Розділи

Тема №5 Лекція

Німецька класична філософія.

Проблемна ситуація: Поняття “класична німецька філософія” означає таку лінію в розвитку новоєвропейської думки другої половини ХVІІІ ст. – першої половини ХІХ ст., що була представлена вченням Канта, Шеллінга, Гегеля і Фейєрбаха. При усіх своїх розбіжностях ці вчення тісно пов‘язані між собою узами спадкоємності: після Канта кожний із мислителів цього напряму спирався на погляди свого попередника і надихався творчими імпульсами його спадщини. Слід зазначити, що у вченнях Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля і Фейєрбаха знайшли свій вплив найбільш значні ідеї німецької філософії думки зазначеного періоду.

В німецькій класичній філософії поставлені проблеми, які на довгий час визначали розвиток європейського раціоналізму. Однією з центральних тем німецької класичної філософії була тема людини, її духовний світ, пізнавальні можливості та моральні орієнтири. Значним досягненням цієї філософії стала діалектика, ґрунтовно розроблена Гегелем. Історизм як принцип мислення міцно запанував в уявленнях про процесуальність світу. Уваги заслуговує прагнення німецьких філософів систематично, на основі певного числа принципів, викласти результати розвитку філософської думки.

1.Іммануїл Кант (1724-1804) народився і виріс у Кенігсберзі (тепер Калінінград, Росія). Тут він закінчив університет, працював доцентом, професором, потім ректором університету. Тут ним була створена нова унікальна за змістом суб‘єктивно-ідеалістична концепція пояснення основних філософських проблем.

Творчість Канта поділяється на два періоди:

а) докритичний;

б) критичний.

У роботах докритичного періоду Кант приділяв велику увагу природничо-науковим проблемам. Переглядаючи вчення Лейбніца про духовні монади, він приходить до висновку про їхню матеріальність, а, використовуючи механіку Ньютона, підтверджує, що вони володіють одночасно силами тяжіння і відштовхування. Протяжність матеріальних елементів і складних тіл розглядається ним як результат сукупної дії цих двох сил.

Вершиною філософського вчення І. Кант про природу є космогонічна гіпотеза, що викладена в роботі “Загальна природна історія і теорія неба”. Ця гіпотеза є найбільш масштабною і ґрунтовно розробленою на той період. Кант почав з роздумів про те, які зміни з часу виникнення Землі зазнало її обертання навколо своєї осі і наскільки вона “постаріла” з фізичної точки зору. Він незабаром створив космогонічну гіпотезу про утворення планетної системи і Сонця з величезної хмари дифузної речовини.

У Всесвіті, за Кантом, відбувається вічний природний процес народження і загибелі космічних систем. Ця здогадка про наявність за межами нашої галактики інших світів, подібних до неї за принципом побудови і розвитку, надалі була підтверджена наукою.

З інших наукових праць Канта в докритичний період мають значення ті, в яких він пояснює методологічні проблеми філософського пізнання. Ці роботи були серйозною підготовкою до полеміки з тодішньою німецькою метафізикою, що трактувала бога, душу й ідею.

Кант розкривав розходження між реальним доказом (причиною) і доказом логічним. Один із них реально чинний визначальний або утворювальний доказ, другий лише його висвітлює. Кант таким чином визначає межі логічного методу, який претендує на роль методу-доказу.

Дослідження Кантом можливостей і меж логічного методу лягло в основу його подальшого філософствування в критичний період.

 Філософська система Канта цього періоду викладена в основних філософських роботах – “Критика чистого розуму” – теорія пізнання; “Критика практичного розуму” – етичне вчення; “Критика спроможності судження” – естетична концепція.

В основі критичних робіт Канта лежить глибоке переконання в тому, що розробці позитивних вчень теоретичної філософії, моралі, естетики і натурфілософії має передувати критичне дослідження сил і пізнавальних здібностей, на які опираються ці галузі природознавства.

Під критикою Кант розуміє:

1) точне встановлення пізнавальної здібності або рушійної сили, до якої звертається кожна галузь знання і філософія;

2) дослідження меж, далі яких не може через будову самої свідомості “простягатися” компетенція теоретичного і практичного розуму, філософії мистецтва і філософії природи.

