Розділи

Тема 3. Сучасна риторика та її зв’язок з іншими науками.  

- Основні закони риторики. Риторика в термінах публічного мовлення.

- Жанри риторики та стилі.

- Риторика у формуванні особистості: теоретичні та практичні проблеми.

- Риторика та етика.

- Особистість оратора і деонтологічні проблеми.

Основні поняття теми: Промовець, Промова, Мовлення, Завдання промови, Риторичні закони, Монолог, Діалог, Полілог, Метод кількості, Метод якості, Стиль, Стилістика, Комунікатор, Перцепієнт,  

Промова (розповідь, опис, міркування) є публічним мовленням, тому теорія риторики пропонує аналітичну модель – риторичний трикутник, що складається з необхідних складових: промовець, слухачі та промова. На фоні публічного мовлення виділяють і його три якісні підвиди: етос, логос та пафос, що, відповідно, визначають морально-етичну, мовленнєву та емоційну компоненти. Кількісні параметри публічного мовлення визначаються через монолог, діалог та полілог.

До основних законів риторики, у відповідності до розділів риторики, відносять ті закономірності-вимоги, що задають необхідні дії (інвенція) промовця (оратора). Для інвенції вони наступні:

1. Концептуальний закон, який визначає дії автора, вибір теми, врахування ситуації тощо, тобто визначає концептуальну модель промови в цілому.

2. Закон моделювання аудиторії (слухачів), який визначає як установки промовця, так і його ораторські можливості. Моделювання аудиторії передбачає, насамперед, створення портрету аудиторії, як соціально-психологічної єдності, що задається сукупністю особистостей: потребами, оцінками, міжособистісними стосунками, ставленням як до самого промовця, так і до змісту промови.

3. Стратегічний закон – передбачає напрацювання системної програми впливу на аудиторію, що включає необхідні соціально-психологічні феномени: моду, навіювання, спортивного азарту, зараження, переконання тощо. Стратегія передбачає і особливі тактичні кроки (цільові установки!): вирішення завдання, надзавдання та наднадзавдання. Для досягнення цих задач використовують і відповідні прийоми: новизни, проблемної ситуації, співучасті, взаємодії інтересів та ін.

Лише дотичне знайомство з основними законами риторики індукує думку, що риторика – це надскладна наука, де обов’язкова наявність розуміння проблем мовознавства, психолінгвістики, театрального мистецтва тощо. Наприклад, завдання легко охопити потенційному слухачу, якщо промовець навіть і не сформулює його достатньо чітко та ясно. Але надзавдання промовець повинен чітко виділити, усвідомивши його для себе, тоді як для слухача воно може бути невиявленим. Наднадзавдання досягається лише при вирішенні задачі та надзадачі, тобто випадкове виконання такого завдання неможливе. При відсутності останніх двох цільових установок як промовець, так і промова стають непривабливими для слухачів. Тобто слухачі не будуть відчувати “пізнавальної” відстані, а сам промовець буде сприйматись як один з них (слухачів). Наявність надзавдання у промовця формує у слухача так званий “пізнавальну” невизначеність, яку слухач прагне усунути.

Проблемні питання диспозиції, як розділу риторики, закладають дотримання так званого тактичного закону, що, у відповідності до складових риторичного трикутника (промовця, слухачів та промови!), передбачає основні принципи відбору аргументів, активацію мисленнєвої та емоційно-вольової сфери як оратора, так і аудиторії. До тактичних особливостей промовця слід віднести: структурні вимоги до промови, логічну культуру промовця, методи та прийоми викладу тексту промови тощо.

Проблеми елокуції, як мовленнєвого впливу на слухача, визначаються і відповідними принципами-вимогами (законами), до яких необхідно віднести мовленнєвий закон, до якого традиційно відносять комунікативні та мовленнєві особливості промовця, а саме: ясність, точність, простота, адекватність тощо. Ці параметри доповнюються мовленнєвою виразністю (образністю!), до яких слід віднести тропи, стилістичні фігури, стильові особливості тощо.

Опрацювання промови та безпосереднє її проголошення передбачає і особливі вимоги-закони, а саме:

1. Закон ефективної комунікації – це вміння підтримувати достатній контакт з аудиторією на всіх етапах промови як плідного спілкування (збереження, коригування, тобто вміння керувати/управляти поведінкою як аудиторії, так і своєю власною).

