Розділи

Лекція 1. Основи традиційної та класичної риторики.

- Основи риторики (красномовства) Стародавнього Світу.

- Мистецтво техне та арт.

- Риторика як мистецтво впливу на людину (словесна майстерність).

- Історичні та міфопоетичні традиції красномовства, їх вплив на світову культуру.

Основні поняття теми: Риторика, Поетика, Логіка, Міф, Софія, Епос, Техне, Арт, Мімезис, Інвенція, Елокуція, Диспозиція , Акція, Меморія.

Коли говорять про логіку, риторику, поетику, то найчастіше згадують Аристотеля (384-322 рр. до н.е.) як систематизатора та кодифікатора. Відомо також, що наукова (філософська) школа Аристотеля (перипатетики!) складала цілий період розвитку комплексу наук, творчої спадщини Аристотеля. Твори Аристотеля можуть містити не тільки його власні здобутки, але і позиції його учнів, послідовників чи і просто переписувачів. Такі відомі поняття як “мімезис”, “телеологія”, “катарсис” тощо можуть розглядатися у контексті “першої філософії”, окремих чи загальних наук.

Якщо логіку (логіка) вважати наукою про форми мислення, а на базі їх оволодіння переконуючим спілкуванням, то риторика передбачає безпосередній вплив на слухачів суто мовленнєвими засобами. Таким чином, при вивченні цих дисциплін мова йде як і про загальнонауковий характер, так і прикладний. Саме таке розуміння проблеми акцентує увагу студента на вивченні основних таких творів Аристотеля як “Поетика” та “Риторика”. “Риторика” у такому контексті постає як історія словесності, літературна теорія, предмет мистецтва, акт творчості, де основними суб’єктами сприйняття стають адресат мистецтва, включаючи акт сприйняття.

Слід відмітити, що словесне мистецтво не розпочинається творчим доробком Аристотеля. Вже на рівні Гомера формуються три пам’ятники словесності: а) поезія (епос, лірика, драма); б). розповідна та ораторська проза (Фукідід, софісти, Сократ); в) філософська проза (Геракліт, Демокріт, Платон та ін.).

Така структуризація (класифікація) індукує думку, що такі жанри виступають соціально-організуючими (ідеологічними) важелями політичного життя. Так, поезія обслуговувала урочисті свята, початок якої сягає сивої давнини, так званого періоду усної творчості. Античну епоху вже слід пов’язувати саме з писемним періодом розвитку поезії. Історія культури часто і називає цей період сучасним. Писемність надавала видимого змісту тим формам знання, які раніше формувались у так званій храмовій культурі жерців.

Храмова культура жерців передавалась від наставника (вчителя) до учня шляхом “посвяти”, а сама посвята була ритуалізованою. Писемність надавала змогу набути знань масовим способом, тобто великій кількості людей. Таким чином, з писемним періодом розвитку культури ми можемо пов’язувати так званий освітній “спалах” Античної доби. Одіссею та Іліаду можна вважати об’єднуючою ланкою між “закритою” культурою жерців та “відкритою” (масовою) культурою Античного світу. Епічні твори мали особливий ореол утаємниченості, який пізніше назвуть ірраціональним. Так, для широких верств населення зміст цих творів так і залишиться незбагненим, незрозумілим, езотеричним тощо.

Обов’язковою (культовою) частиною свят були співи од переможцям, театралізовані вистави тощо. “Слово” переосмислювалось, наповнювалось соціально-економічним і соціально-політичним змістом. Воно ставало засобом впливу, “зброєю”. Цей особливий зміст “слова”, наприклад, схоплюється іменем Ісуса Христа. Саме це історико-культурне поняття починає охоплювати зміст Логоса, сина Зевса, Месії (Спасителя) та Доброго посланця (Євангеліє). З одного боку, складний писемний зміст епічних творів вже не могла утримувати звичайна людська пам’ять. З другого боку, мова вже йшла не про просте запам’ятовування. Головною суттю епосу ставало розуміння (схоплення, вияв) і усвідомлення так званої мудрості. Надскладність епосу постулювала вихід за межі окремого людського буття, надаючи епосу власне божественного змісту, чи, навіть, характеру одкровення. Пісня, наприклад, сприймалась як таємничий прояв божественного в людині, як особлива психічна діяльність (життєва сила, пам’ять, розум).

«...Дар песни приял от богов он

Дивный, чтоб все воспевать, что в его

Пробуждается сердце».

(Одиссея, 44,45).

Гесіод досліджував міф з позиції “мудрості”, вигадки тощо (див. Теогонія), Ксенофан говорив про міф як мудрість (софія). Саме вимисел і ставав наріжним каменем риторики, тоді як мудрість ставала ядром епосу, поезії, тобто такої діяльності, яку необхідно було “усвідомлювати”, “осмислювати”. Піндар теж називав творчий дар мудрістю. Мудрість і ставала чимось таким, що є вродженим, тобто здатністю, яку не можна набути навчанням:

“Много есть быстрых стрел

В колчане у моего локтя.