Ця установка повинна була призвести до зміни характерного для попередньої філософії порядку розгляду філософських проблем. На перший план у Канта висувається гносеологія як фундаментальна філософська наука. Як основа усіх філософських наук, теорія пізнання своїм першорядним завданням ставить обмеження компетенції розуму. У Канта саме критика реального світу пов‘язана з критичним аналізом теорії пізнання, де він виступає як агностик, створивши теорію “речі самі по собі”, відповідно до якої наш розум спроможний пізнати тільки “феномен”, тобто явище, але не може осягти “ноумен”, тобто сутність цього явища. Оскільки так, де розум покидає межі досвіду і розвиває теоретичну систему, він рухається на своїй власній основі і йому завжди залишається місце для сумніву. Для того, щоб позбутися цих сумнівів необхідна критика самого розуму, що полягає в дослідженні меж і можливостей умоглядного пізнання. Кант показав, що за межами досвіду можливий послідовний і суворий доказ тверджень, які суперечать один одному, і тим самим продемонстрував внутрішню суперечність самого розуму. Він позбавив спекулятивне пізнання права претендувати на непогрішимість. У цьому полягає, на думку Канта, негативна функція критики.

Але, обмежуючи права теоретичного пізнання чуттєвим досвідом, він відкрив простір для практичного (морального) застосування розуму. У цьому полягає, вважає Кант, позитивна функція критики.

В кантівській гносеології виразно проявляється апріоризм (a priori – те, що існує до досвіду). Кант виділяв три основних здатності пізнання – чуттєвість, розсудок і розум.

Чуттєве пізнання, на його думку, здійснюється внаслідок дії “речей самих по собі” на орган чуття людини. Проте чуттєві образи не дають, на думку Канта, реального відображення пізнавальних предметів, а лише “хаос вражень”, неупорядкованих у просторі і часі і не зв’язаних причинністю. Щоб здійснити зазначене упорядкування і виявити причинно наслідкові зв’язки у “хаосі вражень” треба вважає Кант, накласти на останній апріорні форми чуттєвості і розсудку. Лише в такому разі людина одержує можливість осягнути за допомогою розуму той чи інший феномен, який відображує несуттєві риси об’єкта.

Істотна заслуга Канта у постановці питань про межі пізнавальних можливостей людини, про відношення мислення до чуттєвого пізнання. Але постановка цих питань в кантівській філософії набула схоластичного характеру, оскільки вона виявилася відірваною від реальної історії пізнавального процесу.

У логіці Кант виділяє різницю між звичайною (формальною) логікою, що досліджує процеси мислення, і трансцендентальною (тією, що надає знанню апріорного, загального і необхідного характеру).

В основі математики лежать споглядання простору і часу. Форми їх перестають бути у Канта формами існування самих речей і стають тільки апріорними формами чуттєвості. В основі цих споглядань лежать “чисті”, що не залежать від досвіду і передують йому апріорні форми простору і часу, які й обумовлюють загальність і необхідність математичних істин.

У теоретичному природознавстві умовою можливості апріорних суджень виступають категорії. Вони на думку Канта, становлять “синтез” і “способи дії”, яким ми несвідомо підкоряємо чуттєві дані.

Кант, досліджуючи категорії, дійшов до висновку, що вони різняться за: 1) кількістю; 2) якістю; 3) відношенням і 4) модальністю.

Кожна з них має свою структуру, через яку і виражає свій зміст.

Якість розкривається через категорії реальності, заперечення, обмеження.

Кількість – через категорії єдності, множинності, сукупності.

Відношення – через категорії субстанції, причинності, взаємності.

Модальність – через категорії можливості, дійсності, необхідності.

Таким чином, систематика, розроблена Кантом, включає у свій зміст 12 категорій.

Щоб виникло істинне знання, необхідно, вважає Кант, з’єднання чуттєвого споглядання з категоріями розсудку. Тут превалює розум і Кант розумом і робить агностичний висновок, що критика повинна прагнути обмежити компетенцію розуму. Оскільки він неспроможний розкривати сутність речей, наштовхуючись при таких способах на нерозв’язні суперечності – антиномії.

