оккам), Гоббс та ін. У XX ст. аналітична філософія (лінгвістичний ана­ліз), набувши особливого поширення в англомовних кра­їнах, стає однією з найвпливовіших течій.

Аналітична філософія (філософія лінгвістичного ана­лізу) багато в чому продовжує традицію логічного позити­візму (неопозитивізму). Це стосується, зокрема, досліджу­ваної проблематики і розуміння функції філософії. Од­нак між ними існує і принципова відмінність. З цього приводу російський філософ В. Лекторський зазначав;. «Лінгвістичний аналіз свідомо протиставляє себе логічно­му позитивізму. Це виразилось у принциповій відмові лі­нгвістичних аналітиків від верифікаційної теорії значен­ня..., в неприйнятті тези про те, що наукові міркування е ідеальною моделлю всякого осмисленного міркування...» Звідси випливали далекосяжні висновки, зокрема і такі, що філософські, релігійні, політичні та інші мовні вислови є також осмисленими.

Найсуттєвіша відмінність аналітичної філософії від неопозитивізму полягає в переосмисленні природи мови і, відповідно, природи значення. Мова розуміється ними не як штучна знакова система (на зразок наукової мови), значення виразів якої набувається через верифікацію, а як елемент життєдіяльності людини, вона функціонує як складова в різних життєвих ситуаціях. Цю мову, що е складником певної ситуації, Вітгенштейн називає «мо­вою-грою».

Буденна мова, на його думку, є множинністю таких си­туативних контекстів (ігор). Слова чи вислови не мають раз і назавжди заданого значення. Значення слова — це той чи інший спосіб вживання його в певному життєвому контексті (грі). Метафізичні проблеми, на думку предста­вників аналітичної філософії, виникають тоді, коли зна­чення слів, вироблені в одному контексті, переносяться на ці ж слова, але вживані в іншому контексті (іншій грі). Це, зокрема, стосується вживання філософських слів у на­уковому значенні. Намагання метафізики за взірцем нау­ки схопити сутність речей за допомогою таких слів, як «знання», «буття», «об'єкт», «я» та ін., призводить до плу­танини, псевдопроблем, які знімаються методом лінгвіс­тичного аналізу. На думку Вітгенштейна, не існує єдиного значення цих слів, і для уникнення «метафізичної» плу­танини необхідно зводити їх до буденної мови для з'ясування множинності їх значень. Тому метафізика не може бути наукою про «знання», «буття», «я» та ін. Метафізич­не знання має право на існування, але не в науковому ста­тусі (без претензії на науковість).

Науковою філософією може бути тільки лінгвістичний аналіз, що стає своєрідною лінгвістичною терапією, засо­бом розв'язування вузлів, що виникли внаслідок нестрогого вживання слів. Функція такої філософії полягає в мовному аналізі «гріхів» попередніх філософів.

Аналітики не заперечують права на існування тради­ційної філософії (метафізики). Але ця метафізика не по­винна претендувати на статус науки. Вона, на їх думку, є особливим способом бачення світу, до якого не завжди можна підходити з позиції «істина» — «хибність». Така метафізика навіть може давати імпульси розвитку нау­ки, але сама не повинна прагнути бути наукою чи підмі­няти її.

Отже, представники аналітичної філософії, як і неопо­зитивісти, також різко розмежували філософію і науку, але, на відміну від неопозитивістів, вони не заперечували традиційної філософії (метафізики) як особливої сфери знання. Аналітична філософія і неопозитивізм продовжили лінію емпіриків та позитивістів у XX ст.

«Критичний раціоналізм» Карла Поппера.

В дискусії з Віденським гуртком сформувалась і філо­софія відомого в XX ст. мислителя Карла Поппера (1902— 1994). Він, як і представники аналітичної філософії, від­штовхувався в своєму розвитку від логічного позитивізму віденців. Але його концепція принципово відрізняється як від логічного позитивізму, так і від аналітичної філософії. Вихідною її позицією є не емпіризм, а раціоналізм, тобто визнання провідної ролі в пізнанні теоретичних утворень — ідей, гіпотез, теорій, а не фактів, емпіричних даних.