Понимающим ясны их речи –

Толпе нужны толкователи.

Мудрый знает многое отроду –

А кому потребно учение,

Те как вороны

Оба каркают болтливо и праздно

Против божественной птицы Зевса”.

Пиндар, «Две Олимпийских оды», с. 84.

Поетом і ставав той, хто знаходив спосіб (тропос) поєднувати слова і їх наслідки. Отже, творчість розглядалась як особлива психічна здатність, яку поет мав a priori, а її усвідомлення вже закладало техніку майстерності (техне).

На V ст. до н.е. припадає розквіт у Афінах економічного і політичного життя. На цей період також припадає і період розквіту словесного мистецтва (470-420 роки): навчання (техне) і ставало наукою, ремеслом, майстерністю. Поняття “мистецтво” (арт) охоплювало особливу здатність людини - творчість. До техне належали: лікарська справа, землеробство, математика, торгівля тощо, включаючи і “словесну майстерність” (риторику). Як бачимо, у порівнянні з міфом, ореол божественного у риториці тьмяніє: така праця ставала ремеслом (техне). Так ми отримуємо “письменника” за наймом. Публічний виступ, наприклад, у народному зібранні ставав приватною справою, удержавлюючись за суттю. “Дар” і потреби суспільства ставали суперечливими, потреби суспільства вимагали більшої кількості “мудреців”. Отже, появились і два способи усунення проблеми: а) навчити ораторському мистецтву, б) продати клієнту промову.

Красномовство входило в “моду”. Тісій, Корак, наприклад, обґрунтовували риторичне мистецтво, запроваджуючи власне вимоги до промови: обов’язковість “вступу”, “викладу”, “епілогу”, “аргументів” тощо; Протагор досліджував “теми” – загальні місця; Горгій – вів мову про якісний виклад однієї і тієї ж теми (похвала, хула).

Водночас, суспільство не ототожнювало епос і історію, поезію та риторику. Якщо у епосі переважала дидактична компонента, то в історії, наприклад, актуальна. Ораторські промови ставали звичайним жанром. Поетичне мистецтво починало ділитись на поез (мудрість) та техне (вправність).

До техне відносили: а) вибір предмету, б) вплив (ефект) на слухача (саме останнім і подобався поет публіці), в) відповідність мови персонажу (точність синоніміки, ясність, зрозумілість тощо), г) вміння вибудовувати промову та словесні засоби, д) визначення типів (характери) людей, є) закономірності словесної експресії.

Як бачимо, формувалось мистецтво впливу на людей, задавалась теорія такого впливу. Теоретично формувалось так зване “вище” і “нижче” знання. До вищого відносили повне (божественне) знання, до нижчого – думку окремої людини (натовпу), тобто позицію пересічної людини. І перше і друге визнавались необхідними у людській діяльності.

“Виклад” окремої позиції – вимагав мистецького “обману” - улесливості, примусу тощо. Софісти доводили, наприклад, що “незнання” – це нормальна форма знання для людини (натовпу). Об’єктом впливу ставали звичайні емоції простих людей, формуючи думку, огляд, позицію. Риторика, як і поезія, ставали “чарівним словом”, але риторика, як навмисне слово, “обманювала” душу” та “заплутувала” думку.

Антична епоха відкривала світу таємницю слова, відкриваючи його базові аспекти: давати не тільки насолоду чи відновлювати у пам’яті наявне, але і змінювати уявлення слухача. Слово визначалось як соціальна сила. Так, воля оратора ставала визначальною, а така функція слова – найважливішою. Таким чином. V ст. до н.е. і вважають переломним у розумінні слова власне Логоса, слова, мови в цілому. Мало хто з пересічних громадян розуміє генетичне коріння одного з синів Зевса – Логоса, який, у іудейсько-християнській традиції буде ідентифікований як Ісус Христос, Месія. Так, слово вважалось великим володарем: тілом мале і непомітне, а вершить божественні справи.

«В слушающих поэзию вселяется дрожь жуткая, жалость многослезная, желание любострастное, слова заставляют душу чужие беды и удачи переживать как свои личные».

Горгий, «Елена», 9.

Плутарх (О славе афинян, 5, 348С) вчив, що мова йде про ілюзії внутрішнього, але відмічав їх “цінність”.

Антична епоха виробляла і основні прийоми: а) поділ промови на частини, б) апеляція до співчуття, в) наявність плану (ясність, зрозумілість, співчутливість роблять промову зворушливою), г) експресивність (логічні наголоси, антитеза, паралогізми, рима тощо), д) тип аргументації. Під прийомом розуміли “ідею”, зовнішній обрис, “схему”, “фігуру” та їх “боротьбу” (Ісократ).

Основними принципами словесної майстерності ставали: а) правдоподібність (ймовірність, ейкос) та б) належне. Люди вірять “ейкосу”, бо останнє подібне до правди (аналогія), отже ймовірне. Похвала, наприклад, робить помітнішим те, чого є менше, а осуд робить протилежне, тобто применшує.

