Розділи

Тема 7.2. Пізнавальні психічні процеси (частина 2).

Психічні пізнавальні процеси (частина 2)

§ Мислення.

§ Уява.

§ Мовлення.

Основні терміни теми: мислення, наочно-дійове мислення, наочно-образне, абстрактне, теоретичне, практичне, дискурсивне, інтуїтивне, творче, відтворююче, аналіз, синтез, порівняння, абстрагування, узагальнення, конкретизація, поняття, судження, умовивід, уява, фантазія, мрія, активна уява, пасивна, продуктивна, репродуктивна, конкретна, абстрактна, мовлення, мова, функції мовлення, активне, пасивне, зовнішнє, внутрішнє, усне, письмове, монологічне, діалогічне мовлення, змістовність, зрозумілість, послідовність, виразність мовлення.

Інформація, яку людина отримує з навколишнього середовища, дозволяє людині уявляти не лише зовнішню, але й внутрішню сторону предмету, уявляти предмети за їх відсутністю, передбачати їх зміни у часі, прямувати думкою до неоглядної далечини та до мікросвіту. Усе це можливо завдяки процесу мислення.

Мислення – це процес опосередкованого й узагальненого відображення людиною предметів та явищ об’єктивної дійсності в їх істотних зв’язках і відношеннях.

Процес мислення характеризується наступними особливостями:

1. Мислення завжди має опосередкований характер.

2. Мислення опирається на знання про загальні закони природи і суспільства, які є у людини.

3. Мислення походить з “живого споглядання”, але не зводиться до нього.

4. Мислення завжди є відображенням зв’язків і взаємин між предметами в словесній формі.

5. Мислення людини органічно пов’язане з практичною діяльністю.

Основні відмінності мислення від інших способів пізнання людиною дійсності:

- передусім, мислення є вищим пізнавальним процесом: воно являє собою породження нового знання, активну форму творчого відображення та перетворення людиною дійсності;

- мислення майже завжди пов’язане з наявністю проблемної ситуації, завданням, яке необхідно розв’язати, та активною зміною умов, в яких воно задане;

- мислення, на відміну від сприймання, виходить за межі чуттєво даного, розширює кордони пізнання. У мисленні на підставі сенсорної інформації робляться певні теоретичні та практичні висновки;

- на практиці мислення як окремий психічний процес не існує, воно присутнє і всіх інших пізнавальних процесах: у сприйманні, увазі, уяві, пам’яті, мовленні. Вищі форми цих процесів обов’язково пов’язані з мисленням, та міра його участі в цих пізнавальних процесах визначає їх рівень розвитку.

Фізіологічною основою мислення є тимчасові нервові зв’язки (умовні рефлекси), які утворюються у корі великих півкуль мозку. Ці умовні рефлекси виникають під впливом інших сигналів (слів, думок), які віддзеркалюють реальну дійсність, але виникають обов’язково на підставі першої сигнальної системи (відчуттів, сприймання, уявлень).

У розгорнутому процесі мислення під час розв’язання складного завдання, якого не можна визначити однозначним алгоритмом, можна виділити декілька основних етапів або фаз:

1. Початок розумового процесу вбачається в усвідомленні проблемної ситуації.

2. В результаті аналізу проблемної ситуації формулюється завдання.

3. Задача розв’язується різними способами, вибір яких зумовлений її умовами, типом розумової діяльності суб’єкта, способом рішення (алгоритм, правила та ін.).

4. Визначивши стратегію можна звернутися до відокремлення окремих операцій, які завжди повинні залишатися в межах цієї стратегії і послідовність яких необхідно суворо дотримуватись.

Існують критерії, за якими розрізняють види мислення:

1) залежно від змісту (форми) задач, які належить розв’язати - предметно-дійове, наочно-образне, абстрактне;

2) за характером задач - теоретичне, практичне;

3) за ступенем розгорнутості - дискурсивне та інтуїтивне;

4) з точки зору новизни та оригінальності - продуктивне та репродуктивне.

Предметно-дійове мислення - задачі розв’язуються за допомогою реального, фізичного перероблення ситуації.

Наочно-образне передбачає оперування образами (порівняння, узагальнення, уявлення про явища, предмети

Абстрактне мислення формується на базі мовних засобів, характерне використання понять, логічних конструкцій, які іноді не мають прямого образного вираження.

