Розділи

Тема 7.2. Державні, змішані, спільні та інші форми підприємництва

Питання теми

1. Державні та змішані підприємства.

2. Іноземні, багатонаціональні та спільні підприємства.

3. Венчурні підприємства. Франчайзингова форма підприємництва. Офшорні фірми.

1. Державні та змішані підприємства

Ринкова економіка зовсім не вимагає повної ліквідації державної власності. Основною функцією державного підприємництва є створення сприятливих умов для виробництва необхідних товарів (послуг). Державні підприємства часто створюються в низькоприбуткових галузях, які є непривабливими для приватних підприємців, але необхідними для суспільства.

Про доцільність збереження державного сектора свідчить закордонний досвід. В країнах Західної Європи частка державного сектора в економіці становить від 10 до 30% в залежності від особливостей ринкового механізму: в Австрії, Португалії – 24-28%, Великобританії, Іспанії, Німеччині – 10-15%, Франції – 18%. В Великобританії, наприклад, державний сектор охоплює чорну металургію, вугільну промисловість, засоби зв’язку, транспорт, вокзали, аеропорти, морські порти, аерокосмічну промисловість, постачання електроенергії, газу, деякі установи культури. В США на частку держави припадає 40% зайнятих, 20% капіталу, 40% землі, 42% електростанцій, поштове обслуговування, значна кількість станцій телебачення та радіомовлення. В деяких розвинутих ринкових країнах державні компанії є лідерами серед великих промислових фірм, зокрема в автомобільній промисловості Франції ("Рено") та Італії. Електроенергетичні компанії перебувають у 100% державній власності у таких країнах, як Франція, Данія, Латвія, 55% перебуває в державній власності у Швеції, 51% - в Австрії, 38% - у Норвегії.

Сьогодні в індустріально розвинутих країнах основна кількість робочих місць в економіці виникає у сфері послуг, освіти, науки, охорони здоров’я, соціального забезпечення. Тому значення державного сектора зростає

Обсяг промислової продукції у 2001 р. на державних підприємствах в Україні становив 18,3%, на підприємствах комунальної власності – 2,2%, на приватних – 1,5%, на підприємствах колективної форми власності – 77,1%, власності міжнародних організацій - 0,9%. Макроекономічна структура України налічує близько 4100 державних підпри­ємств; держава є власником пакетів акцій у 2263 суб'єктах господарювання (серед них: 2036 -відкриті акціонерні товариства, 34 -державні акціонерні та холдингові компанії, 193 - закриті акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю та інші суб'єкти підприємницької діяльності, в яких держава має свою частку).

До державного сектора в Україні відносяться:

1. Державні підприємства, засновані на державній власності (у тому числі казенні підприємства, які не підлягають приватизації). Центральні органі влади уповноважені управляти таким підприємством від імені громадян.

2. Комунальні підприємства, що засновані на власності відповідної територіальної громади і управляються місцевими органами влади.

3. Змішані підприємства, в яких держава володіє частиною майна (акцій). Управління пакетом акцій, що залишились у державній власності, здійснює уповноважена особа. В Україні створений спеціальний орган – агентство по управлінню частинами державної власності.

4. Бюджетні організації, що функціонують в основному за рахунок коштів державного бюджету.

Підприємництво на державних підприємствах здійснюється за контрактом з власником в умовах повного госпрозрахунку.

Процес розвитку державного сектора (державних підприємств) називається націоналізацією. Зворотній процес – скорочення державного сектора – називається приватизацією (роздержавленням).

Переваги націоналізації (з досвіду розвинутих ринкових країн):

- Забезпечення великих масштабів виробництва. Наприклад, енергетика ефективно діє тільки при великих масштабах виробництва, що можливо за допомогою держави.

- Можливість великих капіталовкладень. Наприклад, аерокосмічна промисловість, що потребує великих інвестицій, фінансується державою.

- Контроль за монополіями. Наприклад, держава повинна мати вплив на зміну цін на товари для інвалідів, дітей, людей похилого віку, тарифів на комунальні послуги.

- Субсидування збиткових галузей. Наприклад, залізничні пасажирські перевезення, особливо у віддалені райони, як правило збиткові і в усіх країнах підтримуються за рахунок держави.

- Контроль за галузями, що забезпечують оборону країни.