Якщо ораторська проза адресується великій аудиторії і орієнтована на швидку (безпосередню) реакцію слухачів, то філософська проза “звертається” до засад людського буття, а не просто до натовпу. Мета філософської прози у пошуку істини, а не настрої натовпу. Платон, наприклад, запроваджуючи “ідеальну” державу, досліджував і місце слова у суспільних відносинах, а саме: а) відношення словесного мистецтва до особистості (творця і слухача), б) до реального об’єктивного світу, в) до знання. Платон теж бачив в ораторському мистецтві (техне) лише хист, мистецтво для мас, тоді як поезію він пов’язував з інтуїтивним, натхненням, пророцтвом та яснобаченням (неусвідомлюваним).

“Все хорошие эпические поэты слагают свои прекрасные поэмы не благодаря технэ, а лишь в состоянии вдохновения и одержимости”.

Диалог «Ион», 533D-534E.

Сам Сократ для Платона і був прикладом арт, а не техне. Платон досліджував вплив поезії: як вона змінює дії людини, формує характер, ліпить душу. Теорія мімезису, за Платоном, і є “умовним відтворенням деякої реальності”: а) уподібнення (звукове, зорове тощо), б) уподібнення характеру (моральнісне, перевтілення).

Отже, стародавня риторика, відділяючи техне від арт, фіксує об’єктивну і суб’єктивну сфери, ведучи мову, по суті, про слухача, автора і саме зображуване. Таким чином, міфопоетичне визначало особливий зміст, що ми називаємо міфом, а форму визначало те, як ми говоримо (мелос). Звідси, міф – це “художня умовність”, особлива мудрість, а тоді розмаїття поглядів – лише здогади. Платон, як бачимо, теж вбачав два види словесного мистецтва: істинний та хибний. Платон вважав, що починати вчити треба з “хибного”. Сприйняття змісту стає “уподібненням”, “перевтіленням”. Слухаючи, слухач “змінюється на глибинному рівні своєї душі. Мімезис, за Платоном, - це теорія уподібнення, в основі чого лежить прагнення гарної душі уподібнитись гарному. Таке розуміння не постулює просту (естетичну) насолоду, а виступає етичною проблемою, ведучи мову про відповідність зображуваному об’єкту, а саме: що зображено, чи правильно зображено, чи якісно виконано.

Отже, не насолода, а істина - ось максима Платона, тобто він закликав шукати не приємне, а правильне.

Ось тематичне спрямування діалогів Платона стосовно риторичних знань:

“Федр” - софістиці протиставляється риторика,

“Кратіл” –визначається орфоепія,

“Горгій” – висміюється софістична риторика,

“Держава” – ведеться мова про міф як основу мудрості.

До завдань ритора Платон (діалог “Федр”) відніс: а) осягнення суті предмету (гостро відчувати), б) розкриття ознаки роду і виду, в) аналіз складу, г) підняття всього до єдиної ідеї, г) винайдення визначення тощо. Для цього необхідно охопити все загальним поглядом (зробити ясним) та вміти зберегти єдність частин (аналіз та синтез). Самої логіки, як науки, мало, потрібні – емоції. Риторика це і робить умисно. А звідси і один крок до риторики як техне. Сам же Платон бачив успіх не у породженні (появі) емоцій, а у знанні типів людської душі. Іншими словами, сила промови, за Платоном, у її впливі на душу, тобто і логіці, і риториці, і діалектиці тощо. Суб’єктивне є причинно зумовленим і саме з ним повинен рахуватися оратор.

Як бачимо. вже в Античну епоху були науково визначені основні розділи риторики, а саме: інвенція, диспозиція, елокуція, акція, меморія.

Наприклад, інвенція, тобто дії автора, процес реалізації задуму, які включають відповідні операції: вибір теми, авторську позицію, завдання промови тощо. Наприклад, тема вимагає вивчення літератури, осмислення змісту, визначення позиції, складності, дослідження джерел, почуттів, жанру, логіки фактів. Обов’язковим є: а) мовна правильність, тобто володіння літературною мовою: вимова, слововживання, дефініційна вимога, наявність тезаурусу тощо. Окрім цього, мовна правильність має і юридичну силу. Наприклад, помилки в диктанті, творі (на екзамені) мають відповідні наслідки для абітурієнта. Відхилення від норми – осуджується. А звідси і поняття якості мовлення: точність вибору слова (мовних засобів), відповідність слова та змісту синтаксичній конструкції, адекватність передачі задуму, різноманітність і багатство мовленнєвих засобів (адекватність, комунікативна доцільність тощо). Потрібно пам’ятати, що контекст завжди вимагає єдиного слово, звороту тощо. Останні підбираються у залежності від ситуації, обставин тощо. Доповнюють виразність в усній мові вибір стилю, інтонації, метро-ритму тощо. Виразність має і свою шкалу: чіткість, правильність, зрозумілість, артистизм, глибинні почуття, смисли, жести, міміка тощо. Все це і визначає стилістику та поетику риторики як науки, тобто риторичну професійність у цілому.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15  Наверх ↑

Кращі книги