Теоретичне мислення формується на базі інтелектуальних операцій, що передують практичній діяльності, спрямованій на їх реалізацію.

Практичне мислення пов’язане з формулюванням цілей, виробленням планів, проектів і часто розгортається за умов дефіциту часу.

Дискурсивне мислення являє собою поетапно-розгорнутий процес.

Інтуїтивне мислення характеризується швидкістю перебігу, відсутністю чітко виражених етапів, мінімальною усвідомленістю.

Продуктивне мислення спрямоване на створення нових ідей, його результатом є відкриття нового, або удосконалення розв’язання тієї чи іншої задачі.

Репродуктивне (відтворююче) мислення передбачає застосування готових знань та умінь.

Усі перелічені види мислення у людини співіснують, можуть бути подані в одній і той же діяльності. Але в залежності від її характеру та кінцевої мети домінує той чи інший вид мислення. За цією підставою вони й розрізняються.

У структурі мислення можна виділити наступні логічні операції: порівняння, аналіз, синтез, абстрагування, конкретизація, узагальнення.

Порівняння розкриває тотожність та відмінності речей.

Аналіз - це розчленування предмету, у думках або практично, на складові його елементи з наступним їх порівнянням.

Синтез є побудова цілого з аналітично заданих частин.

Абстрагування - це виділення якої-небудь сторони або аспекту явища, які в дійсності як самостійні не існують.

Узагальнення виступає як виділення суттєвого (абстрагування) і пов’язування його з класом предметів та явищ.

Конкретизація виступає як операція, протилежна узагальненню. Вона виявляється, наприклад, у тому, що із загального визначення - поняття - виводиться судження про приналежність одиничних речей та явищ до певного класу.

Крім видів та операцій, виділяють ще й форми мислення - поняття, судження, умовиводи.

Поняття є міркування, в якому відображується загальні, суттєві та відмінні (специфічні) ознаки предметів та явищ дійсності. Судження - це відображення зв’язків між предметами та явищами дійсності або між їх властивостями та ознаками. Умовивід - це такий зв’язок між думками (поняттями, судженнями), в результаті якого з одного або декількох суджень ми отримуємо інше судження, видобуваючи його із змісту вихідних суджень.

Діяльність мислення характеризує розумові властивості особистості. До найважливіших характеристик розуму належать: самостійність мислення, ініціативність, критичність, глибина думки, широчінь, гнучкість.

Самостійність мислення - уміння використовувати суспільний досвід, незалежність власної думки, уміння побачити та сформулювати нове питання, нову проблему, намагатися розв’язати їх новими шляхами.

Ініціативність - постійне намагання самому шукати та знаходити шляхи та засоби для розв’язання задач.

Критичність мислення - об’єктивна оцінка інших і себе. Характеризується здатністю людини оцінювати як об’єктивні умови, так в власну діяльність, посісти певну позицію.

Глибина думки - здатність аналізувати, порівнювати, віднаходити суттєве, уміння проникнути до суті важких питань теорії і практики. Протилежна якість - поверховість.

Широчінь думки - здатність охопити питання в цілому: і суттєве, і деталі.

Гнучкість думки - уміння знаходити шляхи розв’язання задачі, уміння переосмислювати свої висновки та рішення залежно до змінних умов, відсутність трафаретів

Мислення людини розвивається, її інтелектуальні здібності удосконалюються. Цього висновку вже давно дійшли психологи в результаті спостережень та застосування на практиці прийомів розвитку мислення.

Уява - це психічний пізнавальний процес, який полягає у створенні таких образів предметів та явищ, яких ми раніше не сприймали.

Завдяки уяві людина творить, розумно планує свою діяльність та керує нею. Майже вся людська матеріальна та духовна культура є продуктом уяви і творчості людей. Уява виводить людину за межі її існування конкретної миті, нагадує їй про минуле, відкриває майбутнє. Володіючи багатою уявою, людина може "жити" в різні часи, чого не може собі дозволити ніяка інша жива істота у світі. Минуле зафіксоване в образах пам’яті, довільно відтворюваних зусиллям волі, майбутнє подане у мріях та фантазіях.

Таким чином, уява, або фантазія, являє собою психічний процес створення образів, який включає передбачення кінцевого результату предметної діяльності та забезпечує створення програми поведінки в тих випадках, коли проблемна ситуація характеризується невизначеністю.