- Зниження витрат на конкуренцію для державних підприємств–монополістів.

Негативні наслідки націоналізації:

- Націоналізовані галузі є монополістами, на них не має впливу конкуренція. Вони стають бюрократичними, не реагують на потреби споживачів

- Немає рушійного мотиву отримання прибутку.

- Політичний вплив на прийняття підприємницьких рішень.

У ринковій економіці державний сектор представлений:

1. Бюджетними (відомчими) організаціями, частка яких у різних країнах з ринковою економікою змінюється від 0 до 2%. Вони не мають господарської самостійності та безпосередньо підпорядковуються Міністерствам або органам місцевого самоврядування. Їх не можна вважати самостійними суб’єктами підприємницької діяльності.

2. Державним підприємництвом, яке широко представлено у країнах з ринковою економікою в галузях, що мають особливо важливе значення для економіки, або не можуть забезпечити підприємцям достатню норму прибутку та потребують великих капіталовкладень. Це громадські корпорації, або змішані товариства. Вони можуть створюватись урядовим указом у формі акціонерних товариств, всі акції якого належать державі. При необхідності громадська корпорація може бути легко перетворена у змішане акціонерне товариство з часткою державної власності. Такі акціонерні товариства узгоджують плани своєї діяльності з органами державного управління та контролюються ними. Вони зобов’язані щорічно друкувати звіти про свою діяльність. Держава здійснює контроль за інвестиціями товариств і фінансує їх шляхом надання істотних дотацій, збільшення статутного капіталу, реінвестування дивідендів.

Центральне питання дискусій у країнах зі змішаною економікою - оптимальний обсяг державного сектора. Прихильники ідеї його скорочення, скептично оцінюючи спроможність урядів вирішувати соціальні й економічні проблеми через низку невдач, вимагають обмежити кількість державних чиновників, оскільки вважають, що роздутий державний апарат підриває економічні та політичні свободи. На думку інших дослідників державний сектор є замалим. Дебати точаться також навколо питань про роль держави у виробництві:

наприклад, чи можуть приватні фірми краще забезпечити людей тими послугами, які сьогодні надає держава. Що ж до державного контролю над вироб­ництвом, то це питання не збурює надто гарячих дискусій навіть у США. Найпоширенішим аргументом на користь державного контролю за вироб­ництвом товарів індивідуального споживання є той, що приватні фірми прагнуть максимізувати прибутки власників, а не багатство нації.

Часто на адресу державного сектора лунають звинувачення в неефектив­ності; але ж державна власність зосереджена переважно в тих галузях, які з різних причин є малорентабельними і навіть збитковими, непривабливими для приватного капіталу. Ця обставина значною мірою пояснює те, що державні підприємства та підприємства із змішаною формою власності менш ефективні, ніж приватні.

Країни з розвинутою економікою нагромадили значний досвід практич­ного розв'язання проблеми ефективності державного підприємництва. Загаль­ною тенденцією стало посилення підприємницької діяльності держави не в чистих, а у змішаних, корпоративних, тобто інтеграційних, формах держав­ного регулювання через володіння певною часткою капіталу в підприємствах. Корпоративна участь держави у підприємництві завдяки поєднанню держав­ної і приватної власності дає можливість нівелювати вади кожної з них та посилити їхні переваги. Державний капітал, інтегруючись з приватним, набуває більшої гнучкості, мобільності і підконтрольності. Водночас приват­ний капітал стає менш ризиковим, більш стабільним і прогнозованим.

Нині кілька найбільших компаній некомуністичного світу поєднують різні форми власності. Дослідження в країнах Західної Європи показало, що в 40% корпорацій держава має свою частку. Перелік включає 10 найбільших (за доходами) індустріальних фірм Британії, Франції, Італії та Західної Німеччи­ни, а також 5 компаній-лідерів в інших 12 країнах (усіх - 100); 16 компаній, названих у переліку, засновані на повній державній власності, в інших державі належать різні частки власності - від малих частин до контрольних пакетів.