На основі критичної теорії розуму Кант побудував свою етику. Вихідною передумовою стало твердження Руссо, що кожна особистість є самоціллю і не може розглядатися як засіб здійснення будь-яких завдань. Руссо, на якого рівнявся Кант, вирішив питання можливості свободи в суспільстві тим, що включив в автономну мотивацію поведінки індивіда повагу до інших, рівних йому істот. Ця сутність “загальної волі” Руссо переходить у моральний закон Канта. Незважаючи на те, що він розглядає етичну проблему незалежно від теологічних передумов, усе ж етика Канта покликана була обґрунтувати примирення науки і релігії, а точніше – підпорядкування знання вірі. Етика говорить не про дійсну моральну оцінку вчинків людей, а про чисто формальні “веління” практичного розуму. Етичні норми зводяться, у кінцевому рахунку, до верхового принципу – категоричного імперативу, згідно з яким людина повинна чинити так, щоб норми її поведінки могли стати принципом загального законодавства. Відповідно до етичного вчення Канта існує основний закон чистого практичного розуму: “Чинити так, щоб максима тієї поведінки, на основі твоєї волі, завжди могла бути водночас і принципом загального законодавства”, тобто щоб вона могла стати загальним природним законом.

Категоричний імператив Канта вимагає дотримання морального обов’язку “не заради будь-яких “зовнішніх” цілей, але виключно заради самого абстрактного обов’язку”. Сам Кант суворо дотримувався цього категоричного імперативу. Про це свідчить, зокрема, такий факт, зафіксований його біографом Васіанським. “До вмираючого Канта приходить лікар. Він приймає лікаря стоячи, хитаючись на ногах, і говорить щось невиразне, у той самий час як лікар намагається його принаймні посадити або навіть укласти, щоб зробити огляд. Лікар на розумів ні слів, ні намірів хворого. А той повторює якесь окреме слово. У справу втручається Васіанський. Він пояснює доктору, що Кант не може сісти, поки не сяде гість. Це дійсно дивно, але хто з нас і сьогодні може сприйняти лікаря як гостя в домі? Тому лікар не повірив поясненню Васіанського, поки чітко не почув слова: “Мене ще не покинуло почуття приналежності до людства”.

У цьому весь Кант. Все своє життя він суворо дотримувався категоричного імперативу й особливим прикладом вимагав його виконання іншими. Він стверджував, що етика є філософія переконання.

Моральний закон Канта має декілька формулювань, але усі вони за своєю сутністю відповідають “велінню категоричного імперативу щодо моральної поведінки людини”.

Моральний закон носить поза емпіричний характер. Він не виникає як результат узагальнення людської діяльності, а заснований на моральній аналогії. Людський досвід, вважає Кант, не може бути прикладом моральної поведінки, тому що неможливо встановити, хто з людей діє відповідно до вимог категоричного імперативу, а хто лише із зовні дотримується морального закону.

Кант переконаний у тому, що знання морального закону не стане проблемою. Його знає кожний апріорі, тобто знання цього закону не обумовлене освітою, вихованням чи навіть безпосереднім пізнанням.

Кожний, не усвідомлюючи цього, бачить сутність характеру людського піднесення над речами і тваринами і свою рівність з іншими. Нерозривне знання закону є фактором чистого розуму, а виконання його – фактором практичного розуму. Кант обґрунтовує принципи поведінки людини у суспільстві, що за змістом збігаються з загальнолюдськими нормами моралі.

Етика Канта тісно пов’язана з естетикою. Естетика або філософія мистецтва виступає в нього вінцем філософії: вона вносить зв‘язок у роз‘єднанні до цього області свідомості. Прекрасне або краса є центральною категорією естетики. Але Кант зовсім не зосереджується на питанні про те, що таке краса в об‘єктивній реальності. Його увага концентрується на естетичному “смаку”, що є, по суті, суб‘єктивістським судженням про прекрасне. Кант зводить останнє до “незацікавленого задоволення, що обумовлене змістом естетичних форм предмета”. Прекрасне суб’єктивне і його оцінка не може бути доведеною. З цих позицій Кант розглядає твір мистецтва як доцільне в естетичних судженнях

2.Георг Вільгельм Фрідріх Гегель ( 1770-1831) створив розгалужену систему об‘єктивного ідеалізму.

Народився Гегель в 1770 р., у 1797 р. закінчив Тюбінгенський університет. З 1801 по 1806 рр. викладав у Менському університеті. Потім переїхав до Нюрнбергу, де у гімназії викладав філософські науки. З 1816 він займав кафедру в Гейдельберзькому університеті, а через два роки одержав призначення в Берлін. У Берлінському університеті читав курс історії філософії, логіки, філософії природи.