2. Системно-аналітичний закон – передбачає здатність та вміння аналізу якості та ефективності мовленнєвого спілкування під час проголошення промови, самої промови та мовленнєвої діяльності промовця. Останнє дає можливість переглядати, оцінювати та змінювати саму промову, стильові особливості, тобто розвивати свій (індивідуальний) стиль, тобто планувати та прогнозувати власну риторичну діяльність.

Як бачимо, закони риторики мають цілком осучаснений вигляд, визначаючи суттєві зв’язки риторики з іншими науками: психологією, логікою, мовознавством тощо.

До основних жанрів красномовства відносять:

1. Соціально-політичний жанр (доповідь, агітаційна промова, політогляд, парламентська промова).

2. Академічний жанр (лекція, реферат. Наукова доповідь, бесіда, огляд тощо).

3. Лекційний жанр (репортаж, кіно-лекція, лекція-концерт. Лекція-екскурсія).

4. Військовий жанр (промова на конференції, запалювальна промова).

5. Судовий жанр (звинувачувальна промова, захисна промова, промова потерпілого, самозахисна промова).

6. Дипломатичний жанр (промова на міжнародній конференції, промова при здійсненні дипломатичного акту).

7. Соціально-побутовий жанр (ювілейна промова, тост, побутове оповідання, ритуальна промова).

8. Церковно-богословський жанр (церковна проповідь, промова на освячення храму, промова на соборі, ритуальна промова).

Сукупність засобів мовленнєвої та мовної виразності визначають стиль промови. Вчення про стилі називають стилістикою. Розрізняють такі види стилістики: функціональну, стилістику художньої мови, індивідуальну та практичну. Функціональна стилістика вивчає та формує основну мету, завдання риторики, ситуацію, адресата тощо. Стилістика художньої мови служить для риторики зразком та джерелом майстерності. Індивідуальна стилістика задає та вивчає індивідуальні особливості автора та промовця. Практична стилістика дає рекомендації, обґрунтовує необхідний вибір риторичних засобів.

Розглянемо детальніше функціональну стилістику:

Усно-розмовний стиль

Писемно-книжний стиль

1. Літературно-розмовний стиль

- ознака освіченості,

- ділової справи.

2. Розмовно-побутовий стиль

- несуворі звороти мови,

- межа літературної норми.

3. Ораторський стиль

- публічна промова,

- лекція.

4. Стиль арго, сленг

- мова злочинного світу

5. Простомовний стиль

- ознака мало освіченості.

1. Офіційно-діловий стиль

- тексти документів,

- постанови тощо.

2. Публіцистичний стиль

- газетні та журнальні статті,

- памфлети тощо.

3. Белетристичний стиль

- художня проза

- сценарій тощо.

4. Науковий стиль

- підручники, монографії

5. Епістолярний стиль

- дружнє листування.   

Функціональна стилістика задає зовнішній вигляд, особливі слова. У такій стилістиці переплітаються соціальний і функціональний підходи.

До особливих стилів відносять: озвучену письмову (ненатуральну) промову, наприклад, переказ підручника у школі; діалекти (місцеві говори); народнопоетичний стиль, стиль казки, міфу, епосу, народної пісні, билини тощо. Слід відмітити, що стилістика задає не тільки форму, орієнтири, але задає і заборони.

Якщо риторика формується як прагматична наука, то стилістика формується як витончена лінгвістична наука, досліджуючи найменші порухи думки. Стилістика досліджує образи, порівняння, емоції, асоціації, задуми тощо, перетворюючись, таким чином, у найкращу школу для оратора. Індивідуальний стиль є ознакою професійно культури, тобто “обличчям” оратора.

Процес мовлення, тобто перетворення думки у слово, є досить складним, починаючи від малюнка, жесту, формули тощо. Але він залишається спілкуванням. Мовлення розрізняють як професійне, навчальне та побутове. Продуктом мовлення є текст (писемний, усний, подумки). Стилістична єдність тексту підпорядковується вимогам жанру, а звідси і виникає так звана комунікативна мета, ситуація тощо. Текст аналізують за змістом, логічною формою, стилістичними чи логічними засобами тощо. Такі проблеми охоплюються теорією комунікації, тобто вченням про інформаційним обмін, обмін емоціями та діями. Той, хто посилає сигнали, - визначається як комунікатор, хто приймає – перцепієнт (виключаючи, звісно, прилади!). Іншими словами, комунікативний процес передбачає взаєморозуміння. У термінах риторики це – розмова, обговорення, обмін думками, повідомлення, наказ тощо. У широкому розумінні – це соціальні контакти, які можуть розглядатись як з боку якості, так і кількості, але такий процес залишається двостороннім. Одностороннім залишається масовий комунікативний процес (радіо, телебачення, преса, реклама тощо).