Як переконує досвід країн з перехідною економікою, не стільки форма власності, скільки характер управління підприємствами та наявність конкурентного середовища визначають рівень їх економічної ефективності і темпи зростання виробництва. Цікавим з цього приводу вбачається досвід Китаю, який чітко показує, що конкуренція важливіша для успішного економічного розвитку, ніж зміна форм власності. У 1992 р. там було обрано курс на створення змішаної форми власності, в якій суспільна відіграє домінуючу роль. При цьому єдиним реальним шляхом для нерентабельних виробництв вважається акціонування державної власності, залучення іноземного капіталу, злиття з успішними державними підприємствами. Китай розширив сферу конкуренції без приватизації державних підприємств, створюючи нові приватні виробництва за посту­пової або одномоментної лібералізації і м'якого демонтажу директивного регулювання зі збереженням у руках держави основних фінансових підойм.

2.Іноземні, багатонаціональні та спільні підприємства.

За належністю капіталу розрізняють:

- національні;

- іноземні;

- багатонаціональні підприємства.

Національні підприємства належать підприємцям своєї країни. Наприклад, "ІВМ" при міжнародному характері своєї діяльності є національною фірмою США, тому що зареєстрована у США і тільки 4% її акцій знаходяться в іноземних суб’єктів.

В іноземних фірмах капітал належить іноземним підприємцям повністю, або в частині, що забезпечує їх контроль.

Законодавство про іноземні компанії розрізняється в різних країнах і залежить від політики держави по залученню іноземного капіталу. Звичайно в країнах світу іноземні підприємці користуються рівними правами з національними. Іноді держави встановлюють для них обмеження по залученню іноземного персоналу. Як правило, іноземний підприємець зобов’язаний публікувати фінансові звіти про діяльність в країні місцезнаходження. Деякі країни надають іноземним інвесторам пільговий податковий режим: пільги при отриманні позик, земельних ділянок, при оплаті комунальних послуг, перевезень.

Часто іноземні фірми створюються шляхом утворення нового акціонерного товариства або купівлі контрольного пакета акцій місцевих фірм. Найбільше розповсюдження має другий шлях, тому що дозволяє використовувати наявні зв’язки, клієнтуру, знання ринку. Часто перед купівлею має місце тривале ділове співробітництво (торговельне, технічне, фінансове).

Багатонаціональні фірми (змішані за капіталом) - це фірми, капітал яких належить підприємцям кількох країн. Наприклад, бельгійсько-французсько-амерікансько-швейцарський концерн "Філіпс".

Слід відрізняти міжнародні фірми, сфера діяльності яких територіально розповсюджується на зарубіжні країни шляхом створення філіалів, дочірніх компаній. Більшість міжнародних компаній за належністю капіталу є національними. Різновидом міжнародних є транснаціональні корпорації (ТНК) - багатогалузеві компанії з технологічною і подетальною спеціалізацією підрозділів, коли частина технологічного процесу переноситься в інші країни. Обслуговуючі ТНК, невеликі національні фірми виходять на світові ринки. Наприклад, європейські автомобільні компанії замовляють вузли і деталі в Японії , тому що це дешевше.

Багатонаціональні компанії називаються спільними підприємствами в тому разі, коли метою їх створення є здійснення спільної підприємницької діяльності. Особливо багато спільних підприємств є в нових галузях, що потребують великих капіталовкладень, науково-технічного співробітництва – нафто-хімічна, хімічна промисловість, атомна енергетика, будівництво великих об’єктів, галузі машинобудування.

Створення багатонаціональних та спільних підприємств в Україні регулюється відповідним законодавством "Про зовнішньоекономічну діяльність", "Про іноземні інвестиції", "Про захист іноземних інвестицій".

Спільне підприємство розглядається законодавством як різновид підприємства з іноземною інвестицією. На таких підприємствах інвестиція повинна становити не менше 10% статутного фонду та не менше 50 тис. дол.

Згідно із Законом України “Про іноземні інвестиції” спільне підприємство – це підприємство, що основане на спільному капіталі суб’єктів господарської діяльності України та іноземних суб’єктів і на спільному управлінні та розподілі результатів і ризику.

Як правило, спільні підприємства створюються у двох організаційних формах: акціонерного товариства (АТ); товариства з обмеженою відповідальністю (ТОВ) шляхом злиття, обміну акціями, придбання пакета акцій, що не дає права повного контролю.