Весь світогляд Гегеля характеризується двоїстістю, суперечливістю. Він визнавав джерелом розвитку всієї дійсності не природу, а дух, не матерію, а абсолютну, об‘єктивну ідею. Ця ідея існує вічно і незалежно від людини, чому і має назву об‘єктивної і абсолютної. Тільки абсолютна ідея являє собою справжню дійсність. Реальний світ – природа і суспільство, усе багатство світу є лише відбиток ідеї, результат її активності.

“Абсолютна ідея”, за Гегелем, проходить у своєму русі три основні ступені. По-перше, ідея породжує і накопичує своє власне багатство. Цей процес він розглядає в роботі “Наука логіки” (в розділі “Логіка”). По друге, ідея переходить в свою протилежність, виявляючи себе в матеріальному світі, - у природі. Цей ступінь Гегель розкриває в праці “Філософія природи”. Природа тут розглядається як інобуття ідей. Він намагається зв’язати природні явища. Гегелівська “Філософія природи” – це умоглядна натурфілософія. Нарешті по третє, розвиток ідеї завершується повним збігом “світового розуму” зі створеною ним природою і суспільством, тотожністю ідеї і світу, за виразом Гегеля – “абсолютним знанням”. Цей третій ступінь розвитку ідеї розкритий Гегелем у розділі “Науки логіки” – “Філософії духу” і в роботі “Феноменологія духу”. Завдання філософії, за Гегелем, у тому і полягає, щоб розкрити історичний шлях саморуху “абсолютного розуму” як єдино активної реально існуючої сили.

У “Феноменології духу” духовна культура людства розкрита в її закономірному розвитку як поступове виділення творчої сили “світового розуму”. Втілюючись у послідовно змінюючи один одного образах культури, безособовий дух одночасно пізнає себе як їхнього творця. Духовний розвиток індивіда, починаючись з активності і чуттєвого сприйняття, закінчується “абсолютним знанням” тих форм і законів, що управляють розвитком духовних процесів зсередини – науки, моральності, релігії, мистецтва, політико-правової системи.

Універсальна схема творчої діяльності світового духу отримує у Гегеля назву “абсолютної ідеї”, а логіка визначається як науково-теоретична самосвідомість цієї ідеї.

“Абсолютна ідея” криється в її загальному змісті у вигляді системи категорій: буття, небуття, наявного буття, якості, кількості, міри, стрибка, заперечення тощо.

При поясненні розвитку категорій Гегель виводить їх одну з іншої. Мова йде про іманентний розвиток визначених категорій, які знаходяться в основі світу і поступово конкретизуються.

На думку Гегеля, саморух “світового духу” розпочинається спонтанно взаємодією “чистого буття” і “ніщо”. Ця взаємодія приводить до становлення, яке в свою чергу породжує “щось”, “наявне буття”, що характеризується певною визначеністю, тобто має якість. Від якості відбувається рух до кількості. Єдність якості і кількості, зазначає Гегель, утворює міру. Перехід від кількісних змін до якісних здійснюється, на думку мислителя, шляхом стрибка.

У роботі “Наука логіки” він розкриває діалектику категорій сутності і явища, доводить, що “явище істотне”, а “сутність з‘являється” нам у процесі пізнання цього явища. Тут же він досліджує і взаємозв‘язок категорії необхідності і випадковості, обґрунтовуючи тезу про те, що випадковість є форма доповнення прояву необхідності.

Систематизація категоріального апарату науки логіки, розпочата Гегелем, має істотну відміну від тих систематизацій, які були здійснені Аристотелем і Кантом. У них принцип систематизації – формально-логічний, у Гегеля – діалектичний.

І все ж процес систематизації категорії у Гегеля пов‘язаний з поясненням руху мислення. Розкриваючи зміст своєї вихідної Гегель проголошує мислення творцем усього існуючого і зближує поняття ідеї з поняттям бога, проте ідея в нього знаходить свідомість, волю, особистість тільки в людині.

Виходячи з головного принципу свого об‘єктивного ідеалізму – визнання “світового духу”, “абсолютної ідеї” основою всіх явищ природи і суспільства, Гегель розробив діалектику понять.