К. Поппер піддав критиці позитивістську концепцію фактів як психологічну в своїй основі. Фактом науки, на його думку, є не особистий досвід окремого вченого (в цьо­му випадку існує можливість прийняти суб'єктивну види­мість за факт), а те, що визнане за факт науковим співто­вариством. Факт конституюється не в психологічній, а в соціальній сфері. Тому недостатньо, щоб хтось із вчених зафіксував певне явище, фактом воно стає лише за умови його визнання науковою спільнотою. Наголошування

К. Поппером на конструктивній ролі наукової спільноти саме як спільноти в науковому пізнанні мало значний вплив на формування історичної школи філософії науки (Кун, Фейєрабенд та ін.).

Принципово відмінним від позитивістського емпіриз­му є і його розуміння співвідношення фактів і теорій. Про­довжуючи раціоналістичну традицію, К. Поппер підкрес­лює недосконалість індукції, її нездатність гарантувати істинність всезагальних наукових суджень. На його дум­ку, розум людини не є «чистою дошкою». На будь-якому етапі наукового пізнання у вченого наявні певні гіпотези, упередження, ідеї. І він не може очистити розум від них, бо інакше неможливим стає сам процес пізнання. Навко­лишній світ безкінечно різноманітний, і те, що людина звертає увагу на одне, а не на інше (на їстивність плодів дерева, а не на колір, розмір листя), визначається певни­ми упередженостями, попередніми знаннями. Людина зав­жди упереджена, має попереднє уявлення про все. Це сто­сується як буденного досвіду, так і наукового пізнання. Ці упередження визначають особливості спостереження. Чистих спостережень, позбавлених упереджень, а в науці ними виступають теоретичні компоненти (ідеї, гіпотези і т. ін.), на думку Поппера, не існує. «Всі спостереження, особливо експериментальні, виконані в світлі тієї чи ін­шої теорії», — стверджував він.

Отже, за Поппером, досвід (сфера фактів) не конститу­ює (не творить), а лише контролює, відбраковує теорії. Лю­дина починає пізнання, маючи певні упередження (гіпоте­зи, ідеї), які при зіткненні з фактами заперечуються або вдосконалюються. При цьому вони ніколи не набувають статусу абсолютних істин, а залишаються гіпотезами, які завжди зберігають вірогідність заперечення. На думку По­ппера, скільки б фактів не свідчило на користь теорії, за наступного контролю вона може виявитись хибною. Тео­рія містить необмежену кількість висновків, а контролю­вати можна тільки обмежену їх кількість. Ця можливість заперечення (фальсифікації) є принциповою відмінністю наукового знання від не наукового. На його думку, вери­фікацію можна здійснити за будь-якої теорії, зокрема фі­лософської (можна підібрати факти, які свідчитимуть на її користь). Відмінність наукової теорії від інших типів знання полягає в тому, що вона формулюється так, що збе­рігається принципова можливість її фальсифікації. Отже, можливість заперечення (доповнення, заміни) — фальси­фікації — є принциповою ознакою наукового знання.

Він виступав за заміну кумулятивної моделі розвитку науки, яка ґрунтується на накопиченні істинного знання, на еволюційну, за якої гіпотези-істини, подібно до біоло­гічних .видів в еволюційному розвитку, народжуються, вдосконалюються, відмирають через заміну досконаліши­ми. В цьому К. Поппер приєднується до так званої еволю­ційної епістемології (Ж. Піаже, Д. Кембелл, К. Лоренс та ін.) — сучасної течії в західній філософії, яка розгля­дає пізнання компонентом еволюції людини як виду, склад­ником культурно-історичної еволюції людства.

Крім досліджень у галузі методології науки, Попперу належать такі відомі праці, як «Відкрите суспільство і його вороги» (1945) та «Злиденність історизму» (1945), в яких він піддав гострій критиці тоталітаризм (фашистсь­кий і більшовицький), а також концепцію «історичної не­обхідності», на якій ґрунтувались ці доктрини. Свою критику він вибудовував на аналізі того, що методологія, на якій засновані ці доктрини, не відповідає вимогам на­уки. І тому вони можуть претендувати лише на статус ідеологій, недемократичних за своєю суттю.