Згідно із законами різних країн акціонерні товариства повинні публікувати річні звіти і таким чином конкуренти отримують інформацію про їх діяльність. Тому значна частина спільних підприємств за участю західних партнерів та партнерів з країн СНД є товариствами з обмеженою відповідальністю. Головою правління може бути український або іноземний громадянин.

При створенні спільного підприємства кожна сторона вносить вклад до Статутного фонду у вигляді капіталу, технології, прав власності (права на експлуатацію природних ресурсів, авторські права, ноу-хау, торгівельний знак, фірмове найменування). Частки власників визначаються в установчих документах.

Створення спільного підприємства надає ряд переваг для його учасників:

- можливість створення великомасштабного виробництва за рахунок залучення додаткового капіталу та устаткування;

- доступ до нових ринків збуту, торговельних мереж;

- використання закордонного досвіду технології, організації виробництва, маркетингу;

- доступ до джерел сировини та до дешевої робочої сили.

Для українських та для іноземних підприємців характерні певні переваги з числа названих.

Часто метою підприємців з розвинутих країн , які здійснюють інвестиції в країнах, що розвиваються є захоплення джерел сировини, ринків збуту, отримання пільг, прикриваючись вивіскою місцевого підприємства.

Однак для країни, на території якої розташоване спільне підприємство, існують певні вигоди:

- залучення до країни матеріальних і фінансових ресурсів;

- сприяння розвитку транспорту, банківської і страхової систем;

- залучення новітніх зарубіжних технологій та досвіду менеджменту;

- створення робочих місць та підготовка кваліфікованих кадрів;

- насичення внутрішнього ринку та вихід на іноземні ринки (підвищення експортного потенціалу);

- додаткові надходження до бюджету країни;

- використання корисних копалин (якщо країна сама не може їх використовувати та пропонуються вигідні умови використання).

Можливі також і негативні наслідки від присутності спільного підприємства в країні:

- ігнорування інтересів країни-господарки (розміщення екологічно небезпечних виробництв);

- проведення досліджень концентрується в більш розвинутій країні, а в менш розвинутій – тільки виконавчі операції;

- висока оплата запрошених іноземних спеціалістів викликає соціальну напруженість.

Діяльність спільного підприємства більш складна, ніж національного по таких причинах:

- необхідно підтримувати зв’язки з іншою країною;

- можливі обмеження уряду країни-господарки (за кількістю зайнятих, рівню заробітної плати, платежах до бюджету, захисту навколишнього середовища);

- відмінність по культурі, мові, національні особливості;

- особливості ринків збуту, сприйняття реклами;

- різний рівень промислового, комерційного розвитку і соціального забезпечення;

- зміна курсів валют;

- складність правового забезпечення діяльності;

- опозиція громадських сил і спілок.

При обгрунтуванні доцільності створення спільного підприємства порівнюються варіанти організації виробництва, економічні показники діяльності з використанням та без використання іноземних інвестицій (фінансування, постачання, технології, устаткування, збут, кількість робітників, заробітна плата, якість продукції, прибуток, рентабельність).

Залучення іноземного капіталу – одна із важливих проблем в українській економіці. За різними оцінками потреба в іноземних інвестиціях в Україні становить 40-50 млрд. дол., а фактичний обсяг іноземних інвестицій на кінець 2001 року – 4,4 млрд. дол., в тому числі у спільні підприємства – 2,35 млрд.дол. Порівняно з країнами Східної Європи обсяг іноземних інвестицій на душу населення в економіці України в 3-10 разів менше. У країнах з розвинутою ринковою економікою близько 40% підприємств є спільними, в Україні їх частка у ВВП становить 3%. Спільні підприємства в Україні займаються в основному торговельною та посередницькою діяльністю.

Чинники, що стримують іноземне інвестування в економіку України, наступні:

· Економічна та політична нестабільність.

· Нестабільність законодавства. Іноземним інвесторам необхідно прогнозувати результати діяльності хоча на 5-10 років, інакше вони відмовляються ризикувати. В Україні постійно змінюються податки, були скасовані пільги для спільних підприємств.

· Всеохоплююча бюрократія – складність реєстрації підприємства, численні ліцензії, квоти, мито, тривале очікування на кордоні.

· Недостатні державні гарантії захисту інвестицій. Хоча в Законі "Про захист іноземних інвестицій" зазначено, що держава не має права реквізувати іноземні інвестицій, за виключенням стихійних лих, епідемій (тоді виплачується компенсація) та гарантується перерахунок за кордон прибутків.