Гегелівська “абсолютна ідея”, “світовий дух” є не що інше, як абстрактне поняття, абсолютизоване і зображене у вигляді окремої сутності, покладеної в основу природи і суспільних явищ. Це означає, що мислення розглядалося Гегелем не як відбиття існуючих поза ним предметів природи, а напроти – природа в цілому зображувалася ним як інобуття духу, як втілення мислення. Мислення, таким чином, перетворювалося в надлюдську, надприродну сутність, яке проголошувалось справжнім предметом філософії. Вчення Гегеля про категорії, про саморух і саморозвиток “світового духу”, про єдність і боротьбу протилежностей, як джерела всякого руху і розвитку, про взаємний перехід кількісних і якісних змін, про міру як їхнього синтезу, про заперечення, як моменту поступальності, спадкоємності і спіралеподібності в розвитку склало ядро його концепції про діалектичний метод пізнання і перетворення природної і соціальної дійсності. Діалектичний метод містив у собі раціональне зерно – вчення про рух, розвиток, взаємозв’язок. Саме цю ідею Гегель застосував до процесу взаємозв’язку предметів буття і мислення. Він обґрунтував принцип тотожності буття і мислення. Але в ході його обґрунтування висунув низку діалектичних ідей, що дозволило йому в подальшому обґрунтувати нову форму діалектики.

Центральне місце в діалектиці Гегеля займає категорія протиріччя як єдності протилежностей. Протиріччя розуміється як внутрішній імпульс розвитку духу взагалі. Цей рух виходить від абстрактного до конкретного. Протиріччя за Гегелем, недостатньо розуміти у вигляді логічно незавершеного (антиномії, апорії): його слід осмислювати більш глибоко і конкретно, коли вихідна антиномія одночасно і здійснюється, і зникає (знімається).

У діалектичному методі Гегеля прогресивну сторону його світогляду становила думка про протиріччя як рушійну силу розвитку. Ця думка була захована під містичною оболонкою роздумів про саморух понять. “світовий дух” виявляється, за вченням Гегеля, в процесі розвитку. Розвиток духу, є не що інше, як взаємне “опосередкування” понять, їхній перехід один в одного, їхній рух, “заперечення”. Метод Гегеля – це ідеалістична діалектика понять, в якій обґрунтована думка про загальний розвиток.

Використовуючи свій діалектичний метод, Гегель критично переосмислив усі сфери культури. На цьому шляху він всюди відкривав напружену діалектику, процес постійного заперечення кожного досягнутого духу наступним, визріваючим у його надрах станом у вигляді конкретного іманентного йому протиріччя. Вчення про суперечливий характер розвитку абсолютної ідеї, природи і суспільних відносин склало прогресивну сторону в філософії Гегеля.

І все ж таки, незважаючи на багатство філософського вчення Гегеля, обґрунтованого ним діалектичного методу пізнання, його філософія містила як основну характерну рису протиріччя між її консервативною, ідеалістичною системою і прогресивним діалектичним методом, що наклало відбиток на увесь його світогляд. На противагу діалектичному методу гегелівська філософська система є не тільки діалектичною, але й метафізичною, тому що в ній рух ідеї, всього предметного світу замкнений в обмежене колю.

Суперечність системи і методу Гегеля, а також інші неузгодженості його філософії були помічені ще Шеллінгом. Про них він писав у мюнхенських лекціях з історії нової філософії у розділі, присвяченому Гегелю. Пізніше філософську систему великого критика піддали критиці Фейєрбах, Маркс, Енгельс, К‘єркегор та інші мислителі.

3.Людвіг Фейєрбах (1804-1872) був видатним представником німецької класичної філософії, одним із найвизначніших матеріалістів домарксистського періоду. Будучи спочатку гегельвенцем він став потім на позиції матеріалізму, значно розвинув його і піддав критиці основи ідеалізму і релігії.

Л.Фейєрбах закінчив у 1828 р. Єрлангенський університет, захистив дисертацію й одержав посаду приват-доцента. У 1830 р. він анонімно видав роботу “Думки про смерть і безсмертя”. Незабаром автора виявили і звільнили з університету.

У цій роботі він виступив проти релігії, безсмертя душі і дійшов висновку, що релігія несумісна з розумом й істиною. Боротьба з релігією стала справою всього життя Фейєрбаха.