Історична школа філософії науки.

У 60-ті роки XX ст. у США на ґрунті традиційної по­зитивістської проблематики — методології науки — сфо­рмувалась так звана історична школа філософії науки, представники якої — Томас Кун (нар. 1922), Імре Лакатос (1922—1974), Пауль Фейєрабенд (нар. 1924), С. Тулмін — досліджували історію науки.

На відміну від традиційного позитивізму, який зосе­реджувався на гносеологічній проблемі співвідношення фа­ктів і теорії, вони звернули увагу на дослідження ролі соціальних факторів у розвитку науки. Йдеться, зокрема, про вплив соціальних відносин (демократії та тоталітари­зму), наукової спільноти, прийнятих вченими критеріїв і оцінок науковості на розвиток наукового знання.

Ці дослідження започаткувала праця Т. Куна «Струк­тура наукових революцій» (1963), в якій він заперечує кумулятивну модель, що розглядала історичний розвиток науки як процес кількісного накопичення безумовних іс­тин. Ця модель, на його думку, не враховує особливостей знання (його якісної відмінності) в конкретну епоху, ігно­рує залежність наукового знання від наукової спільноти (вчених, організованих в академії, наукові школи та ін.).

Для характеристики історичного розвитку науки він запроваджує поняття «нормальна наука», «парадигма», «наукова революція», «наукова спільнота» та ін. Норма­льна наука — це окреме або декілька теоретичних до­сягнень, які протягом певного часу визнаються певною науковою спільнотою як основа для подальших науко­вих досліджень, задають методи і проблеми цих до­сліджень. Вона опирається, за Куном, на певну парадиг­му (модель, зразок) науковості — правила і стандарти наукової практики, прийняті певною науковою спільно­тою. Завдяки цьому поняття «нормальна наука» і близь­ке йому за змістом — «парадигма» перебувають в коре­ляційному відношенні з науковою спільнотою, яка фор­мується навколо певного типу наукової теорії та певного розуміння стандартів науковості.

Т. Кун запровадив елементи конвенціоналізму і вуль­гарного соціологізму в трактування відношення наукової спільноти і парадигми. «При виборі парадигми немає ін­станції вищої, ніж згода відповідної спільноти», — ствер­джує він. Це чимось нагадує марксистське тлумачення класу і його ідеології — інтерес класу задає ідеологію.

Своєрідно тлумачить він й історичний розвиток нау­кового знання: «нормальна наука» розвивається кумуля­тивне, кількісно накопичуючи знання. Так триває доти, доки парадигма забезпечує розв'язання проблем, що поста­ють у дослідженні. Коли можливості парадигми вичерпу­ються, настає наукова революція, в процесі якої відбува­ється заміна парадигми. При цьому Кун заперечує будь-який логічний зв'язок між попередньою і наступною парадигмою (наприклад, між механікою Ньютона і меха­нікою Ейнштейна). Історичний розвиток науки, на його думку, позбавлений будь-якого вектора й цілі.

К. Поппер, до епістемології якого тяжіли постпозитивісти, піддав критиці концепцію «нормальної науки» Т. Ку­на. На його думку, спокійний бездискусійний розвиток науки є проявом некритичного догматизму. Це швидше ненормальне явище, оскільки в самій суті науки закладе­ні трансформації та революційні зміни.

Інший представник історичної школи І. Лакатос за­пропонував модель розвитку науки, яка ґрунтується на змаганні «дослідницьких програм». Це поняття близьке до поняття «парадигма» Куна, оскільки позначає не окре­му теорію чи їх сукупність. Дослідницька програма, за Лакатосом, включає конвенціонально (за згодою вчених) прийняте за істину «жорстке ядро» (органічне утворення з певних непорушних принципів) і «позитивну евристи­ку» (виведені з ядра твердження), на основі яких форму­ються проблеми та гіпотези. Вони утворюють своєрідний захисний пояс між ядром і фактами. Отже, дослідницька програма сконструйована так, щоб нові факти не вплива­ли безпосередньо на ядро.