· Відсутність нормальних побутових умов.

· Недобросовісність, ненадійність зарубіжних партнерів.

У підсумку інвестиційний клімат в Україні оцінюється як несприятливий. 106 країн приймає участь в інвестуванні вітчизняної економіки, але інвестиції здійснюються в невеликих розмірах (50-70 тис. дол). Приваблює іноземних інвесторів в Україну сировина, сільгосппродукція та її переробка, продукція машинобудування, сприятливий клімат, географічне розташування, транспортні зв’язки, кваліфікована та дешева робоча сила.

5. Венчурні підприємства. Франчайзингова форма підприємництва.

Офшорні фірми.

Венчурні підприємства (від англійського слова ”ризик”) – це “ризикові” фірми, що здійснюють комерційну апробацію науково-технічних новин (нововведень).

Як правило, венчурні (ризикові) підприємства пов’язані зі сферою НДЕКР (науково-дослідних і експериментально-конструкторських розробок), тому для їх позначення часто використовується поняття "інноваційні підприємства".

 Венчурне (ризикове) фінансування має широке і вузьке значення. В широкому значенні розуміється весь вклад у ризикові, з точки зору фінансових результатів, проекти, перш за все в галузі високих технологій. У вузькому значення венчурне фінансування означає довго- або середньострокові інвестиції у вигляді кредитів або вкладень в акції, які здійснюються венчурними фондами з метою створення і розвитку малих швидкозростаючих компаній.

Венчурні фонди утворюються в кількох організаційних формах, головною з яких є спеціалізована незалежна фірма венчурного капіталу. Інші форми: венчурні фонди великих корпорацій, інвестиційні компанії малого бізнесу, науково-дослідні товариства з обмеженою відповідальністю тощо.

Саме через венчурні фонди корпорації здійснюють ринкове фінансування малих та середніх фірм. Виходячи з цього, перспективи розвитку в Україні венчурного фінансування як форми інтеграції великих та малих структур, напевне, пов’язані перш за все з реалізацією потенціалу промислово-фінансових груп. Взаємодія останніх з малими інноваційними фірмами ефективно сприяла б вирішенню суперечності між творчими можливостями українських вчених, які незатребувані, і необхідністю керованого оновлення технічної основи фактично усіх галузей народного господарства. Це повною мірою вирішило б і проблему "відпливу умів".

Франчайзинг – це метод здійснення підприємницької діяльності, за якою потужна, відома фірма надає іншому підприємству право використовувати своє ім’я та товарний знак, виготовляти або продавати її продукцію (надавати послуги) в обмін на зобов’язання виплачувати частку доходу та за умови дотримання технологій виробничих та обслуговуючих операцій.

Із застосуванням франчайзингу зменшуються доходи підприємства, але зменшується і ризик. Такий метод підприємництва прийнятний для фірми-початківця.

Найбільша кількість фірм, що працюють за системою франчайзингу, зосереджена в таких сферах: мережа ресторанів та кафе, продуктових магазинів, будівельна та реконструкційна діяльність, автосервіс тощо. Активно використовується франчайзинг у роздрібній та оптовій торгівлі товарами, при наданні різного роду послуг (бухгалтерські, аудиторські, юридичні, туризм та готельне господарство). Франчайзинг може поширюватися на будь-яку господарську діяльність, для котрої розроблені процеси виробництва, переробки та продажу товарів і послуг.

Яскравим прикладом використання франчайзингової системи є індустрія пляшкових безалкогольних напоїв. Так, компанії "Кока-Кола", "Пепсіко" і "Севен Ап" завдяки франчайзингу дістали можливості виробляти концентрований сироп централізовано і постачати його місцевим заводам, що спеціалізуються на розливу, володарі яких у кінцевому результаті ставали керівниками місцевого роздрібного продажу. Компанія "Соса-Соla Amatil Ukraine Ltd" вже вклала в економіку України понад 300 млн. дол. США, завершено будівництво заводу з виробництва цього напою в Броварах (Київська область). Компанія пропонує будівництво ще одного заводу в Дніпропетровську. У сфері громадського харчування розвитку та значного зростання бізнесу на засадах франчайзингу набула компанія "Мак-Дональдс" з новою стратегією швидкого обслуговування клієнтів як у США, так і в інших країнах, у тому числі й в Україні. Перший ресторан "Мак-Дональдс" відкрився в м. Києві в травні 1997 року, до Дня міста. Всього ж в Україні відкрито майже 100 ресторанів, що дозволило додатково створити 5,5 тис. робочих місць. Обсяг інвестиції в економіку України склав майже 100 млн. дол. Для організації та ефективного функціонування проекту побудовані сучасні заводи з переробки м’яса та картоплі.