Уява, як і всі інші психічні процеси, є функцією кори великих півкуль мозку. Для виникнення образів уяви необхідна робота обох півкуль, кожна з яких виконує свої функції. Фізіологічною підставою уяви є актуалізація нервових зв’язків, їх розпад, перегрупування та поєднання у нові системи. Таким способом виникають образи, які хоча й не збігаються з минулим досвідом, але водночас не відірвані від нього.

У житті людини уява виконує ряд специфічних функцій:

1. Являє дійсність в образах і дає можливість користуватися ними, розв’язуючи завдання.

2. Регулюванні емоційних станів.

3. Її участю у довільній регуляції пізнавальних процесів та станів людини, а саме, сприймання, уваги, пам’яті, мовлення, емоцій.

4. Формує внутрішній план дій - здатність виконувати їх подумки, маніпулюючи образами.

5. Дає можливість планувати та програмувати діяльність, складати програми, оцінювати їх правильність, процеси реалізації.

Уява може бути чотирьох основних видів: активна, пасивна, продуктивна, репродуктивна.

Активна уява характеризується тим, що використовуючи її, людина за власним бажанням, зусиллям волі викликає у себе відповідні образи.

Образи пасивної уяви виникають спонтанно, поза волею та бажанням людини.

Продуктивна уява відрізняється тим, що у ній дійсність свідомо конструюється людиною, а не просто механічно відтворюється. Але при цьому в образі вона усе ж творчо перетворюється.

У репродуктивній уяві постає завдання відтворити реальність у тому вигляді, в якому вона наявна, хоча й тут також присутній елемент фантазії, така уява більш нагадує сприймання або пам’ять, ніж творчість.

С.Л.Рубінштейн пропонує також розрізняти конкретну та абстрактну уяву. Образи, якими оперує уява, різні, це можуть бути образи одиничні, речові, обтяжені багатьма деталями, та образи типізовані, узагальнені схеми, символи. Можлива ціла ієрархія або ступенева система наочних образів, які відрізняються одне від одного різним в кожному з них співвідношенням одиничного та загального; відповідно до цього існують різноманітні види уяви - більш конкретної та більш абстрактної.

 Якщо уява малює у свідомості такі картини, яким ніщо або мало що відповідає у дійсності, то вона носить назву фантазії. Якщо, крім цього, уява спрямована до майбутнього, вона зветься мрією. Мрію розглядають як особливий вид уяви. Мріяти - створювати образи майбутнього, приємні для нас, образи того, що людина бажала би здійснити, але даної миті не в змозі; того, що задовольняє найпотаємніші бажання. Мрія виступає необхідною умовою втілення у житті творчих сил людини.

Таким чином, не дивлячись на легкість, яка нам вважається, довільність, непередбаченість виникаючих образів, творче перероблення дійсності в уяві підкоряється своїм законам і здійснюється відповідно до певних способів або прийомів. Нові уявлення виникають на основі того, що вже було у свідомості, завдяки операціям аналізу та синтезу.

Процеси уяви мають аналітико-синтетичний характер, як і процеси сприймання, пам’яті, мислення.

Мовлення є основним засобом людського спілкування. Без нього людина не мала б можливості отримати і передавати велику кількість інформації, зокрема такої, яка несе велике змістовне навантаження або фіксує у собі те, що неможливо сприйняти за допомогою органів чуттів (абстрактне поняття, безпосередньо не сприйняті явища, закони, правила тощо).

Мовлення – процес практичного застосування людиною мови з метою спілкування з іншими людьми. Мова – засіб спілкування людей одне з одним.

Важливо відрізняти мову від мовлення. Їх основна відмінність полягає у наступному:

1) Мова - це система умовних символів, за допомогою яких передаються сполучення звуків, які мають для людей певні значення та зміст. Мовлення - це сукупність звуків, які вимовляє або сприймає людина і які мають той же зміст і ті ж значення, що й відповідна їм система писемних знаків.

2) Мова одна для всіх людей, які користуються нею, мовлення є індивідуально своєрідним.

3) У мовленні виражається психологія окремо узятої людини або спільноти людей, для яких дані особливості мовлення є характерними. Мова віддзеркалює у собі психологію народу, для якого вона є рідною, причому не лише нині існуючих людей, але й всіх інших, котрі жили раніше і говорили даною мовою.