Досліджуючи гносеологічні і соціальні корені виникнення релігії, а так само її сутність як форми суспільної свідомості, він обґрунтував висновок, що філософія і релігія являють собою два протилежні світогляди. Причини живучості релігії він убачав не тільки в неуцтві, низькому рівні знань, обмані, але й у свідомості суб’єкта, у його природі, умовах його життя. На питання – “що спонукає релігійні ілюзії в людини?” – він відповідав, що причини кореняться в почутті залежності, обмеженості, безсиллі людини порівняно з силами природи.

Але що ж являє собою те, чому людина поклоняється – бог? Бог на Л.Фейєрбахом, будучи проекцією людського духу, відчужується від останнього, об‘єктивується, йому приписується самостійне життя. Бог перетворюється з продукту людського мислення у самого творця, у першопричину всього існуючого і ставить людину в залежність від нього.

Характеризуючи вплив релігії на особистість, Л. Фейєрбах зазначав, що релігія паралізує її прагнення до активного життя, до його поліпшення в реальному світі і перетворення цього світу. Відкидаючи релігійний культ, Фейєрбах протипоставив йому культ людини. Його девіз “людина людині бог”.

На думку Фейєрбаха, релігія послужила імпульсом для розвитку матеріалізму й атеїзму. Він висунув програмну вимогу: “не релігійними робити людей, а освіченими, поширювати освіту в усіх класах і станах”.

 Великою заслугою Фейєрбаха є те, що в боротьбі проти ідеалізму, особливо об‘єктивного ідеалізму Гегеля і теології, він відновив у правах матеріалістичну філософію. Критикуючи вчення Гегеля про абсолютну ідею, Фейєрбах довів, що основний недолік об‘єктивного ідеалізму – це ототожнення буття і мислення. Але, відкидаючи ідеалістичну реакційну, антинаукову систему Гегеля, він відкинув і те цінне, що було у філософії Гегеля – його діалектичний метод. Критика всієї гегелівської системи Фейєрбахом, переслідувала головну ціль – відродити в німецькій філософії матеріалізм. Він переконливо довів, що світ матеріальний, що природа існує незалежно від якої б то не було філософії. Природа є основа, на якій виросла людина; поза природою і людиною немає нічого. Природа ніким не створена, вона є причиною самої себе. Ці положення Фейєрбаха були спрямовані проти гегелівської ідеалістичної системи, що розглядає природу як інобуття духу.

Характеризуючи свою філософську еволюцію, Фейєрбах говорив, що його першою думкою був бог, але що він незабаром зрозумів свою помилку, другою його думкою був розум – деміург гегелівської філософії; третьою, й останньою, думкою була людина – основний об‘єкт його антропологічного матеріалізму.

Кажучи про необхідність реформ у філософії, він показав, що нова філософія, яка прийшла на зміну старої, повинна мати за своєю сутністю антропологічний характер. Антропологічна філософія, на його думку, перш за все, вступає в союз з природознавством.

У центрі цієї філософії стоїть людина, як єдиний універсальний і вищий предмет філософії. Людина в тлумаченні Л.Фейєрбаха, є тілесна, фізична, просторово-часова істота і тільки як така вона має можливість споглядати і мислити. Ідеалізм дозволяє цю цілісність людської істоти, створюючи конфлікт між духом і плоттю, або ж ототожнює сутність людини з мисленням, свідомістю.

Антропологічна філософія стверджує, що сутність людини є щось єдине. Л. Фейєрбах постійно підкреслював єдність і цілісність природи людини. Він був глибоко переконаним, що хитрощі ідеалістів побудовані на порушенні цієї єдності.

Антропологічний принцип філософії Фейєрбаха усунув розрив між духом і тілом, створений ідеалістичною і дуалістичною філософією. При правильному застосуванні антропологічного принципу, відзначав Фейєрбах, ми неминуче приходимо до розуміння того, що природа, матерія є єдина істинна субстанція, яка породжує людину.

Реальну основу єдності людини, за вченням німецького матеріаліста, складає тіло. Віднімаючи у особи її тіло, - ви віднімаєте у неї те, що об‘єднує її, робить цілісною, єдиною Але що ж таке тіло? Воно є частиною об‘єктивного світу.

 Приступаючи до характеристики природи, Фейєрбах зазначає перш за все її матеріальний характер. “Природа тілесна, матеріальна, чуттєва, - підкреслює він. Матерія не створена, вона вічна і нескінченна. Причину природи треба шукати в ній самій. Природа, матерія – первинні, свідомість – вторинна”.