Завдяки винятковій ринковій мобільності франчайзинг довів свою ефективність та життєздатність. Так, за даними Адміністрації малого бізнесу США, на кінець п’ятого року існування ліквідувалися лише 14% франчайзингових підприємств, тоді як для незалежних малих форм господарювання цей показник становив більше 65%.

Однією з головних причин швидкого поширення та успіху франчайзингу є поєднання в ньому глибоких знань, досвіду та стійкого фінансового стану франчайзера – організатора справи, володаря генеральної ліцензії, власника "ноу-хау" або патенту, головного консультанта і досвідченого постачальника необхідних продуктів, матеріалів, сировини, обладнання, технології, які необхідні для здійснення підприємницької діяльності, - та франчайзі – енергійного підприємця, менеджера, діяльність якого є повністю самостійною, але його підприємство функціонує не як відособлений суб’єкт правовідносин, а як частина єдиного комплексу, об’єднаного франчайзером, котрий є власником нематеріальних активів підприємства, що належить франчайзі.

Нематеріальні активи (тобто інтелектуальна власність) є причиною, заради якої сотні тисяч підприємців-франчайзі погоджуються платити за право користування системою франчайзера навіть у тих небагатьох випадках, коли вони знають її в усіх деталях. Інтелектуальна власність охоплює широке коло об’єктів: товарні знаки і знаки обслуговування, винаходи, промислові знаки, фірмові найменування, авторські права тощо. Всі ці об’єкти за всього їх різноманіття захищені патентами, свідоцтвами або сертифікатами виключних прав, які видані державними органами влади. Саме тому, що вони захищені, й у разі неправомірного запозичення права власності на них його можна захищати в судовому порядку, потенційні франчайзі змушені укладати угоди і отримувати право використання відповідних об’єктів інтелектуальної власності за платню.

Правові та ділові взаємовідносини між суб’єктами франчайзингу визначаються франчайзинговою угодою, за якою одна особа (франчайзер), котра має розроблену систему ведення певної діяльності, дає дозвіл іншій особі (франчайзі) використовувати цю систему відповідно до вимог франчайзера в обмін на винагороду (компенсацію). Ця система має назву франшизна система, або франшиза (від англ. franchise – привілей, пільга, особливе право).

Основні види франчайзинга склалися відповідно до форм взаємодії великих і малих фірм. Виходячи з цього розрізняють франчайзинг :

- товарний;

- виробничий;

- діловий (ліцензійний).

При першій формі франчайзинга - товарній – франчайзером звичайно є великий виробник, у якого дилер-франчайзі набуває права на продаж і сервісне обслуговування товарів відповідної марки. При цьому реалізація продукції кінцевим споживачам дійснюється винятково від імені франчайзера. Часто право на продаж і сервіс покупців фирма-франчайзі одержує по певній території, регіоні. У якості прикладів тут можуть служити дилерські мережі по торгівлі технікою (наприклад, автомобілями), а також системи фірмових бензоколонок.

У випадку виробничого франчайзингу має місце продаж підприємствам-франчайзі технологій, патентів по них і сировини для виготовлення певного продукту. Частіше за все право використання технологій, патентів, “ноу-хау” і право реалізації продукції надається в межах певного продукту. Класичний приклад такого типу франчайзингу – виробництво безалкогольних напоїв з концентратів і за технологією компаній “Кока-кола”, “Пепсі-кола” і др.

Третій вид – діловий франчайзинг – передбачає придбання ліцензії на так званий “бізнес-формат”, що охоплює практично всі елементи виробничо-господарського циклу великого підприємства: від сировини і технологій до організаційних схем і методів звітності. Найбільше розповсюдження даних вид франчайзингу отримав у торгівлі, побутовому обслуговуванні, готельному бізнесі, громадському харчуванні. Саме так функціонує відомий “Макдональдс”.