4) Мовлення - це діяльність, в якій людина користується мовою з метою спілкування з іншими людьми. Мова - звуковий та словниковий запас, а також граматичні форми слів.

Мовленнєва діяльність має рефлекторний характер. Матеріальний субстрат мови - великі півкулі головного мозку. У лівій півкулі розміщені аналізатори мовлення: два мовленнєво-рухових (активні при мовленні та письмі), зорово-мовленнєвий (читання).

Властивості мовлення.

§ Змістовність мовлення визначається кількістю виражених в ньому думок, почуттів і прагнень, їх значущістю і відповідністю дійсності.

§ Зрозумілість мовлення досягається синтаксично правильною побудовою речень, а також застосуванням в відповідних місцях пауз або виділення слів за допомогою логічного наголосу.

§ Виразність мовлення пов’язана з його емоційною насиченістю. За своєю виразністю воно може бути яскравим, енергійним, млявим, блідим.

§ Впливовість мовлення полягає в його впливові на думки, почуття, волю інших людей, на їх переконання та поведінку.

Функції мовлення.

За своїм життєвим значенням мовлення має поліфункціональний характер.

Експресивна функція полягає в тому, що, з одного боку, завдяки мовленню людина може більш повно передавати свої почуття, переживання, ставлення, а, з іншого боку, виразність мовлення, її емоційність значно розширює можливості спілкування.

Сигніфікативна функція полягає в здатності людини за допомогою мовлення надавати предметам та явищам оточуючої дійсності властиві лише їм назви.

Комунікативна функція включає: а) функцію впливу – здатність людини за допомогою мовлення спонукати людей до дії; б) функцію повідомлення – обмін думками між людьми за допомогою слів, фраз.

Розрізняють наступні види мовлення: зовнішнє та внутрішнє, усне та письмове, монологічне та діалогічне, активне та пасивне.

 

1. Зовнішнє мовлення - видиме, почуте, виголошене (усне чи писемне). Внутрішнє мовлення - як фаза планування у практичній і теоретичній діяльності, здійснення плану. Зовнішнє мовлення буває усним та письмовим.

2. У письмовому (знаковому) мовленні умови спілкування опосередковані текстом. Писемне мовлення більш концентроване за змістом, ніж усне, писемне мовлення з’являється пізніше, ніж усне і формується на його підставі.

Мовлення, що чується та кимсь вимовляється зветься усним мовленням. Усне мовлення може бути монологічне та діалогічне. Діалогічне:

два та більше учасників, підтримуване, має ситуаційний характер, не досить повне, не сплановане, емоційне (жести, міміка), підтримується взаємними репліками співрозмовників, воно не повністю розгорнуте.

Монологічне - мовлення однієї людини (лекція, доповідь, повідомлення). Монологічне мовлення важче за діалогічне, його розгорнуті форми в онтогенезі розвиваються пізніше і його формування в учнів - це спеціальне завдання.

Усі зазначені види мовлення входять до поняття активного мовлення. Пасивне мовлення - коли людині доводиться не розмовляти (і не писати), а лише слухати. Пасивне мовлення включає сприймання та розуміння мови іншого. Для цього необхідно з’ясовування мовних засобів (звуків, слів, їх поєднань) і тих думок, які виражаються цими засобами.

Мовлення у різних людей має індивідуальні особливості, що виявляються в темпі, ритмі, емоційності, виразності, точності, плавності, голосності, логічній послідовності, образності висловлювання думок.

Таким чином, мовлення має певний сенс, який характеризує особистість тієї людини, яка ним користується.

УЗАГАЛЬНЕННЯ

Вищою формою пізнання людиною дійсності є абстрактне пізнання, що відбувається за участю процесів мислення та уяви. У розвиненому вигляді ці процеси властиві тільки людині, яка має свідомість і виявляє психічну активність у діяльності. Істотною особливістю мислення та уяви є опосередкований характер відображення ними дійсності, зумовлений використанням раніше здобутих знань, досвіду, міркуваннями тощо. Мовлення і мова є засобами реалізації внутрішнього світу та можливостей особистості.

Література для самоосвіти: 5, 7, 8, 9, 11,12, 13, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 28, 31. 

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17  Наверх ↑

Кращі книги