Велику історичну роль відіграв Л.Фейєрбах у розвитку матеріалістичної теорії підсвідомості. Проводячи гостру боротьбу проти філософії Канта, його агностицизм й ідеалізм в теорії пізнання Фейєрбах сформулював і протиставив ідеалізму основні принципи матеріалістичної гносеології. Фейєрбах доводи, що матеріальний світ не тільки об‘єктивно існує, але і принципово пізнаванний, що філософія і наука повинні виходити з визнання об‘єктивно істини. Беззастережне визнання незалежності існування природи від людини, а також доказ того, що всі знання людини є відображення природи в її почуттях і мисленні – основа матеріалістичної теорії пізнання Фейєрбаха.

Основний зміст усієї пізнавальної діяльності людини складається, за Фейєрбахом, у вивченні природи і завдання філософії полягає в тому, щоб навчити людей правильно пізнавати явища природи, Для такого пізнання у людини є всі умови, і якби навіть людина мала більше почуттів або органів, вона не пізнавала би більше властивостей і речей природи.

Початком пізнання Фейєрбах визнає відображення природи в почуттях людини. Тут він відстоює матеріалістичний сенсуалізм, стверджуючи, що предмет нашого пізнання – існує об‘єктивно, поза і незалежно від нашої свідомості і здійснюється воно від предмету і відчуття. Але він високо цінував роль розуму. Він вважав, що людина, прагнучи проникнути в таємниці природи, не може обійтися без абстрактного мислення. Все узагальнення фактів природи відбувається тільки за допомогою ідей, народжених розумом. Чуттєве сприйняття дає людині уявлення про предмет природи, розсудок же дає назву цьому предмету. В розсудку немає, того, щоб усе не було в чуттєвому сприйнятті. Назви ж предметів є особливими призначеннями відповідних ознак предметів. Назва – це представник предмету, але вона не тотожна самому предмету. Звідси можливість породження різних фантастичних уявлень про предмет.

Розвиваючи ідеї матеріалізму, Фейєрбах відмежовувався не тільки від ідеалізму, але і від вульгарного матеріалізму Фогта і Молешотта, які намагалися звести свідомість до матеріальних фізико-хімічних процесів.

Проте, Л.Фейєрбах був матеріалістом одностороннім, метафізичним. Розкриваючи антропологічну природу людини, він не розумів, що людина залежить і від суспільних відносин. Не зрозумів він і того, що людина активно впливає через свої знаряддя виробництва на природу, видозмінює її, пристосовує її до своїх потреб.

За усім своїм прогресивним значенням фейєрбахівська критика гегелівського ідеалізму мала абстрактно-натуралістичний характер, оскільки Фейєрбах бачив у філософії Гегеля лише помилки мислителя, що не розлучався з наївним релігійним уявленням про світ. Фейєрбах не помітив також прогресивної сторони філософії Гегеля – “раціонального зерна його діалектики”. Відкидаючи гегелівську ідеалістичну діалектику, він не порушив і не міг порушити питання про переробку її в матеріалістичну діалектику.

Світогляд Фейєрбаха завершується вченням про моральність, що виходить із єдності “Я” і “Ти”. Система суспільних відносин підміняється в нього поняттям роду і між індивідуального спілкування. Прагнення до щастя розглядається як рушійна сила людської волі, вона тягне за собою свідомість морального обов‘язку, оскільки “Я” не може бути щасливим, і взагалі існувати без “Ти”. Але прагнення до власного щастя переростає рамки егоїзму, воно недосяжне поза людським єднанням. Звідси він робить висновок, що усіх людей необхідно визнавати рівними і доброчесними. А щоб це було реальністю необхідно здійснити заходи, зо змінять характер життя людей. До них він відносив перерозподіл власності, що дозволить людині стати гармонійно розвиненою істотою. Він буде цікавитися “істиною релігією” і філософією. Саме через релігію любові, через істинно людське ставлення один до одного, суспільство здійснюють свої вищі ідеали.

Як яскраве вираження кризового стану класичного раціоналізму в середині ХІХ ст., філософія Фейєрбаха зробила і свій внесок у поглиблення цієї кризи. Вона розбудила значні інтелектуальні сили, які не лише довершили критику попередніх поглядів, а й створили, нові оригінальні пост класичні напрями, які стали провідними у філософії ХХ ст.

Узагальнення

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 
25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 
50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 
75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 
100 101  Наверх ↑

Кращі книги