Особливості впливу слова на слухача вивчає психолінгвістика (читай: Ф. де Соссюр, “Курс загальної лінгвістики” 1916 р.; Л.С. Виготський, Мислення і мова, 1934 р.; О.Р. Лурія, “Мова і свідомість”, 1979 р. та ін.). Як бачимо, мовленнєва діяльність виходить за межі власне риторики як науки, стає об’єктом та предметом теорії комунікації у цілому, породжуючи науку про мовну здатність людини (мовлення), сприйняття, соціальну роль спілкування. Наприклад, якщо у мовознавстві аналізуються готові мовні структури, а звідси граматика, фонетика, морфологія, синтаксис, - то психолінгвістика вивчає породження висловлювань, мовленнєве спілкування як намір, планування, що фіксуються відповідними семантико-граматичними структурами. Сучасна риторика, таким чином, безпосередньо виходить на координацію не тільки міжособистісних стосунків, але, засобами психолінгвістики, досліджує координацію мовних центрів мозку, органу мови (звучання голосу, формування звуків, інтонації тощо), сприйняття, розуміння, тобто і почуття, і осмислення. Психолінгвістика, як необхідна складова риторики, допомагає зрозуміти внутрішній стан слухачів, закономірності сприйняття, уваги. Промовець, враховуючи досягнення таких наук, доцільніше підбирає слово, темп, тембр тощо. Останнє дає можливість формувати і нові цілі риторики, так звані алгоритми спілкування, мовну поведінку у побуті, сім’ї, громадському та політичному житті.

Виявляючи та усвідомлюючи особливу здатність слова, оратор (державний службовець, дипломат,, політик, військовий, лікар, священик тощо) повинен знати, що вже у так звану сиву давнину людство розрізняло Добре (світле) слово і його діалектичного брата – диявольське слово, що у загальнолюдській культурній парадигмі отримало назву добра і зла, світла і тьми тощо. У християнській культурі, наприклад, ці поняття охоплюються і відповідними іпостасями: Ісус Христос та сатана. Отже, цілі та засоби досягнення риторично спорядженої мети цілком можуть бути виправдані діями, намірами, бажаннями оратора-промовця, але істинну оцінку можна дати лише загальнолюдським, високогуманним змістом, що і визначатиме загальнокультурну істинність/цінність самої промови. Таким чином, будь-яка професійно обрамлена дія промовця набирає етичного змісту, тобто набуває моральнісного звучання, наповнюється особливою відповідальністю, що межує з правовою. Важливим є те, що власне моральнісне ще не є змістом правової науки, скільки базується не стільки на виписаній процедурі (процесі), а безпосередньо апелює до “Я” людини, закликаючи людину до дії, поступитись своїм інтересом, відмовитись від бажаного тощо. Саме з цього боку риторика, як політичний, ідеологічний засіб може приховувати у собі дріб’язкові чи, навіть, великодержавницькі злочинні наміри, що можуть маскуватися у поетичні звороти, улесливі обіцянки тощо. Особливо злочинним стає слово у людей, що волею долі мають відношення до владних структур, мають доступ до маніпулювання великими масами пересічних, а тому і довірливих громадян. Саме таке розуміння риторики, тобто як словесного засобу впливу на людину, закладає і професійну вимогу – не нашкодити людині.

Деонтологія, як наука про професійну етику, задає і відповідні обмеження, що задаються не просто риторичними фігурами, а чинним законодавством (Закон про інформацію, Конституція України тощо), професійною честю, тобто відповідальністю – цивільною, адміністративною, кримінальною. Особливо ці вимоги зростають, коли основним мірилом честі та гідності людини стають оновлені моральні, духовні та матеріальні цінності.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15  Наверх ↑

Кращі книги