Виходячи з такої моделі, Лакатос критикує фальсифікаціонізм Поппера. «За достатньої винахідливості... мо­жна протягом тривалого часу захищати будь-яку теорію, навіть якщо ця теорія хибна». Отже, слід відмовитись від попперівської моделі «пропозицій і спростувань», тобто моделі, в якій вслід за висуненням пробної гіпотези на­ступає експеримент, що засвідчує її помилковість.

На зміну одній теорії, на думку Лакатоса, приходить інша не тоді, коли відкриваються факти, що суперечать даній теорії, а тоді, коли конкуруюча теорія краще перед­бачає нові факти. «Дослідницька програма вважається про­гресуючою, коли вона з деяким успіхом може передбача­ти нові факти, і програма регресує, коли її теоретичний ріст відстає від її емпіричного росту».

Лакатос дещо ослабив залежність теорії від фактів (у цьому відчутний вплив конвенціоналізму), на передній план висунув змагання теоретичних утворень, за якого факти є лише опосередкованим суддею.

Йому можна дорікнути щодо чіткості вихідних по­нять концепції — «дослідницької програми», «ядра», «по­зитивної евристики». У зв'язку з цим простежується та­кий парадокс: чіткі логічні схеми неопозитивістів і К. Поппера, по суті, непридатні для відтворення багато­го і різноманітного процесу розвитку науки. Концепції Куна і Лакатоса кожна на свій лад відтворюють цей про­цес адекватніше, але вихідні поняття їх грішать тією «метафізичністю», проти якої протягом півтора століття так пристрасно боровся позитивізм.

Серед інших концепцій (інтелектуальних схем) осмис­лення історичного розвитку науки, певний інтерес стано­вить так звана «анархічна епістемологія», творець якої П. Фейєрабенд виступав проти універсальних методологі­чних принципів, норм. Будь-який із них, на думку Фейєрабенда, може бути відхилений і замінений іншим. У цій заміні відсутня доцільність, тобто при цьому не йдеться Щ?0 рух у напрямі довершеності, істини. Фейєрабенд стве­рджував, що між магією давніх людей і сучасною наукою немає принципової відмінності і обидві вони дають задові­льне пояснення світу для свого часу.

Заслуговує на увагу в цій концепції заперечення спро­щеної методології (віри в те, що природа керується прости­ми універсальними законами). Але водночас вона грішить релятивізмом. Для П. Фейєрабенда релятивізм, заперечен­ня усталених принципів, норм, істин (звідси анархізм) є символом інтелектуальної, навіть соціальної свободи.

Л. Лаудан зосереджується на ролі традицій в розвит­ку наукового знання. Традиція, на його думку, охоплює кілька теорій, певне метафізичне підґрунття і має відпо­відну історію. На цій основі вона визначає методологію дослідження. Лаудан намагався задати певний вектор (на­прям, ціль) розвитку науки. Перейнявши попперівську критику кумулятивної моделі, він шукає критерій пере­ваги однієї теорії над іншою не в сфері логіки, а в сфері прагматики. На його думку, при виборі теорій перевагу слід віддавати тій, яка на конкретний момент вирішує найбільшу кількість найважливіших проблем.

Історичний розвиток позитивістської традиції (філо­софії науки) яскраво засвідчив такі істини:

— прагнення «звільнити» науку від «метафізики» є утопією; неможливо провести чіткої межі між філософсь­ким і науковим знанням;

— не виправдались сподівання розбудувати «наукову» філософію, тобто філософію, яка б відповідала позитиві­стським критеріям науковості;

— виявилась хибною модель науки як суто логічного конструкта, який розвивається шляхом вдосконалення (ку­мулятивна модель). Принципи, критерії науковості ви­явились залежними і від соціальних факторів, і від прак­тичної доцільності.

Історичною заслугою позитивізму є вимога чіткості сло­ва і значення у філософській мові.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 
25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 
50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 
100 101  Наверх ↑

Кращі книги