В багатьох випадках з метою обмеження підприємств-конкурентів головне підприємство передбачає в контракті умови по співробітництву малого підприємства тільки з даним головним.

Формування та подальший розвиток системи франчайзингу в Україні сприятимуть вирішенню багатьох проблем становлення суб’єктів підприємництва, зокрема залученню в мале та середнє підприємництво широкого кола осіб, які не насмілюються займатися бізнесом без підтримки та навчання. У наших умовах основу потенційних франчайзі можуть скласти представники військово-промислового комплексу та науково-технічна інтелігенція, військовослужбовці, звільнені в запас та ін., тобто ті, хто залишився без роботи і бажає зайнятися більш надійним та ефективним бізнесом. До цієї категорії також слід віднести підприємців-початківців та інших осіб, здатних займатися підприємницькою діяльністю "під керівництвом". Крім того, франчайзинг сприятиме опануванню малим та середнім підприємництвам нових технологій, створенню додаткових робочих місць, підвищенню якісного рівня підготовки кадрів, розширенню сфер діяльності суб’єктів підприємництва.

Офшорна зона – це країна або окремі території країн, де на державному рівні для певних типів компаній, власниками яких є іноземці, встановлені значні пільги з оподаткування, частково або повністю зняті митні й торгові обмеження, знижені або відсутні вимоги до бухгалтерського обліку і аудиту (Кипр, Люксембург, Гонконг, Сингапур та ін.). Офшорна компанія може отримати пільги тільки у разі володіння компанією іноземцями, а прибуток повинен вилучатися за межами юрисдикції, де вона зареєстрована. Офшорній компанії заборонено вести підприємницьку діяльність у країні реєстрації. Найчастіше офшорна зона створюється там, де слабо розвинена економіка та інших можливостей для залучення іноземного капіталу немає. Офшорна компанія забезпечує надходження фінансового капіталу в економіку країни за рахунок оплати праці офісних службовців, придбання майна та реєстраційних зборів.

Підсумки теми

Ринкова економіка зовсім не вимагає повної ліквідації державної власності. Основною функцією державного підприємництва є створення сприятливих умов для виробництва необхідних товарів (послуг). Державні підприємства часто створюються в низькоприбуткових галузях, які є непривабливими для приватних підприємців, але необхідними для суспільства.

Як переконує досвід країн з перехідною економікою, не стільки форма власності, скільки характер управління підприємствами та наявність конкурентного середовища визначають рівень їх економічної ефективності і темпи зростання виробництва.

Національні підприємства належать підприємцям своєї країни. Наприклад, "ІВМ" при міжнародному характері своєї діяльності є національною фірмою США, тому що зареєстрована у США і тільки 4% її акцій знаходяться в іноземних суб’єктів. В іноземних фірмах капітал належить іноземним підприємцям повністю, або в частині, що забезпечує їх контроль.

Багатонаціональні фірми (змішані за капіталом) - це фірми, капітал яких належить підприємцям кількох країн. Багатонаціональні компанії називаються спільними підприємствами в тому разі, коли метою їх створення є здійснення спільної підприємницької діяльності.

Франчайзинг – це спосіб доставки продукції та послуг споживачеві, форма організації та здійснення підприємницької діяльності на підставі кооперації матеріальних та фінансових ресурсів і зусиль різних підприємств.

Венчурне (ризикове) фінансування в широкому значенні розуміється як вклад у ризикові, з точки зору фінансових результатів, проекти, перш за все в галузі високих технологій. У вузькому значенні венчурне фінансування означає довго- або середньострокові інвестиції у вигляді кредитів або вкладень в акції, які здійснюються венчурними фондами з метою створення і розвитку малих швидкозростаючих компаній.

Офшорна зона – це країна або окремі території країн, де на державному рівні для певних типів компаній, власниками яких є іноземці, встановлені значні пільги з оподаткування, частково або повністю зняті митні й торгові обмеження, знижені або відсутні вимоги до бухгалтерського обліку і аудиту.

Література для самостійного поглибленого вивчення теми: 1,2,3,4,5,6,7,8,9,20.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 
25 26 27 28  Наверх ↑

Кращі книги